Живі книги, стр. 36
Амалія знову шкрябонула сама собі по болючому, схлипнула, і сльози покотилися по її щоках. А Женька помітила, що пляшка на коробці перед жінкою вже порожня.
– Та пішов він! Теж мені! І чого ти вчепилася в те своє колишнє?! От уяви собі на мить, скількох баб на світі чоловіки бортонули?! Ти думаєш, ти перша? А якби кожна після цього та накладала на себе руки?! То й рід людський би перевівся! Он мій батя теж учудив – не треба далеко ходити… Мати вила і на стіну дерлася, ходила, мов зомбі, я це чудово пам’ятаю, хоч і була малою.
Амалія покліпала очима, протерла їх долонями, намагаючись не зіпсувати свіжий манікюр, і втупилася в Женьку зацікавленим поглядом.
– І що?
– Що?
– Ну, мама твоя?
– Ааа… Ну… Якщо коротко, то знову вийшла заміж.
– Так?
– Ага.
Зависла пауза.
– Якось ти це так сказала…
– Як?
– Та не дуже радісно.
Женька не відповіла, просто махнула рукою.
– Іди до мене, – позвала її Амалія.
Дівчина підійшла, стала біля красивої жінки із заплаканими очима й розтріпаним волоссям, яка сиділа долі в довгій брудній спідниці та блузці, у якої половина ґудзиків розстібнулися. Лише вчора вона познайомилася з цією елегантною пані, яка здавалася настільки відмінною від усіх інших і зовнішністю, і поведінкою, і манерами, і своїм загадковим сумом, який просвічував через її усмішки та навіть через сміх. Їм було так добре тоді разом у кав’ярні… Аж ось відкрилися потаємні дверцята в її справжнє життя… Дівчині стало шкода і цієї пані, і мами, і себе самої – якесь таке непередбачуване це жіноче життя, і кожній хочеться, щоб усе було супер, а чи щастить хоч котрійсь прожити безхмарно?
Женька погладила Амалію по голові і всілася поруч, та обійняла дівчину обома руками, вдихнула запах її волосся, ніби схлипнула без сліз, і тихо заговорила у саме вухо:
– Так гірко, так гірко… У грудях аж пече… Мабуть, саме там у людини душа… – Вона приклала долоню собі до грудей, туди, куди в дитинстві мами ставлять усім гірчичники. – У твоєї мами хоч ти була, був сенс жити, ростити дитину, бути їй потрібною… А мені навіщо? Може, я б і знайшла собі роботу, заробила б на якийсь хліб, але кому потрібне моє життя?! Вставати зранку, одягатися, іти кудись, сидіти там до вечора, щоб двічі на місяць отримувати гроші, платити за цю жалюгідну «житлоплощу», за смердючі маршрутки, купувати ліверку, варити картоплю в мундирі та рахувати копійки до наступної зарплатні? Ми так і жили колись у нашому містечку, я ще пам’ятаю… Навіщо мені це? Чи комусь іншому? У мене нікого немає. І немає людини, якій без мене стане гірше. Так само, як нікому не стане краще, якщо я лишуся… Я не бачу сенсу боротися, докладати зусиль…
Амалія замовкла й почала розхитуватися з боку в бік, тримаючи Женьку в обіймах. Дівчині було тепло й затишно, вона не дослухалася до кожного з промовлених слів, але розуміла одне – Амалія знову пішла по колу, знову втлумачувала собі, що подальше її життя «ось так» не має жодного сенсу. Женька не знала, що саме роблять із депресивними пацієнтами лікарі чи психотерапевти, яких вона інколи бачила в кіно, але «чуйка» підштовхнула змінити тему розмови, спрямувати хід думок в інше русло. Але в яке саме?
– Знаєш, то ти марно так себе гіпнотизуєш, ніби вмовляєш, що все хороше залишилося позаду. От я, наприклад, зараз би з дорогою душею з’їла картоплі в мундирках, особливо якщо її потицяти в тарілочку з домашньою посоленою олійкою… І їсти прямо зі шкурками! А якби ще чорного хліба із салом до цього – мняммм…
– І часничку! – несподівано продовжила Амалія й ковтнула слину.
– Точно! От бачиш?! Уже хоч який інтерес до життя! І ліверку ти марно недооцінюєш! У нашому дворі було колись цуценя, ми, дітлахи, виносили йому з дому поїсти, а інколи купували на спільні гроші трохи ліверки. Але, бувало, цуценяті діставалося зовсім трохи – печінкова дуже нічого так була! Я б і зараз не відмовилася.
