Живі книги, стр. 22
«Цирк на дроті! – промовив сам до себе Віктор. – Письменниць мені тільки не вистачало!»
18
– Женю, привіт! Це Аня. З кав’ярні.
– Привіт! Ну, що там? Записався хтось цікавий?
– Так! Думаю, що це саме те, що тобі треба!
– Отакої! Клас! І хто ж?
– Жінка! Заходила до нас із донькою й побачила оголошення.
– Жінка з донькою?
– Гарна – ух! Самостійна, ефектна, впевнена в собі, без сумніву – успішна, і видно, що відкрита до спілкування. Я миттю й згадала про тебе. Навіть пожартувала, що саме таку Книгу в нас замовляла одна дівчина.
– А вона що? – насторожилася Женя.
– Сказала, що залюбки. Але є проблема.
– Ну от… Як тільки…
– Зрозуміло, що такі люди мають дуже щільний графік життя. Тож вона запропонувала два варіанти: завтра із самого ранку «на каву», чи вже за тиждень, коли вона повернеться з відрядження.
– А завтра о котрій? – загорілася Женя.
– Ми працюємо з дев’ятої, а вона сказала, що прокидається рано.
– Але хіба це зручно – витягувати людину в таку рань, щоб поговорити? Це ж субота… Хто я їй? І в неї ж дитина…
– Але ж вона сама згодилася! І дівчинка не така й мала, мабуть, уже піде до школи. Але в тебе як із роботою?
– Я з восьмої починаю. Але… Але відкрию, гляну там ранковим оком, видам рушники, усяке таке і попрошу дівчат години на дві мене прикрити, зранку багато народу не буде, а я їм потім віддячу.
– Ну, дивись, щоб не нагоріло тобі. То що? Домовлятися?
– А чим хоч вона займається, та жінка?! – раптом завагалася Женя від такої несподівано щедрої пропозиції.
– Не знаю, я не встигла розпитати, Віра з нею розмовляла більше. Але нутром чую – то твоя Книга!
Так, давай метикуй швидше, я ж на роботі, відійшла подзвонити. А от із понеділка Оксана з Катею замість нас заступають, то я тебе їм передам.
– Ну, давай! Якщо зможе на дев’яту, буду вдячна. Правда, це виглядатиме трохи дивно, коли я пригощатиму ту успішну жінку тістечком.
– Закон є закон! – удавано серйозно констатувала Аня й попрощалася.
– То маякнеш, як домовитеся! А я вже своє владнаю.
Вони ввійшли до кав’ярні, коли Женька вже була там. Сиділа найпершою відвідувачкою за столиком неподалік від старовинного настінного годинника. Вона напружилась і підвелася зі стільця. Ніби аж стала вищою – так потягнулася вгору і вперед, щоб роздивитися понад перилами сходів, хто там зайшов. І за мить їй стало незручно через свої джинси й кросівки, і навіть за нещодавно куплену картату блузку, схожу на чоловічу сорочку…
Сходами підіймалися дві леді, жіночні до запаморочення, схожі між собою хіба що цією манерою триматися, йти, пливти, нести себе легко й елегантно. Старша з них мала навколо голови німб із сонячного кучерявого волосся, яке спадало спіралями на плечі, а на обличчі її грала стримана приязна усмішка. Кремового кольору мереживна блузка, пишна, але вузька в талії спідниця з візерунком кольору кави, оригінальний браслет на одній руці, невеличка сумочка в іншій, босоніжки на підборах – усе це Женька побачила миттю, ніби сфотографувала. Менша леді мала темне пряме волосся, перехоплене великим гребінцем із білою квіткою на ньому, вбрана була в бузкового кольору сукню (теж із тонкою талією та пишною спідничкою), та ще й із білим мереживним комірцем! Серйозний, але зовсім не сумний чи сердитий вираз обличчя не дуже відповідав її п’яти-шести рокам. У руках дівчинка тримала альбом для малювання та пачку фломастерів.
– Злата! – сонцекоса жінка простягнула вузьку долоню і всміхнулася. – А це моя донька, Лідія.
– Доброго дня! – подала руку у відповідь Женька й усвідомила, що принаймні манікюр вона має бездоганний, хоч і заяскравий проти пастельних тонів вбрання та манікюру гості. – Дякую, що прийшли в таку рань! Мені аж незручно…
– Усе нормально! Я рано прокидаюся, просто сьогоднішню каву перенесла з дому до кав’ярні. Але час обмежений, можу приділити вам лише годину, – приязно промовила Злата і жестом запросила сідати.
– Так, звісно. За умовами акції саме про годину і йшлося. Я теж сьогодні вже була на роботі, просто викроїла годинку…
– А де ви працюєте? – Злата повісила сумочку на спинку стільця, сіла навпроти Жені й поклала на край столу ключі від машини. Дівчинка всілася за сусідній столик і розгорнула альбом.
