Живі книги, стр. 14

Книжниця Аня поклала рахунок на стіл і забрала порожню склянку з-під кави-глясе й тарілку із солодкими крихтами.

– Ну, бачу, немає мені цікавої Книги, але взагалі акція тут якось рухається? Щось відбувається? – зазирнула їй в очі Женька.

– О, так! Учора був конфуз: Книга не прийшла, а жінка, що її замовила, сиділа й нудилася. Така цікава, я не розповідала? Вона письменниця, вишукує тут нові сюжети.

– Ух ти! Письменниця?! То, може, мені з нею?…

– Та я вже й думала, але… навряд, – якось невпевнено відповіла Аня, – по-перше, вона теж Читач, а не Книга, а по-друге…

– Що?! – з нетерпінням подалася до офіціантки Женька.

– Вона… Ну, не виглядає дуже успішною та задоволеною життям, уже вибач.

– Як це? Письменниця – і не успішна?! От би її побачити!

– Та всяке буває, може, творча криза в неї, але я думаю, що там щось особисте. Ми тут багато чого бачимо, трохи починаєш у людях розбиратися.

– Ааа… То й що ж вона?

– Тобто?

– Ну, коли Книга не прийшла?

– А! Так тут був саме ще один Читач і запросив її до свого столика, щоб «почитати» разом!

– Овва! Романтично! А Читач хоч симпатичний?

Аня з посудом у руках озирнулася на столик неподалік, де самотня жінка з двома телефонами на краю столу доїдала свій обід – струдель із курятиною та грецький салат.

– Нічого так. Але… Але він сліпий. Майже. Тому й «читає» у нас, – притишено повідомила Аня.

– Уууу… – зітхнула Женька. – Ну, вибач, іди, ти ж на роботі. Але якщо трапиться якась Книга, бажано жінка, яку життя било, та не зламало, ти вже мені маякни, пліз!

– Ага, неодмінно, – всміхнулася Аня і звично пурхнула вниз сходами.

Женька дістала із сумочки люстерко й помаду, підмалювала губи, підправила рукою чубчик, підвелася й уже хотіла йти, як з-за спини раптом почула приємний грудний жіночий голос:

– Якщо маєш трохи часу й інтерес до битих життям жінок, пересідай до мене.

– Це ви мені? – озирнулася дівчина.

– Так, – витерла губи серветкою пані років п’ятдесяти і вказала поглядом на порожній стілець біля столика.

Дівчина оніміла від несподіванки, але пристала на пропозицію відвідувачки. Аня, яка несла замовлення з першого на третій рівень кав’ярні, здивовано озирнулася й рушила далі. Повертаючись, затрималася на мить біля них і спитала:

– Щось замовите?

– Не знаю, – ще не оговталася дівчина, – може, ви чогось бажаєте?

– Ой, не сміши мене! Ти вирішила мене пригостити тістечком? За умовами акції?!

Женька розгублено знизала плечима.

– По-перше, я щойно втоптала струдель, хоч і божилася, що тіста більше не їстиму, треба худнути! По-друге, я на акцію не записувалася, а просто, вибачте, підслухала вашу розмову й вирішила розповісти тобі одну байку з життя. Тож умови гри тут не працюють. Вам би, дівчино, теж було корисно послухати, але ви, на жаль, на роботі. Тому принесіть нам, будь ласка, дві склянки соку. Грейпфрутовий підійде? – глянула вона на Женьку.

– Так, – кивнула та, захоплена в полон голосом і дивною, дещо прямолінійною, але доброзичливою манерою спілкування цієї жінки.

Здивована Аня зникла і за хвилину принесла дві склянки соку.

– Як твоє ім’я?

– Женя.

– Проблеми, подруго?

– Не без того. А вас як звати?

– Вікторія.

– А по батькові?

– Павлівна. Але це не обов’язково.

Жінка глянула на годинник на стіні, потім на кожну зі своїх мобілок, ковтнула соку й заговорила:

– Отже, слухай історію про биту жінку. Уже понад десять років тому були в мене і чоловік, і син, і сімейний бізнес – будівельна компанія. І гроші були, і люди в підпорядкуванні, і техніка. Начебто нежіноча справа, але цілком відповідно до нашої з чоловіком освіти – інженерно-будівельний інститут. Удвох, здавалося, можна було гори звернути. А були саме часи, коли те, що не заборонено, дозволено, момент великих можливостей для того, хто вмів і хотів «крутитися» й не боявся ризикувати, щоб сколотити стартовий капітал. Але трапилася біда: на будівництві завалилася стіна й загинули люди. Як наслідок – прокуратура, кримінальна справа, заморожені рахунки в банках, претензії родичів загиблих, похорони, паніка серед робітників, а чоловік… Чоловік візьми та й зникни!

