Живі книги, стр. 1

Міла Іванцова

Живі книги

Передмова

Вальс травневої грози

Чи ви коли-небудь читали іншу людину, як книжку? Вслухаючись у тембр голосу, відзначаючи родзинки мовлення, ловлячи сленгові чи словниково-літературні словечка, вдивляючись у рухи й вивчаючи жести, намагаючись зрозуміти, що за ними ховається, що там, на іншому боці видимого, у глибині душі… Чи ви колись слухали іншого, як себе самого? Чи в історіях сторонніх людей ловили за хвостики золотих рибок своїх мрій і акул переживань? Якщо з вами такого досі не траплялося, ласкаво просимо до світу Живих книг, відкритого Мілою Іванцовою.

Утім, це не фентезі, усе цілком реалістично, хоч і не без містики. Міла Іванцова в новому романі залишається вірною собі, своїм героям і, звісно, читачам: вона спостерігає за типовими героями в нетиповій ситуації. В одній із київських книгарень-кав’ярень започатковано незвичайну акцію «Живі книги». Суть її полягає в тому, що відвідувачам пропонують розповісти будь-яку свою історію, записавшись Книгою, або послухати чиюсь розповідь, ставши Читачем. Незрячий військовий у відставці, загадкова письменниця та юна адміністраторка салону краси мали свої причини назватися Читачами. Вони шукали хто розради, хто творчого імпульсу, хто життєвої науки, а знайшли… Як завжди це буває, читач знаходить у книжці значно більше, ніж шукає або очікує.

Непомітно для себе ми почали жити у світі, де все давно відкрито до нас і успіх залежить переважно від здатності ширше відкривати рота й ретельніше пережовувати те, що туди кладуть. У «Живих книгах» Міла Іванцова показує зовсім інший спосіб існування, без готових рецептів. Невипадково у її героїв нема телевізора: щире, нетелевізійне спілкування з живою людиною, «читання» її всіма органами чуття несумісне з поглинанням «їжі», пропущеної через м’ясорубки мислення журналістів, режисерів, операторів і продюсерів. Герої Міли Іванцової і телефоном користуються мало, натомість багато розмовляють один із одним. Потреба говорити і слухати, чути і бути почутим властива усім людям без винятку, а самотнім, внутрішньо зруйнованим, тим, які заплуталися в життєвих стежках, – і поготів.

«Цікавих історій у світі набагато більше, ніж уже написаних книжок…» Із цим, як із порами року, не посперечаєшся. Як і весна за зимою, за крахом і розчаруваннями у вмиту дощами душу приходять натхнення і спокій. А щоб вистояти, щоб дочекатися весни і знову, як у безжурному дитинстві, закружляти у вальсі травневої грози, можна скористатися перевіреним способом – читати. Написані кимось книжки, свою душу або ближнього, якому так само потрібний Читач, як вам слухач. Якщо це те, що вам треба, ласкаво просимо до світу «Живих книг» Міли Іванцової.

Ольга Хвостова

* * *

Habent sua fata libelli. [1]

1

Можливо, якби того травневого дня хмари над Києвом не боролися із сонцем, а грім, обіцяючи зливу, не гримів то над одним районом міста, то над іншим, елегантна пані середнього віку так і не завернула б до тієї кав’ярні на Подолі. Але в природі щось коїлося, жінці стискало скроні, віддаючи болем то в тім’я, то в потилицю, і врятувати її могла лише порція міцної кави, або й не одна.

Отже, особа, вбрана в довгу білу спідницю та яскраву батистову блузу, підперезану тонким ремінцем, у темних окулярах і з невеличкою сумочкою на руці, озирнулася навколо й потерла скроні обома руками. Огрядна домогосподарка, яка саме тягла з Житнього ринку набиті продуктами торби, з подивом помітила на незнайомці білі мереживні рукавички й виразно хмикнула. Але жінка не звернула на те уваги – її радар був налаштований на каву, і за хвилину вона вже відчинила двері, над якими була вивіска «Кав’ярня-книгарня».

