Святослав, стр. 104
– Перун прокляв нас!.. Боги посилають на нас нещастя!.. Мусимо очиститись!.. Боги вимагають жертви!
І, як стогін спраглих грудей, як крик знеможених сердець, вирвалось з натовпу невблаганне:
– Жертву! Жертву! Жертву!
– Перун вимагає людську жертву! – кричав жрець.
Тепер людей ніщо не могло зупинити. Вони дивились тільки на жреця, що стояв на камені, пильнували, на кого вкаже його рука. Над стовпищем знялися сокири.
І раптом жрець опустив руку, – на стінах Гори вдарили била. Звідти залунав переможний крик:
– На Дніпрі лодії князя Святослава!
Раннього ранку в стані печенізькому над Дніпром, а далі скрізь, аж до Либеді, зчинилась тривога, – забряжчали щити, залунали сполохані голоси.
Раннього ранку вдарили била, задзвеніли щити й почулись голоси і на городницях Києва.
Раннього ранку, тільки над лісами лівого берега стало рожевим і враз заголубіло небо, на Дніпрі проти Києва і скрізь по плесу, ніби з води, виринули лодії, на них трубили труби, чулись гучні крики, а лодії прямували через Дніпро – до круч і Почайни.
В цей час на Горі відчинились ворота, пронизливо зарипіли жеравці, що так давно не обертались, гучно ліг на другий бік рову міст, з города почала вибігати княжа дружина, кинулись ремісники, подоляни.
З стін Гори було видно, як носи лодій зариваються в пісок на березі, як з них стрибають вої, як вони вибігають на кручі, кидаються навперейми печенігам. Багато печенігів було порубано, тільки деякі з них, що встигли сісти на коней, помчали понад берегом Почайни, далі понад Дніпром до лісу над Либіддю.
Люди з Гори пили воду. О, яка солодка того ранку була вода в Дніпрі, як після довгих днів і ночей хотілось пити її й пити. Люди пили, набирали в цебра, що були на лодіях, несли їх на Гору – жонам, дітям, які не мали навіть сил спуститись до Дніпра.
– Слава, слава воям Святослава!
Але це були не вої Святослава. Це гридень Тур дістався, знайшов на лівому березі воєводу Претича й розповів, де і як стоять печеніги. Після того чернігівська дружина й усі вої, що були на лівому березі, вночі підпливли до Києва й одоліли печенігів…
Проте печеніги не втекли й від меча князя Святослава. Він зустрів їх орду, що летіла під Києва до Росі, біля Родні, почав з нею рать, і печеніги одразу дали спини, їхній каган Куря здався на ласку князя Святослава.
Князь Святослав покликав кагана Курю. Вони сіли на в’ялій траві один проти одного, схрестивши під собою ноги, – про мир по покону слід було говорити тільки сидячи, – торкнулись руками землі, щоб вона чула кожне слово.
Князь Святослав сказав:
– Дивно мені бачити тебе з ордою тут, під Києвом. Печеніги й руси не воюють між собою… Хотів би я – давно розбив би вас, скинув у море. Чого ж ти, Куря, прийшов з ордою до Києва?
Печенізький каган, уникаючи пронизливого погляду Святослава, почав викручуватись:
– У нас була голодна зима… Орда ішла, шукала хліба.
– Ти брешеш, Куря! – крикнув Святослав. – Голодні зими бували й раніше, чому не погнав табунів до херсонітів – за коней вони дали б тобі і хліба, й вина. Та й руські люди прийняли б від вас табуни.
Каган спробував брехати далі:
– Ми хотіли гнати табуни, але руські вої зачепили нас у полі…
– І ви тоді пішли на Київ? – засміявся Святослав. – Ні, Куря, не вірю я, що руські вої зачепили вас у полі. У нас є багато діла і без печенігів… Візьмись за землю, кагане, і скажи правду.
Куря дряпнув рукою землю.
– Говорю правду…
– Ні, брешеш!
– Земля знає, – твердив Куря, – я говорю тільки правду.
І тоді Святослав повів розмову інакше.
– Слухай, кагане, – сердито промовив він. – Ти хочеш живим вийти з ордою своєю в поле?
Печенізький каган мовчав.
– Відповідай, кагане, – голосно сказав Святослав. – Укладемо мир чи зробимо січу? Вої мої готові…
– Мир, – дивлячись у землю, сказав каган.
– Тоді говори правду…
Куря мовчав.
– Я допомагав ромеям, – нарешті сказав він.
