Святослав, стр. 118

Але ні! Добриня не зійде на кручу біля Любеча, а, навпаки, проведе лодії понад правим берегом, далі від рідного дворища. Батька, напевне, дома немає, але, рятуй, Перуне, мати вийде до берега, ще й повисне, як водиться, у сина на шиї. Що скажуть тоді мужі новгородські, що скаже князь Володимир? Воєвода Добриня – і смерд Микула… Ні, він проведе лодії далі від Любеча!

У цю ніч Добриня, як це вже бувало й раніше, відчув, що душа його розривається на дві половини. У цій душі було те, що боляче щеміло, як тільки він згадував рідне дворище, Дніпро під Любечем, могили в степу, діда, батьків, безталанну сестру Малушу.

Але в цій душі дуже повільно, з великою мукою народжувалось і міцніло нове почуття. Він не любив князів, він не любив бояр і воєвод, але розумів, що коли буде таким, як батьки його, то загине. І тому хотів бути таким, як воєводи, і вже був таким, як вони…

У Добрині колотилось серце, а обличчя пашіло, як у вогні. Що з ним? Все ніби вирішено, серед темної ночі лодії їхні пливуть до Новгорода, спить князь Володимир.

Добриня простягнув за насад руки і, набравши кілька пригорщів, змочив чоло й напився. Добра була вода з Дніпра. У нього враз ніби додалося сил.

6

Тієї ж ночі перед світанком до Києва примчав гонець. Він захитався і мало не впав, коли скочив з коня біля воріт, але його взяли під руки сторожі. Коли ж сторожі запалили вогонь і поглянули на обличчя гонця, вони жахнулись. Це був їхній княжий дружинник Коста, але на нього страшно було дивитись – чоло від скроні до скроні перетинала рана, очі глибоко запали, уста пересохли.

– До князя… Святослава! – прохрипів він.

Коли через короткий час князь Святослав прокинувся і швидко вийшов, Коста стояв біля ґанку.

– Чолом, княже! – сказав Коста.

– Це ти, Косто?

– Я, княже!

– Чи можеш говорити?

– Можу, княже!

– Тоді говори!

Вони стояли вдвох. Сторожа, яка привела Косту, повернулась до воріт. У тиші на Горі чути було, як завмирають удалині їхні кроки. На схід від стіни города полотніло небо, сріблястий відсвіт уже лився навкруг, князь бачив бліде обличчя Кости, рану на чолі, заплющені очі.

– Я їхав багато днів і ночей, княже. Кінь падав за конем… На Дніпрі мене захопили печеніги… У полі були половці… ранили мене, княже… І от я тут… Київ… Адже це Київ…

– Це Київ, Косто. Говори далі.

– Воєвода Свенелд сказав, що болгарські бояри ідуть разом з ромеями, а зрада є і в нас. Уже багато городів залишили, стоїмо тільки в Переяславці. Там дуже важко, іде брань велика, там ждуть тебе, княже!

Коста хитнувся на ногах. Все більше виднішало. Князь Святослав бачив, що очі в Кости зовсім склепились. Він підтримав його руками, піднявся на ґанок, ступив у сіни.

І, ведучи дружинника, князь відчув, що той спить. Ледве він одпустив руку, як Коста поточився до землі, сів, спираючись обома руками, ліг. Так під стіною в сінях він і спав.

Князь Святослав вийшов на ґанок, став на сходах. Навкруг повзли сірі нитки світанку. На тлі голубого неба на сході темніла стіна з вежами, високо над нею палахкотіла денниця, скрізь на Горі вже окреслювались хороми, тереми.

Десь близько на дворі пронизливо заспівав когут. Одразу ж забили крилами й відповіли йому когути в інших дворах, озвалися за ворітьми – в передградді, на Подолі.

Надходив ранок, останній ранок Святослава в Києві.

Розділ восьмий

1

Ще в Києві, намовляючи князя Святослава до походу в Болгарію, і пізніше, діставши від нього згоду, василік імператора ромеїв Калокір почував себе гордо, був певен, що увійшов у довір’я до Святослава.