Внутрішній простір приміщення виявився більшим, ніж можна було уявити ззовні, зважаючи на щільність розташування вхідних дверей інших закладів уздовж вулиці. Він являв собою кілька окремих площадок зі столиками, розташованих на трьох рівнях і з’єднаних досить крутими дерев’яними сходами. Стіни прикрашені полицями зі старовинними млинками для кавових зерен, мідними й латунними кавниками, турочками, якими користувалися колись дуже давно. Відвідувачка піднялася на найвищий, третій ярус-балкон, де всі столики були вільні. Тут вона помітила на стінах ще й полиці з книжками, доступні для відвідувачів.

Коли після першої чашки кави в очах у жінки розвидніло, а біль відпустив голову, вона попросила ще одну порцію «медикаменту» та тістечко «Наполеон». Чекаючи на замовлення, простягла руку до полиці, витягла навмання книжку й розкрила її навздогад. Очі вихопили абзац тексту, у якому невідома авторка розмірковувала про життя та нелегку жіночу долю. Дама зітхнула, закрила грубий томик, поставила його на місце й занурилась у власні думки – ніщо цьому не заважало. Погляд її втупився в невеличкий стіл, на якому зібралися разом мереживні рукавички, цукорниця та модні недешеві окуляри від сонця.

Коли офіціантка принесла замовлення, відвідувачка здригнулася, трусонула головою, відганяючи думки, і раптом побачила на грудях дівчини бейджик із написом «Книжниця Аня».

За півгодини, спускаючись сходами, жінка зауважила книжкові полиці й у двох інших залах, а ще в однієї офіціантки роздивилася бейджик «Книжниця Віра». Це видалося дивним – вона вперше бачила таке поєднання кави з книжкою й офіціантки з бібліотекаркою чи продавчинею книгарні. Подякувавши за каву, жінка сховала очі за темними окулярами і вже збиралася вийти на вулицю, як одна з дівчат простягнула їй рекламну листівку й усміхнулася:

– Ви чули про нашу акцію «Живі книги»? Ось, ознайомтеся. Може, візьмете участь… Люди помалу відгукуються, складаємо картотеку, може бути цікаво, – і вона вказала на невеличкий дерев’яний ящичок із кількома поштовими листівками, що стояли в ньому вертикально.

– Дякую, – кутиками губ усміхнулася відвідувачка, узяла рекламу й вийшла в спекотний травень із надто нестабільною синоптичною перспективою.

День минув, як минув. Як усі її дні останнім часом – подібні до інших безглуздих діб. Увечері вдома вона то блукала з кутка в куток незатишною квартирою, то виходила на балкон подихати повітрям, що було насичене запахом вимитого зливою молодого листя та терпким ароматом липких тополиних бруньок. Раптом у сумочці запікав есемескою мобільний. Вона здригнулася й швидко рушила в коридор. Повідомлення виявилося анонсом чергової акції від оператора зв’язку, телефон повернувся на місце, а реклама з кав’ярні нарешті привернула увагу жінки, якій, здавалося, більше просто нічим було себе зайняти.

«Кав’ярня-книгарня протягом травня і червня проводить акцію «Живі книги», під час якої відвідувачі зможуть приміряти на себе роль Читача або живої Книги. Читач обирає в каталозі Книгу й повідомляє бажані день і годину зустрічі. Кав’ярня все узгоджує й запрошує Книгу на сеанс Читання, який, за умовою акції, триває годину. Протягом цього часу Книга розповідатиме Читачеві історії зі свого життя.

Кав’ярня пригощає Книгу кавою на вибір, а Читач, вдячний за приділений час та відвертість, додає до кави й оплачує десерт.

За більш детальною інформацією просимо звертатися до книжниць або за телефонами кав’ярні.

Бажаємо приємного Читання та спілкування! Ми впевнені, що цікавих історій у світі набагато більше, ніж уже написаних книжок!»

2

– Так-так, звісно, запишіть номер мого мобільного, я чекатиму на ваш дзвінок, – промовив до офіціантки за барною стійкою високий чоловік у темних окулярах і продиктував номер, попросивши підписати його «Віктор».

вернуться

1

Книги мають власну долю (лат.). – Тут і далі примітки автора