6
Чим ближче доїжджав князь Святослав із дружиною своєю до Києва, тим більша руїна відкрилась його очам… Над широкою, швидкою Либіддю ліс був вирубаний, кущі поламані, над луками, маючи ще й досі поживу, хмарами літали ворони. Порубані, попалені були дерева й на Перевесищі, серед трави біліли кості коней, скрізь чорніли сліди пожарища.
І от князь Святослав зупиняється перед воротами над Перевесищем. Гучно кричить його дружина, на обпалених, чорних стінах города з’являються сторожі – аж тепер прийшов князь, – риплять жеравці, опускається міст.
Князь Святослав засмучений їхав по Горі – й тут пожарище, скрізь руїни, попід стінами могили й могили. Почувши тупіт коней княжої дружини, із хиж на Горі, з теремів вибігали люди. На них страшно було дивитись, – що тільки робить брань!
Біля княжого терема, де стовпились усі дворяни, Святослав круто зупинив коня, привітався і, не розпитуючи нікого, швидко пройшов сходами на ґанок, ступив у сіни. Тут, у сінях, вже стояли і, видно, ждали князя сини Ярополк, Олег, Володимир разом із боярами. Князь Святослав привітався з боярами, підійшов до синів.
Минуло небагато часу, коли бачив він їх востаннє, але як змінились вони: Ярополк витягнувся, погрубішав, дивився на батька гарячими якимись очима, син Олег був однаково блідий, несміливий. Один Володимир кинувся до батька, поцілував його. Але одразу ж, помітивши, що брати образилися, відступив…
– Як княгиня? – запитав у бояр Святослав.
Слова його почув священик Григорій, що вийшов з дверей світлиці княгині.
– Вельми хвора княгиня наша, – відповів священик. – А про тебе вже чула, кличе…
Княгиня сиділа у світлиці, що виходила вікном до Дніпра, у кріслі, спершись на поручні, із заплющеними очима – думала чи, може, спочивала.
– Мамо! – тихо промовив з порога, боячись її розбудити, Святослав.
Вона одразу розплющила очі, – як глибоко запали тепер вони, – пізнала сина, простягла вперед руки…
– То ти й приїхав? – дуже тихо сказала княгиня.
– Приїхав… примчав, коли почув звістку про Київ.
– Спасибі, синку!
Святослав пішов уперед, схилився перед матір’ю на коліна, і вона поклала руку на голову сина, поцілувала його.
Материнська рука! Він добре знав цю міцну колись і теплу руку. Чому ж тепер ця рука така квола, холодна?
– Мамо! – запитав Святослав. – Що з тобою?
– Видиш мя немощну сущу, – з болем відповіла вона. – Не можу ні їсти, ні пити, болить… все тіло… серце.
– Так покличемо лічців, сотворимо жертву…
– Вже ніякі лічці й жертви мені не поможуть… Молюсь богу, щоб кінчились мої страждання… Молись і ти, сину!
Вона заплющила очі, деякий час мовчала, а тоді ніби прокинулась, сказала:
– Що я і мої немощі, сину? У Києві було дуже тяжко, печеніги мало нас не одоліли. Але людіє стояли тверді духом…
– Знаю, мамо, я зустрів орду біля Росі й гнав до Дніпра. Говорив і з каганом Курею. Печенігам заплатили й наслали їх на нас ромеї…
– Знову вони, – важко зітхнула княгиня. – Ні, ти не помилився, що пішов на них, Святославе. І як там?
Він розповів їй усе, що сталось відтоді, як рушили вої до Дунаю, розповів, як брав городи в Болгарії і як мало не дійшов до Преслави…
Бліда, стомлена княгиня, напружено, часто й важко дихаючи, слухала розповідь сина і ніби забула про свою хворобу, стежила в думках за кожним кроком сина і його воїв у Болгарії.
– А син мій Уліб? А Свенелд? А Ікмор? Говори, говори, сину!
І Святослав відповів на всі її питання.
– Добре! – сказала вона, коли Святослав кінчив розповідь. – Немає кесаря Петра, – що ж, така йому й слава. А з сином його не сварись, може ж, він згадає діда Симеона, уклади з ним мир…
– Ой ні, – з гіркотою сказав Святослав. – Що Петро, що Борис – обидва сірі, грецькі. А з Константинополя Бориса підтримує новий імператор – Іоанн Цимісхій.
– Так пошли підмогу дружині своїй на Дунай, нехай блюде межі наші, а сам побудь тут, у Києві…