Василік вважав, що обидва вони діють чесно і кожен має вигоди: Калокір розповів Святославу про наміри імператора Никифора, що послав його своєю довіреною особою і передає йому грецьке золото, князь Святослав знає тепер потайні наміри імператора і має їхнє золото…

Калокірові здавалось, що вони домовились з київським князем про все й тепер кожному з них лишається зробити тільки те, що було замислено: князь Святослав збирає своє військо, іде в Болгарію, виходить до стіни Юстиніана й загрожує Никифору. Калокіру ж? О, хитрому василіку це питання не завдало трудів. Якщо князь Святослав стане перед Константинополем, Никифор мусить умерти, а він – василік і патрикій – хіба не годен бути імператором ромеїв?

Василік Калокір уявляв і те, що має статись після цього, – втім, думав про це вже не василік, а майбутній імператор Візантії: він сяде на Соломоновому троні, всюди посадить своїх людей, утвердить межі імперії, щедро заплатить князеві Святославу – сто, двісті, триста кентинаріїв, він дасть невелику дань і болгарам – навіщо йому сваритись з сусідами?

Далі ж, – майбутній імператор думав і про це, – він збере в скарбниці імперії багато, дуже багато золота, він скличе велике військо, яке охоронятиме імперію та її імператора, він, напевне, відмовиться платити болгарам дань, бо за що платити дань цьому грубому, варварському народові? Імператор Калокір стане на Дунаї, вийде в Понт, дійде до Кліматів, де його батько, як і раніше, буде протевоном і вже матиме до того часу численне військо…

Про те, що ж буде після цього, майбутній імператор Калокір боявся думати. Але подібні думки настирливо лізли йому в голову, і якщо не наяву, то в снах він бачив, як колишуться знамена імперії над легіонами, що стоять на берегах Понта евксинського, важким кроком рушають з місця, ідуть на Київ. І хіба може бути інакше? Адже князь Святослав і всі руські люди – вороги імперії?!

Патрикій Калокір бачив це спочатку в снах. Далі він почав думати про це вдень. Ще пізніше Калокір думав про це і вдень і вночі, не міг не думати.

Князь Святослав не був його другом, це Калокір відчув ще в Києві, коли почав з ним одверту розмову й обіцяв золото. Князь Святослав не став його другом і тоді, коли сказав, що Русь вирішила йти в Болгарію, і взяв золото. Князь Святослав не став його другом і в Болгарії, бо він проходив над Дунаєм не як переможець і василевс цього варварського народу, а як його друг. Так чиїм же другом був князь Святослав? О, звичайно, не другом патрикія Калокіра!

Патрикій Калокір мовчав. Втім, коли б він і хотів – йому ні з ким було б говорити. Усі – і князь Святослав, і його воєводи, усі оці вої руські, болгарські, серед яких ішов і Калокір, – чужі були йому, чужий був і він їм. Що ж робити далі? Невже батьки помилились, нарікши йому ім’я Калокір? [181]

Раптом сталось те, чого Калокір ніяк не міг ждати. На полі брані в Болгарії він почув, що імператора Никифора не стало і що на Соломоновім троні в Константинополі сів Іоанн Цимісхій. Цимісхій, багатий вірменин, – о, його добре знав Калокір! Диви, як швидко він зумів зробити те, про що тільки мріяв Калокір. Проте що поробиш – у нього були для цього і золото, і легіони, і сила. Це меткий, хитрий, зухвалий полководець, що зуміє, мабуть, і втриматись на троні! І коли сталось так, то хіба патрикій Калокір і батько його, протевон, не можуть щасливо жити під захистом цього імператора? Як же йому щасливо пройти між мечем київського князя і скіпетром імператора?

Патрикій Калокір знову відчув себе таким, яким їхав на північ з Константинополя, – василіком імператора ромеїв. Він думає тільки про одне: як дати імператору знати, що він, як було загадано Никифором, тут, з Святославом, але мовчав, поки був живий Никифор, а тепер подає про себе голос, від усього серця вітає нового імператора Візантії Іоанна Цимісхія, обіцяє вірно служити йому.

У довгі осінні ночі над Дунаєм василік Калокір складає листа, в якому пише про все це імператору Іоанну. Пізніше, знайшовши в Переяславці одного багатого вірменина Ізота, що в усі часи і навіть тепер торгував з візантійськими купцями, посилає цього листа імператору Іоанну. Незабаром Калокір одержує вість із Константинополя не від імператора, правда, але ж від його проедра Василя.