Святослав, стр. 13

Так чому ж ця земля нині неспокійна? Здається, вона робила все як слід, хотіла тиші Руській землі, добра людям, досягла свого. Чому ж ця Русь іде на суд? Де та правда, якої шукає княгиня?

Раптом вона обриває свої думки, здригається, прикипає руками до лутки вікна. Ні, вона не помилилась, десь здалеку, із схилів передграддя, а може, й з берегів Дніпра, долинає крик людини. Крик цей народився далеко, але, здається, лунає зовсім близько, поруч з теремом.

– Княгинє, помилуй! – вчувається княгині Ользі, і вона стоїть, напружено слухає, що ж буде далі.

Та крик більше вже не повторюється. Народившись вдалині, він там і завмирає.

– Що це? Що це? – шепоче княгиня.

«Невже це смерд Векша? Ніч темна, час пізній, саме в таку годину мої гридні вершать суд…»

Вона молиться й не чує, як тихо відчиняються двері до світлиці, хтось зупиняється на порозі. Це священик Григорій. Він живе тут же, в теремі, внизу, бо небезпечно християнському священику бути там, де його храм, – біля ручая на Подолі. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесіду.

От і зараз прийшов він, у чорній рясі, з євангелієм у руці, стоїть на порозі, дивиться на княгиню, яка впала на коліна перед образом Христа, і смутна посмішка пробігає по блідому його обличчю.

– Хто це? – одриває голову від підлоги й обертається до священика княгиня Ольга.

– Це я прийшов до тебе, – тихим голосом відповідає він. – Адже ти мене кликала?

– Так, я тебе кликала. Іди сюди. Сядь, отче.

Княгиня встає, стомлено сідає в крісло, недалеко від неї на лаві сідає священик. Тепер він бачить, що княгиня дуже схвильована. Про це свідчить бліде обличчя, блискучі очі, стиснуті уста.

– Княгиня молилась, і це добре, – починає священик. – Але чому нині княгиня неспокійна?

– Мені страшно, отче.

– Чому?

Вона дивиться за вікно, де тихо колишеться гілля дерев, і спроквола говорить:

– Бачу я навкруг велику землю, багато племен і родів, що прожили безлік віків, перемогли ворогів, збудували городи…

– Ти речеш правду, княгинє, – згоджується й похитує сивою головою священик. – Велика Руська земля, дужа, незборна.

– Немало трудів, – веде вона далі, – поклали батьки мої, князі, щоб з’єднати племена й роди, одбити ворогів, – скрізь знають нині Київ і Русь.

– І ти, княгинє, немало зробила, – додає священик, – устроя Русь, ти биша для неї, аки денниця перед сонцем, сяяша, яки місяць уночі.

Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, в яких грає відсвіт свічі, бере руку й запитує:

– Але що робиться нині? Звідки цей каламутний потік, що бруднить чисту воду нашу, звідки вітер, що збиває спіле жито?

– Про що ти мовиш, княгинє?

Княгиня сплескує руками, а потім прикладає їх до серця.

– Колись люди мої жили родами своїми, і в кожному роду панували тиша і мир, колись роди були єдині в племені своїм, а племена стояли тільки перед ворогом і богом.

– Світ незмінний, княгинє, – вгадує нитку її думок і відповідає священик, – ми тільки іними очима зримо й бачимо його.

– Ні, священику, – перебиває його княгиня, – світ змінюється, він змінився, бо муж іде на мужа, син на отця, брат на брата, а чорні люди – на бояр, воєвод, і не токмо на них, а й на князів. Священику, що ж сталось?

– Світ незмінний, княгинє, – ще раз каже священик, – одвіку брат ішов на брата, і Каїн перший убив брата свого Авеля, одвіку були князі й чорні люди, бо є на небі місяць, а є й зорі, одвіку були багаті й ниці, бо бог багатий, а що маємо ми – його слуги?

– Але де мій бог? – тихо шепоче княгиня. – Перед моїми очима кладуть жертви й кланяються Перуну, а я після того йду й молюсь Христу.

– Не суть важливе те, яким ликам вклоняється людина, важливе те, якого бога сповідає вона в душі своїй.

