Живі книги, стр. 39
– Так, у Криму йому легше й краще, таки ж спеціалізований клінічний санаторій, вони знають, що і як треба робити, але я б сама там зроду не впоралася – то на візочку ми, то на процедури… Уяви, навіть коли на грязі йдемо, його потім треба обмити – він весь слизький, важучий, то я тримаю, а мама змиває душем.
– Так, то добре, хоч поміч тобі. А чому чоловік не поїхав із вами?
– Ой, що ти… Хтось же мусить і гроші заробляти! Ти уявити собі не можеш, скільки все це коштує! І ліки, і масаж, і спеціально розроблені для таких діток стільці, стійки, візочки з фіксацією тіла в правильному положенні! Розвивальні ігри, тренажери… Путівка, квитки, зрештою… Без грошей узагалі не знаю, що б робили, не уявляю, хоч пропадай! Але… Але навіть не в тому справа. Просто морально нестерпно! Від усвідомлення того, що дитина твоя стала такою через лікарську недбалість… Та найстрашніше те, що в нашій країні тебе просто не існує, якщо ти не такий, як усі. Ти прозорий! Нікому до тебе немає діла. Адже всі ті функціонери в кабінетах здорові! Вони просто не можуть уявити день, тиждень, рік моєї боротьби за кожну краплю його прогресу! Два роки привчали до горщика. Потім іще два – до унітазу. Цей постійний м’язовий тонус, постійний крик від народження! На руках і на руках – днями, ночами, роками… І радість від найменшого успіху… І відчай від непристосованості нашого суспільства до існування цих дітей поруч зі здоровими, людей, яких легше не помічати… Кожна родина, де таке горе, виживає, як може. Наскільки вистачає сил і коштів. Деякі руйнуються…
Жінка замовкла. Амалія почула шипіння балона з лаком для волосся й відчула знайомий запах, але так і не побачила в дзеркалі тієї жінки. Між двома клієнтками, що сиділи одна до одної спинами, звично рухалися і робили свою справу дві перукарки, яким і до кав’ярні не треба ходити по «історії» – ось тобі вона, сповідальня із запахом лаку для волосся…
– А мама ще дорікає, що я курю! Та я взагалі вже була на межі зриву, хоч руки на себе накладай! Але то давно було. Та подумалося: а що з ним буде?! Хто, крім мене, зможе дбати про нього двадцять чотири години на добу?! Хіба що в якийсь притулок віддадуть, щоб животів там, як рослина…
– Господи, що ти таке кажеш, Таню?!
– Але ж він розумний! Він усе розуміє. Уявляєш, у нього є почуття гумору! Ми були вражені: він навіть сам із мене глузує! То як же я можу?… А є ж іще гірші випадки, де все те саме, а мозок спить… Кожному своє випробування. За щось… А я от, бачиш, вирвалася до тебе постригтися, чоловік підмінив на годинку. Нова зачіска врівноважує. І вихід у люди…
– Ну, хоч догодила тобі?
– Так, дорогенька, дякую! Дякую… Золоті ручки! Вибач, що нависла на тебе зі своїм… Понесло мене… Я й не розпитала, як ти… Що твоє щастя, п’є?
– Усе по-старому, Тань. То «зав’язує», то знову… От передам сьогодні вітання від однокласниці, може, соромно стане. Казав колись, що був закоханий у тебе в першому класі!
– Овва! І досі мовчав! – сплеснула долонями жінка, яка вже стояла за спиною Амалії, але обличчя її не було видно. – Скажи, що якось прийду до вас у гості, то надеру вуха! Правда, коли то я прийду?… Знаєш, я все більше починаю думати, куди звідси тікати… Адже є країни, де інвалід – не чума, а рівноправна людина… Але то я знову про своє, ти вибач, накипіло. Дякую тобі, я аж наче помолодшала!
Жінка обійняла перукарку й рушила до виходу. Амалія на мить розгледіла в дзеркалі її обличчя: нормальна, симпатична жінка, навіть усміхається… Зустрінь на вулиці – і не подумаєш, що таку вагу на плечах несе…
– Я вам чубчик відфілірую трохи, ви не проти? Довжина влаштовує чи підрізати? – перервала її роздуми майстриня.
– Так, не проти. Робіть, як хочете! – відповіла Амалія, проводжаючи поглядом жінку, яку вже не зможе забути.
– Красуня! Зовсім інакша стала! – оцінила готову укладку Женька. – Ірочко, ви – геній куражу! Амаліє, а тобі подобається?
– Так, дякую, хоч і незвично якось із короткими… Це зовсім інший образ…
– Боїшся, що рукавички не пасуватимуть? – спитала на вушко Женька.
