Живі книги, стр. 24
Мої знайомі втішали мене і казали, що сьогодні без проблем можна купити будь-який диплом, якщо це аж так важливо. Я, вагітна, прийшла до Інституту моделювання імені Сальвадора Далі поспілкуватися, але мені так там сподобалося, що я повернулася туди вчитися.
Мене стали запрошувати на різні інтерв’ю – це було дивно, коли людина зовсім іншого складу, з інакшою підготовкою раптом так несподівано змінює своє життя й береться за «не свою» справу, увірвавшись до світу моди «у вихорі вальсу».
– Вальсу? – здивовано перепитала Женя, адже вальс уявлявся їй легким і романтичним польотом у парі, мало подібним на просування власного бізнесу самотньою вагітною жінкою, хоч той бізнес і дотичний до моди. Дівчина мислила реальними категоріями: танці окремо, робота окремо.
– О, так! Я, мабуть, трошки поспішила з цією цитатою! І не сказала, що багато років у юності займалася танцями. Більше за те, закінчила навіть Академію танцю! – на цих словах Злата, не встаючи зі стільця, примудрилася зробити головою, плечима й руками рух, сповнений грації, який, без сумніву, мав би супроводжувати реверанс.
– Класно! – засяяла безпосередньою усмішкою Женька.
– Так от, через якийсь час після московського дефіле я взяла участь в українському показі моди, уже з літньою колекцією й буквально за місяць до появи Лідії. Ми все чудово продумали: кожна жінка, яка виходила показувати сукню, тримала в руці квітку, власне, вона й уособлювала собою якусь квітку, над подіумом літали живі метелики, звисали ліани, прикрашені квітами, навіть повітря було «оздоблене» квітковими ароматами! Звучав чудесний вальс Євгена Доги…
І коли показ закінчився, я як автор колекції вийшла на уклін. Уявляєте: на восьмому місяці вагітності, у літній сукні, на височезних підборах, теж із квіткою… Вийшла і… не втрималася, почала кружляти по подіуму під ту божественну музику, заплющивши очі… Зал завмер. А коли музика скінчилася і я зупинилася на краю подіуму, гості показу полегшено зітхнули, усі як один. – Вона озирнулася на доньку, і Женя побачила, що в очах її від цих спогадів зблиснули правдиві сльози, але за хвилину Злата опанувала себе й продовжила: – Власне, саме після цього наша преса й писала про мій прорив у світ моди «у ритмі вальсу»! Звісно, наш успіх був не лише моїм, хоча саме я закрутила всю цю справу. Але я – виробничник, людина бізнесу, хоч і не без творчих ідей та бабусиних підказок. А були ще конструктори, майстрині, люди, які доклали свої руки й талант до створення цієї колекції, а потім і інших…
– Але ж невдовзі у вас народилася донька, як же можна було все це поєднувати? Для багатьох жінок власне життя й кар’єра на цьому зупиняються на багато років! – зазирнула їй у вічі дівчина.
– О! Я годувала її груддю до двох років! А з шести місяців вона їздила зі мною на всі покази в інші міста і навіть країни. У нас уже обмаль часу, але дуже коротко розповім вам історію, як я їздила з Лідією до Берліна, хочете?
– Так, прошу! Дуже цікаво! – закивала Женя й озирнулася на трьох чоловіків, які саме всідалися за сусіднім столиком: чи не заважатимуть?… Але оповідачка не зважала на сторонні вуха.
– Коли доньці було близько семи місяців, ми збиралися до Берліна на міжнародний показ мод на найбільшому подіумі Європи, але нашій няні несподівано не дали візу. Що було робити? – розвела жінка руками й хитро прищурилася.
– Що? – насторожилася Женя.
– Я поїхала туди з Лідією сама. За кермом. Тисяча двісті кілометрів…
– Самі за кермом?! А дитинка ззаду в люльці?!
– Ні, спереду, у мене на грудях, у слінгу. Я їхала до своєї мети. А вона то спала, то смоктала молоко… Власне, її майже й не було видно. Ніхто б і не подумав, що таке можна втнути…
– Нічого собі, – прошепотіла дівчина і знову по-дитячому прикрила рота долонею.
– Ну, вже як було, так було. Коли я доїхала, там усі були шоковані, але сталося, як мало бути. Показ пройшов на найвищому рівні. І за нашої участі. Ось так! – жінка, сонячна і своїм волоссям, і усмішкою, одночасно поклала обидві долоні на стіл, очевидно, цим жестом поставивши крапку на сьогоднішніх розповідях.