– Господи, ти ж голодна зовсім тут сидиш через мене! Що я за людина така?! Уранці кішку лишила голодною, тепер тебе мордую… Сильві хоч шмат ковбаси дістався під вечір, а ти… Вибач! Можеш подивитись, що там є в холодильнику. Але вареного немає нічого, я не готую… Думала в нашу кав’ярню зайти після турфірми, але…
Женька підвелася, втішена, що розмова змінила напрямок, і рушила до кухні. Холодильник, і правда, був майже порожній, і дівчина повернулася до кімнати.
– Є ідея! А їдьмо вечеряти туди, до кав’ярні?!
– Ні-ні-ні… Не маю на це сил! – відмахнулася Амалія.
– Ну, як не туди, то десь ближче?
– Ні-ні… Ти йди, дякую тобі, я вже якось сама…
– Ага! Знаю я це «сама»! Тоді давай замовимо піцу! Шикарна ідея, між іншим! Я пригощаю!
– Ні-ні!
– Що? Знову «ні»?!
– Ні, у сенсі, не треба пригощати, ти в мене в гостях, я пригощаю. За манікюр! Звісно, тих п’яти тисяч не повернути, але ж дещо залишилося… На піцу…
– Вмовила! Пригощай! – засміялася Женька, щаслива, що розірвала-таки коло ридань, хоч і в такий банальний спосіб.
Вона відчула, що дія коньяку вже минає, голова світлішає, і знову згадала про Віктора. Хіба реально буде переказати та пояснити йому все те, що відбувалося у цій незатишній квартирі зі старими чужими меблями, які так не пасують до нової хазяйки, з однаковими коробками нерозібраних речей, що ніби самі плутаються під ногами? У квартирі, де кішка попередніх господарів почувається господинею, а Амалія й досі живе чужинкою і взагалі ледве тримається на цьому світі?
Женька вийшла на балкон, подивилася праворуч-ліворуч, не побачила ніде Вікторової машини, всміхнулася й подумала: «А таки добре було б їх звести до пари! Аби тільки вона відкрила очі й побачила цього «сліпого»… Бо йому вона вже небайдужа…»
33
Віктор не повернувся додому. Він доїхав до спортцентру, дістав із багажника сумку зі спортивним одягом і пішов до басейну. Тягати «залізо» чи крокувати на місці безкінечною доріжкою в нікуди йому сьогодні не хотілося. Забагато вражень та емоцій. А ця історія з Амалією взагалі несподівано сколихнула все його нутро. І добре, що Женька підвернулася так вчасно. Що б він і робив без неї? Ідіотська ситуація… Хоч і перед цим дівчиськом сорому натерпівся: дорослий дядько, а такі ігри… Правда, якби він був готовий до цього викриття, то щось би вигадав розумніше, але вона заскочила його зненацька, довелося каятися…
Можливо, це виглядало для когось дивним, але він звик так плавати в масці з трубкою: не піднімати голови, не розглядати красиві тіла навколо, втупити погляд лише в темно-синю лінію на дні басейну, уздовж якої й плавав – туди-сюди. Двадцять п’ять метрів, ще двадцять п’ять, ще… Звично накручував ці відрізки, автоматично плюсував їх у голові, напружував м’язи і намагався розслабити голову, точніше, вичистити з неї все зайве, що турбувало й заважало жити. Чи навпаки – відключитися від навколишнього світу, зосередитися на чомусь і таким чином обдумати його й оцінити важливість.
Відтоді, як померла дружина, він почувався винним. Хоч і чесно зробив усе, що міг, але хворобу перемогти не вдалося. Можливо, тому, що дружина сама припинила триматися за життя. Здалася. Якоїсь миті перестала бачити в цьому сенс. Так і сказала: «Зрештою, сина ми виростили. Йому я не потрібна. А твоє життя й раніше від мене не дуже залежало».
Він говорив тоді їй банальні речі, які кажуть усім хворим, але в глибині душі знав, що не був до кінця щирим, а вона таки мала рацію. Вони виростили сина, і той пішов у своє власне життя: після закінчення Києво-Могилянської академії вирушив аж до Канади навчатися в аспірантурі. А він, Віктор, дійсно всі ці роки жив своїм чоловічим життям: журналістська робота, кар’єра, відрядження, кілька коротеньких «історій» без наслідків… Потім у його життя прийшла література, трохи посунула журналістську зайнятість, певним чином змінила його імідж, коло спілкування та спосіб життя. Але навіть коли він дедалі частіше лишався працювати вдома, ближчими від того вони з Русланою не стали, існували ніби паралельно навіть при тому, що жили спільно, разом їли і, звісно, спали в одному ліжку. Ніби якась прозора плівка завжди залишалася між ними, не даючи повноти відчуттів, але при цьому вберігаючи від зайвих енерговитрат: кожен робив своє і при цьому тримав у полі зору іншого. Щось подібне до ефекту презерватива – заради безпеки доводиться чимось жертвувати. Так у них повелося.