– Слухай, священику, – каже княгиня, – я сповідаю Христа й одному йому молюсь, але що маю діяти, коли він мені велить: «Не убий!» – а бояри й воєводи мої кажуть, що аще уб’є муж мужа, то мстить брату брат, сину отець, отцю син. Христос велить: «Не убий!» – а я тих, що чинять татьбу й розбой, переорюють межі й знищують знамена, велю на суді убивати во пса місто.

– Христос говорить: «Не убий», але він вінчає за добро й прощає кожного, хто сотворив зло.

– І убивство прощає?

– Прощає, коли це на добро людям.

– То що ж є добро й зло?

Священик довго не відповідає, а, склавши руки на грудях, дивиться на всипане зорями небо, на гілля дерев, що колишеться одразу за вікном.

– Добро й зло існують у світі, – промовляє він, – одвіку і житимуть такожде довіку, бо є бог, але є й диявол, бо добро – від бога, а зло – від диявола. Бог рече: світ незмінний, таким його сотворив Отець, кровію окропив Син, Дух Божий витає над ним. Бог рече: життя наше на землі – це тільки подих вітру, піщинка на березі морському, крапля в окіяні; вічне життя тільки там – на небі; рай тому, хто йшов у житті божим шляхом, геєна вогняна і скрежет зубовний тим, що слухали диявола.

– А багатства землі? – запитує княгиня.

– Від бога, – відповідає священик. – Все від бога – князеві корона, слава й честь, воєводі – своє, боярину – своє, і чорні люди створені такожде не кимсь, а токмо богом. А чому це турбує тебе, княгинє? По ділам його кожному дасть бог; і буде князь справедливим і йтиме шляхом божим – йому готоване місце в раю; буде князь слухати диявола – вверже його господь у геєну. І ниций, чорний чоловік, що страждає на землі, може сісти поруч із князем у раю. Так каже Христос.

Княгиня Ольга дивиться на образ Христа, перед яким горить свіча, і в очах її з’являються лагідність і покора.

– Молись, княгинє, – чує вона тихий, але владний голос священика.

Вона стає на коліна.

– Молись, – каже священик. – Він захистить тебе й захистить Русь.

Княгиня Ольга починає бити поклони.

– І хрести їх, – долітають до неї слова пастиря. – Приведи їх до бога істинного, нехай він захистить багатого й убогого, всі рівні перед його судом.

– Не можу, – одриває вона голову від холодної підлоги. – Сама – вже християнка, вірю в Отця, Сина, Святого Духа.

– І навкруг тебе багато християн, – каже священик. – Уже сто літ у Києві стоїть, аки зоря над світом, наша християнська церква. Тут спочиває митрополит Михайло, що прибув сюди з Болгарії. Є церква наша й у Новгороді…

– Відаю, – дивиться вона на образ Христа, – і знаю, що іде Христос по Русі, призріває богатого, убогого і мене, княгиню. Але повергнути кумири й хрестити всіх людей моїх не можу. Безліч-бо їх живе в старій вірі, хоче старого покону. Боюсь я їх.

– Молись за те, щоб сяйво Христової віри швидше зійшло на них. Ти багато зробила, княгинє, утверждая владу на землі. Утверди ж і віру в їхніх душах. Молись, молись, княгинє, – говорить священик, і обличчя його суворішає.

Він сам стає поруч з нею на коліна. За вікном мерехтять зорі, близько колишеться, ніби хоче заглянути в княжу світлицю, гілля, перед іконою горить і стікає великими краплинами свіча.

Розділ третій

Онук Анта Добриня служив гриднем у дружині київської княгині. Він швидко дізнався від любечан, які часто приїжджали до Києва, про смерть старійшини-діда й ждав першої нагоди, щоб побувати вдома.

Нагода ця трапилась дуже швидко. У далеких землях були повними владарями й брали уроки з людей князі, поставлені Києвом. Вони брали своє, частину давали від себе Києву. У близьких же землях – Полянській, Деревлянській, Сіверській – господарями були не тільки місцеві князі, а й княгиня Ольга – над Дніпром і Десною у полі, в лісах стояли її знамена, були й двори, брати уроки з яких вона посилала своїх мужів з дружинами. З однією такою дружиною й рушив до города Остра Добриня, а там відпросився в сотенного й опинився в Любечі.

Хвилюючись, у лодії, якою купці з Києва їхали до далекого Новгорода, наближався Добриня до Любеча, де народився, провів юнацькі роки, де жив дід його Ант, де лишались батьки його й сестра Малуша.