Женька слухала мовчки, реагуючи лише виразом обличчя або рухами рук, що лежали на столі. У руках співрозмовниці з’явилася пачка сигарет, вона покрутила її і поклала біля мобілок – курити в цьому місці не дозволялося. Але після невеликої паузи жінка несподівано розсміялася.

– Знаєш, я в такий штопор потрапила тоді, думала – не виберуся. А ще ж переживаю, де коханий подівся, коли дізнався про таку біду. Чоловіки – народ зі слабкими нервами, думаю, раптом пішов та з мосту Патона стрибнув, або десь повісився, або ще якось вкоротив собі віку?…

– А насправді? – широко розплющивши очі, запитала Женька.

– А насправді через пару місяців викликає мене слідчий і показує: прийшов поштою в прокуратуру лист, написаний власноруч ним, коханим. І в тому листі він усю провину покладає на мене як на відповідальну особу, що видавала накази і вказівки, а себе іменує не більше, ніж виконавцем. Ось так, подруго! А ти кажеш…

– Ого… – промовила дівчина, навіть не знаючи, як реагувати на таку історію. – І як же ви далі?

– Я? Та, слава Богу, у мене, крім дванадцятирічного сина, тоді була жива мама, яка взяла на себе «тили», а я вже боролася до останнього. Виплатила серйозні компенсації сім’ям загиблих, хоча хіба повернеш людей? Підняла всі можливі й неможливі зв’язки, щоб залагодити справу в прокуратурі, і таки залагодила. Коротше, тобі ці деталі ні до чого. То був не останній удар долі. Але я почула випадково про твій інтерес, і згадалося… Вирішила розповісти. Тому що проблеми, дівчинко, бувають різного масштабу. З чим іще порівнювати. Вижила. Жінки – вони взагалі страшенно живучі. Особливо, якщо за ними стоять діти та старі батьки. Знову на ноги стала. Продала бізнес, закрутила інший – у мені від здорової злості тоді така енергія з’явилася – усе горіло в руках!

– А чоловік?

– Чоловік? – усміхнулася жінка, дивлячись у нікуди. – Чоловік десь відсидівся і повернувся через рік. Бухнувся в ноги: «Пробач, я так злякався…» – Вона знову покрутила в руках пачку цигарок, глянула на годинник на стіні і коротко закінчила розповідь: – Не пробачила. Але в мене наразі все добре.

– А він?

– Не знаю. І знати не хочу. – Махнула рукою десь над головою жінка, допила сік і почала складати речі до сумочки. – Розлучилися ми.

Запала тиша.

Аня принесла рахунок, і Вікторія не дозволила Жені заплатити за сік.

– Пригощаю! – усміхнулася вона, читаючи есемеску з однієї слухавки. – Гаразд, бувай, подруго! Водій приїхав, пора мені – збори акціонерів сьогодні.

Жінка підвелася, осмикнула спідницю на міцній зграбній фігурі й рушила сходами вниз.

11

Хотілося зателефонувати ввечері мамі й поговорити з нею спокійно, а не як учора. Пояснити, що діти виростають і це закон природи. Що й сама вона колись відірвалася від бабусі й пішла у власне життя, яке не завжди було легким, і що її мама теж тим колись переймалася. Не хотілося торкатися теми про того Жору, хай собі живуть, то вже їхній клопіт. Може, їм і краще буде без неї – просторіше, спокійніше, незалежніше, менше проблем. Хотілося сказати, що приходитиме на свята й просто так, що зазиратиме до неї на роботу, у відділ кадрів супермаркету, що все одно вони рідні, найрідніші люди, і, звісно, Женьці й самій боляче гризти ту пуповину, але ж колись треба.

Проте довгі гудки лунали один за одним, а мама не відповідала. Таки образилася. Дівчина розуміла, що її відхід ніби руйнував звичну конструкцію, ілюзію родини, яка трималася досить стабільно, мов табуретка на трьох ніжках. І що до сьогоднішнього дня жіноча частка в тій конструкції переважала, хай би що там чудив Жора. Тепер матері доведеться або докладати зусиль, щоб залишитися «половиною», або бути підім’ятою тим прапорщиком. Ще можна послати Жору під три чорти, але це було їй не так просто. І морально, і через купу різних побутових причин.