– У перукарні. Адміністратором, – раптом зашарілася дівчина, – я вчилася на перукаря, манікюр теж можу, але так сталося… Шукала одну роботу, а підвернулася інша. Але я ще стрижу знайомих, роблю весільні зачіски, коли просять, знову ж – манікюр… Заробляю собі якусь копійку.
– А салон великий? Справляєтеся? Це ж непросто: робота з людьми, майстрами, клієнтами – треба бути неабияким психологом та організатором, плюс матеріальна відповідальність! – усміхнулася Злата.
– Натякаєте на мій вік? – уточнила Женя. – Мені скоро двадцять один! А психолог я, мабуть, уроджений – умію налагодити стосунки, і то не від розумних книжок, я просто до людей по-людськи. Правда, трапляється всяке, але… А щодо матеріального – звітів, графіків, запису клієнтів, прання, закупівлі реманенту – то теж справляюся. Усього можна навчитися… Але що ми все про мене? Сьогодні ви – Книга!
Дівчина зиркнула на годинник і несподівано змінила тему, аж сама від того знітилася. Злата стримано усміхнулась, оцінивши той факт, що дівчину не так просто збити з обраного шляху.
Підійшла Віра з меню.
– Мені лате, – сказала, не заглядаючи в нього, Женя.
– Мені теж, будь ласка! – енергійно повторила за нею Злата.
– А десерт? За умовами гри, я пригощаю вас десертом! – захитала головою дівчина.
– Десерт? Передайте, будь ласка, меню моїй доньці, хай вибере сама, делегую їй свій заробок.
– Ааа… – відкрила було рот Віра, дивлячись на дівчинку, яка вже взялася малювати.
– Вона прочитає, не турбуйтеся, – вгадала її запитання Злата.
Дівчинка справді досить швидко пробігла очима відкриту для неї сторінку з пропозицією десертів і промовила:
– «Медівник»!
Женя з Вірою здивовано перезирнулися, а Злата виразом обличчя ніби промовила: «Знай наших!»
– Перепрошую, а у вас є яблучний сік? – чемно спитала Лідія, коли Віра збиралася відійти.
– Звісно! Принесу вам «Медівник» із соком! – шанобливо прийняла замовлення в дівчинки офіціантка.
Женя глянула на годинник на стіні, було п’ятнадцять хвилин по дев’ятій. Вона не носила годинника на руці, їй вистачало функцій мобільного телефону, але наразі зазирати туди було незручно. Проте дівчина помітила, що на руці в Злати теж годинника не було. Це її здивувало, адже ділові люди мають слідкувати за часом, а крім того, годинник для них ще й іміджева річ, дорогий аксесуар, який підкреслює статус…
– Я не ношу годинник уже багато років, – вгадавши її думки, промовила Злата, – він ніби вбудований всередині мене, завжди зі мною, я навчена контролювати свій час зі студентських років.
– Розкажіть, будь ласка… Розкажіть про себе. Я розумію, що ви – неординарна жінка, сильна, з тих, що змогли. Серед моїх знайомих немає таких людей. Знаєте… я дивилась якийсь американський фільм, про стюардесу. І запам’ятала фразу, що та дівчина втекла зі свого селища, бо там не було жодної людини, яку їй хотілося б узяти собі за приклад… Я довго думала про це. Адже в Києві, де я провела все життя, повно людей, на яких можна рівнятися. Але десь вони немов за склом. За екраном телевізора. У глянцевих журналах… Вони для мене абстрактні. Я не розумію, як вони стали такими. Чому вони змогли, а купа інших – ні. І що треба робити, яким бути, щоб не животіти на дні, у сірій масі, а самій зробити себе і базу своїм дітям, – вона глянула на Лідію, яка старанно щось вимальовувала в альбомі. – Я ж не чекаю манни небесної! Я готова щось робити, трудитися. Уже дещо бачила в житті й не хочу повторювати долі тих, кого маю у своєму оточенні. Я відчуваю в собі сили, але просто не знаю, куди їх направити, як і що саме робити… А нещодавно ми з приятельками зайшли сюди на каву, і я побачила оголошення про акцію… Мені немов стрельнуло… Щось таке ніби штиркнуло… Правда, не було великої надії, що якась успішна людина раптом надумається ходити сюди й розповідати мені свої історії, але… Ось бачите, як вийшло… Дуже вдячна вам, що знайшли час. Тож я готова вас слухати, – дівчина склала руки на столі, як слухняна учениця, уже забувши, що мають принести ще й каву, адже споживання її – то лише ритуал, камуфляж, який зазвичай прикриває собою набагато глибші речі.