Святослав, стр. 122
Але не тільки там, де пролітав князь Святослав з своєю дружиною, гомоніла й вставала земля. Чим далі від Києва на південь мчала дружина Святослава, тим далі на північ, на захід і на схід йшла вість про те, що на Дунаї крешуть іскри мечі, до хмар летять стріли, болгарські бояри разом з гречинами ідуть всп’ять Руській землі.
І, як це буває перед великою грозою, коли стигне лист, скніють води, завмирає земля, так і в цей грізний час – скільки не їхала дружина князя Святослава, вона не бачила не тільки печенігів, а навіть їхнього сліду. Здалеку тільки було чути, як гула під копитами коней земля в степу. То печеніги тікали з улусами своїми на схід – до Дніпра, і на південь – до моря Руського.
Так і мчав князь Святослав з дружиною своєю – через землі Полянські, через дике поле, землі угличів і тиверців, усе ближче до Дунаю.
Коли ж до Дунаю лишалось півночі їзди, перед заходом сонця князь Святослав, що під знаменом своїм їхав попереду дружини, раптом зупинив коня.
Сонце заходило. На далекому обрії видно було сліпучо-багряне плесо ріки, сині гори потойбіч. За князем стояла, не розуміючи, чому вони зупинилися, дружина.
– До Дунаю вже недалеко, – сказав князь, – півночі їзди туди, півночі назад. Що там робиться, ми не знаємо, а знати мусимо. Нехай дружинники наші поїдуть до Дунаю, а до ранку повернуться. Дружина ж наша нехай спочиває, невідомо, що буде завтра.
І враз кілька вершників одірвались від війська, полетіли в багряне небо, що стелилось далеко над Дунаєм. Всі ж інші вої сходили з коней, розбивали стан без вогнів, пускали в попас коні, далеко на всі кінці – і від чола, і від озадку – послали сторожу.
Коли стемніло й на сході виплив червоний великий місяць, він побачив у полі стан князя Святослава. Розкинувшись на землі, поклавши під голови сідла, а під себе опони, лежала, спочивала дружина князя. Вона заробила цей короткочасний сон, за нею чорним слідом серед сірих степів стелилась дорога від Києва. Вона повинна була спочити, бо, може, завтра буде над Дунаєм великий бій. Дружина стояла на правді, і хоч, може, на когось з воїв уже чатувала близька смерть, але всі спали спокійно, міцно. І разом з дружиною своєю, поклавши під голову сідло, а під себе опону, заснув і князь Святослав…
Він прокинувся до світання, бо почув, як десь далеко в полі гуде під копитами земля. Сів. Прислухався. Схопився на ноги. Кінський тупіт линув з поля, від Дунаю. Їхало небагато вершників, вони мчали повним скоком.
Через короткий час вершники зупинилися в стані перед князем Святославом.
– Біда, княже! Учора болгари копієм взяли Переяславець. Вої наші стоять на березі Дунаю, ждуть тебе, княже!
Дружина князя вже була на ногах. Швидко світало, але князь велів людям поїсти. Сівши на опоні, він і сам поїв – шматок солоної конини з хлібом. По росах вої вели коней. З усіх кінців з голубих туманів виїжджала сторожа. Небо було чисте – віщувало сонячний день.
І, спочивши, а тепер поївши, сіли вої на коней, що випаслись за ніч, полетіла дружина на захід, до Дунаю.
Сонце ще стояло високо в небі, коли вони зупинили коней в очеретах лівого берега Дунаю, де на тихій воді стояли їхні лодії. І одразу ж почали переправлятись на правий берег, де було головне військо.
Князь Святослав зустрівся на високій кручі з князем Улібом, воєводою Свенелдом, вищою дружиною, розповів, що сталось за цей час у Києві, про смерть княгині Ольги, вокняжіння Ярополка, Олега і Володимира, про печенігів і зустріч з каганом Курею.
– Ромеї роблять чорну свою справу й тут, – почав Свенелд. – Уже, княже, залишили ми багато городів і стоїмо тільки тут, над Дунаєм.
– Чому ж залишили городи? Де наші вої, де болгари? – крикнув князь Святослав.
– Усі вони тут, стоять на березі, – відповів Свенелд. – Але кесар Борис і його боляри зібрали багато загонів, що розтеклися повсюди, діяли, як змії…
– Як же ви могли допустити, щоб боляри зібрали ці загони, чому не пішли на них одразу великою силою?