– Мені бракує слів для коментів! – тріпнула головою Женька, і хвостик її асиметричної зачіски застрибав туди-сюди. – Дякую вам дуже! Ой, буде про що думати найближчим часом!
– І вам спасибі за увагу! Уже не знаю, чи вподобали ви сьогоднішню Книгу і чи винесете з цього розділу якусь користь для себе, але головне – не стояти на місці, а рухатися! На жаль, ми з Лідією мусимо їхати у справах! Бажаю всього найкращого! – знов усміхнулася вона, озирнулася на доньку й жестом покликала дівчинку до себе.
Аж до вечора на роботі всі дивувалися, дивлячись на неї. Женька пурхала, мов проковтнула якусь атомну батарейку: з неї перла енергія, очі блищали, усмішка не сходила з обличчя, постава була прямою, хода легкою і впевненою. А ще коли не було навали клієнтів, вона розпустила свій асиметричний «хвіст», вимила голову і попросила майстриню Анжелу завити їй легкі жіночні кучері.
Дівчина не знала, чи хоче поділитися враженнями сьогоднішнього дня зі шкільними приятельками, чи прохопиться вона словом про це Іллі, який обіцяв зустріти її після роботи – вона ще і ще раз переживала зустріч зі Златою, прокручувала в голові її недовгу розповідь і розуміла, що ця зустріч не випадкова й дуже своєчасна.
Дівчині хотілося щось робити, міняти своє існування, ставити цілі, досягати їх і йти сходинками життя вгору. Аби знаття, у якому напрямку й де та перша сходинка, на яку треба поставити ногу. Але це вона вважала питанням часу, адже внутрішній радар уже почав свою пошукову роботу.
19
– Женю, чуєш, ти скоро? Я вже тут. Зайти чи почекати? А, ну добре. Чекаю.
Весняний вечір приніс прохолоду, вітерець затих, вимите дощем листя не ворушилося, вода зійшла з тротуарів і проїжджої частини, лишивши по собі вологі завмерлі струмки з піску та дрібного сміття – квіток каштану, листя й паличок. Подекуди в западинках досі стояли калюжі.
Ілля із сумкою для фотоапарату через плече тупцював неподалік від Женьчиної перукарні і роздивлявся фактурний стовбур старого каштана. Потім не втримався, витягнув фотоапарат і тільки-но прицілився, як з-за спини прозвучало:
– Чуєш ти, фотограф! Я тобі зара наведу різкість!
Ілля озирнувся – просто на нього сунув худий хлопець у спортивних штанях і чорній майці, з червоними, спеченими на сонці плечима й пляшкою пива в руці. На зріст він був трохи нижчий за Іллю, але вигляд мав рішучий. Ілля, хоч і був «з іншого тіста», але виріс таки в цьому районі й уявляв собі способи з’ясовування чоловічих стосунків. Цей Женьчин «колишній» і так на диво довго не заявляв про себе після їхнього розриву. Бач, намалювався…
Ден ковтнув залишок пива з пляшки й відкинув її вбік.
Далі події розвивалися блискавично: хлопець вибив із рук Іллі фотоапарат, той відлетів і з брязкотом упав на землю. Ілля ошаліло кинувся на Дена, але той миттєво штовхнув його обома руками в плечі. Ілля відсахнувся і ступив крок назад. Нападник наступав.
– Ти, сука, зникни нах, я сказав! Бо дограєшся!
Ілля торкнувся спиною стовбура старого каштана, ніби відштовхнувся від нього, і рвучко штурхонув Дена обома руками в груди. Той хитнувся, ледве втримався на ногах, в очах його спалахнула ненависть, і він з усієї сили почав гамселити Іллю кулаками, піддаючи ще й із ноги.
Цієї миті на сходах перукарні з’явилася Женька й кинулася до хлопців.
– Дееен! Урод, блін! Козел! Облиш його! – хапала вона за руку свого «колишнього», безглузді й недовгі стосунки з яким сама й порвала пару тижнів тому.
– Не лізь, курва! – рявкнув той, скинув дівчину з лівої руки й розмахнувся правою.
Вона не втрималася на ногах, оступилася, махнула в повітрі сумкою і всілася на тротуар, але швидко підскочила й знову кинулася розбороняти.
– Жах який! Міліцію треба викликати! – зупинилася жінка, що йшла повз. – Розвелося алкашів і наркоманів, нема спокою!