– Я нічого не боюся. Чого мені боятися? Пообіцяла тобі й прийшла. А ти до котрої на роботі?
– Та до вечора, я три через три дні працюю, а що?
– Подумала, може, матимеш час десь присісти поговорити… Щось би розповіла тобі, – Амалія всміхнулася, і це аж ніяк не пасувало до «сміливої» зачіски.
– Давай вийдемо на вулицю, візьму із собою телефон, раптом хтось записуватиметься, трохи поговоримо біля дверей… А що сталося? – напружилася Женька.
– Та от… мені сьогодні зранку принесли передачу – обидва паспорти, – знизала плечима Амалія.
– Нічого собі! – аж присвиснула дівчина. – Хто?! Як?! Вимагали грошей?
– Та ні. Через двірника передали. Гроші вони, мабуть, передоплатою самі взяли…
– Забудь! Того вже не повернеш. Але ж це шикарна новина! Могли і не віддати. Викинули б десь – і все. Які чесні злодії! Уяви собі, якби довелося відновлювати документи…
– Навіть не уявляю…
– А що далі сьогодні робитимеш така красива? Може, підеш до кав’ярні «прилити» повернення документів і нову зачіску заразом?
– До кав’ярні? – завагалася Амалія. – Якось незручно… Той пан усім розповів про пограбування, питатимуть… А я не хочу про це й говорити… І ти вже в курсі, що я ніяка не письменниця… Мабуть, погралися – і годі. Не піду я…
– Та ну! Теж мені вигадала! Про пограбування, може, і не спитають, їм і без тебе повно клопоту. А про не-письменницю… Я оголошень про це ніде не вішала! Можемо лишити все, як раніше, хто тобі забороняє?! Піди зараз, пообідай, замов нормальної їжі, послухай чужих історій… І компліментів наслухайся також! Вони дуже помічні для жіночої душі! Усе, давай, мені треба працювати, вибач. Я твій номер записала собі, будемо на зв’язку! І Сильві не забудь купити якоїсь їжі! У тебе господарство завелося, треба про нього дбати!
Вона розрахувалася, попрощалася й вийшла на вулицю. Ще не вирішила, чи дійсно піти до кав’ярні, чи просто поблукати містом, чи купити котячої їжі й повернутися додому, знову обдумати все, що сталося. Та і з грошима тепер… Вона навіть точно не уявляла, скільки їх залишилося вдома і на рахунку з тих Артурових десяти тисяч, на які жила вже кілька місяців. Та мінус учорашні п’ять… Мабуть, треба якось заощаджувати. Це слово з маминого лексикону періоду її дитинства зачепило за живе. Заощаджувати. Зібрати «на школу», «на чоботи», відкласти «на відпустку» або на якийсь незрозумілий «чорний день». А їй заради чого заощаджувати зараз? Щоб прожити тут і так не місяць, а два?
Раптом вона побачила своє відображення у вітрині магазину й аж завмерла з подиву: голова зі сміливою молодіжною зачіскою увінчувала нахилену вперед шию на сутулих плечах, а обличчя виражало цілковиту байдужість до світу. Не сум, а саме байдужість.
Амалія завмерла, якусь хвилину дивилася на себе оновлену зовні, потім зусиллям волі виструнчилася й сама собі всміхнулася. Ледве-ледве. Кутиками рота. Якось іронічно-поблажливо. Та менше з тим.
«Певне, Артур мені й дав на «чорний день», думаю, саме час їх витрачати!» – подумала вона.
– Вікторе! Це Женя! Чуєте мене? Де ж я ще можу бути сьогодні?! Я на роботі. Ні, голова не болить. А будете знущатися, не дам номер її нового мобільного! А? Отож! І ще: імовірність дев’яносто відсотків, що вона піде обідати до кав’ярні. Це я вам так… про всяк випадок… Ну, звідки я знаю як? Те, що краще, ніж учора, – це факт. А що буде далі – хто знає. Я своє зробила. Тепер можете ви братися, якщо вам не байдуже. Та ні, ні! Не здала вас, я ж обіцяла! І про письменницю теж. Вона сама мені розповіла. Ну, звідки я знаю, як вам туди йти?! Та йдіть поки що, як раніше, з паличкою. А далі щось вигадаємо. Усе, я на роботі, ніколи мені тут із вами, ото вже дитячий садок! Хоч наберіть мене потім, що там як… Бувайте!
37
Амалія здивувалася, ще від дверей побачивши незнайомих дівчат-офіціанток у кав’ярні. Вона підійшла ближче, привіталася й озирнулася, чи немає поблизу Ані чи Віри.