Воєвода Свенелд мовчав.
– А ти що скажеш, брате? – звернувся до князя Уліба Святослав.
– Я збирав таку силу. Але ми тоді запізнились, бо почались заколоти в Данаї і потім Плисці…
– Хто запізнюється на брані, згубу чинить собі й своїм людям.
– Опріч того, беріг я воїв, не хотів великої крові.
– Аще кров хто на брані свою шкодує, багато проллє її пізніше й бездоб, – промовив князь. – Недобре зробив ти, брате Улібе, мало ти зробив, воєводо Свенелде. Потягнемо тепер, дружино моя, ніде тут впасти!
Піднявши голову, князь Уліб дивився вдалину, на пониззя Дунаю. Взявшись за криж меча, мовчки стояв і ніби боявся дивитись в очі князеві Святославу Свенелд.
До вечора дружина Святослава переправлялась на правий берег. Туди ж, залишивши в гирлі сторожу, підійшли й лодії. Князь наказав лодійним воям, не гаючи часу, пливти Дунаєм до Переяславця. Туди ж він повів через болота і драгви, стежками, які тепер добре відомі були воям, і всю свою дружину.
Розділ дев’ятий
1
І веде князь Святослав всю свою силу на захід. Сам з головною дружиною іде шляхом, що тягнеться від Дунаю до Планини, князь Уліб веде дружину по праву руку від нього, де на поміч князеві вже поспішають угри, з лівої ж руки, де в передгір’ї блукає найбільше болярських загонів, поперед своїх воїв їде на баскому коні суворий, замислений воєвода Свенелд разом із сином Лютом.
А вже в городах і селах болгарських, почувши про те, що князь Святослав з ними, підіймається все живе. Дружини з болгар заливають усі простори між русами, і здається, що встала над Дунаєм, посувається з громом і блискавицею вперед страхітлива грозова хмара, якої ніщо не може зупинити.
Позаду ж всього цього воїнства на болгарському возі з високими колесами, який тягнуть четверо волів, похмурий сидить у чорному платні, низько насунувши на лоба високу баранячу шапку, хижими очима дивиться з-під густих чорних брів на світ василік Калокір. У Переяславці він підходив до князя Святослава, нарікав, що без нього битва затяглася, цікавився, як скоро думає Святослав взяти Преславу?
Дивно відповів на це василіку князь Святослав:
– А Преслава вже давно наша.
– Як?! – крикнув Калокір. – Туди так далеко, перед нами багато боїв…
– Преслава давно вже наша, – промовив князь, – і шкода, що ти не побував там, подруг мій.
Про ці незрозумілі слова й думає Калокір, насунувши на лоба шапку, позираючи навкруг хижими, злими очима.
Низькі хмари стеляться над Болгарською землею, дрібний дощ сіється над спушеними полями, риплять вози на шляхах, іржуть, тупотять коні. А вже попереду чути багатоголосий крик, вже там бряжчить зброя, почалася січа велика: за кров – кров, за смерть – смерть. Так удруге падає Плиска, Даная, руські вої ламають ворога й вступають у Преславу!
2
За Преславою у Вишньому граді вої захопили чимало боляр, що збирались утікати. Серед широкого двору града стояли навантажені вози, у високій колимазі сиділа на подушках жінка якогось знатного роду з двома дітьми, сам рудий, з довгою бородою й вусами, одягнутий у багряницю і червоні сандалії, чоловік гарцював біля колимаги на коні. Їх оточувало чимало озброєних мечами й списами воїв. Це був кесар Болгарії Борис, його жона й вища дружина…
…Кесар і князь зустрілись у Преславі в старому теремі болгарських каганів, у одній з світлиць, де колись жив і помер каган Симеон. Вузькі вікна в цій світлиці були завішені. У кутку горіли два світильники, промені яких виривали з півтемряви багато речей, що зберігали пам’ять про кагана Симеона і про його діла.
На багатьох полицях під стінами видно було книги, написані Симеоном. Ще на одній полиці тьмяно поблискували золоті й срібні корчажці, келихи, а між ними стояв і келих, зроблений каганом Крумом з черепа імператора ромеїв…
Коли воєвода Свенелд з двома воями завів кесаря Бориса до цієї світлиці, князь Святослав сидів, спершись підборіддям на руки, за столом і зустрів кесаря довгим, допитливим поглядом.