Гра в паралельне читання, стр. 34

Пошуки за прізвищем у соцмережах теж не дали результату. Хоча, звісно, якщо Ліля об’явилася там, то могла бути під новим, чоловіковим іменем чи взагалі під вигаданим нікнеймом.

Віталій відкрив сейф, дістав пляшку коньяку і випив чарку, не закусюючи. Сходив до вбиральні, пополоскав зуби. Викурив біля вікна ще одну цигарку. Зажував гумкою, усвідомлюючи, що зараз за кермо. Зібрав свої речі в портфель і лишень хотів вимкнути комп’ютер, як раптом згадав, що сьогодні – останній день відрядження Жанни, яка, певне, вже знаходиться десь між конторою та потягом, а він після ранкового листа не написав їй ні слова. В обід зірвався у ту кав’ярню, потім щось робив, потім знову глючило його від спогадів… Навіть не перевірив, чи є лист від неї на доріжку…

Він відкрив свою поштову скриньку – нічого нового там не було. Віталій не стільки здивувався відсутності листа, скільки замислився, як виправдатися перед Жанною за цілий день мовчання. Він хвилину посидів, безцільно дивлячись в екран, а потім написав:

Привіт! Ти вже, мабуть, отримаєш мого листа вдома. Пробач, був скажений день, виробничий дурдом, мусив виїздити у справах, потім розрулював тут, на місці, а коли дістався пошти, робочий день йок. :(Не сердься. Я тебе наберу в суботу. Може, вийде побачитися. Якщо ти, звісно, не вертаєшся із сюрпризом про зроблену тобі пропозицію руки і серця від нових знайомих. Тепер думатиму, хто тобі видався милішим на чужині: Андрій з купе, директор, головний інженер чи іноземці.

Віталій відіслав листа і тут же зрозумів, що погарячкував. Забув! Забув попросити ще оповідань. А він хотів їх іще і ще. Навіщо? Хтозна… Може, сподівався знайти там якусь розгадку, відповідь на ніким не поставлені запитання. Він повторив маневр із відповіддю на останній лист Жанни і написав дуже коротко:

Оповідання ще лишились? Кидай усе, що є. «Підсів».

Заграв мобільний. Це була Тамара. Дружина спитала, чому він затримується, не йде додому. При цьому нагадала, що в неділю у Катюхи день народження і вони з Женькою чекають батьків у гості. Прийдуть іще якісь друзі, тож буде домашній бенкет. А щоб не заважати їй готуватися, пекти-варити (бо вона це полюбляє), Тамара запропонувала в суботу забрати Юрчика на весь день. А щоб дитина не нудилася, спланувала різні заходи. Наприклад, до обіду вони утрьох підуть до зоопарку. Як колись давно-давно ходили туди з малим Женькою…

Віталій від якоїсь миті перестав усвідомлювати те, що промовляла йому слухавка. Хоч був і не проти, але Тамарині плани знову підхоплювали його, мов потік тріску, і несли кудись життям, яке інколи здавалося чужим. Ні, не поганим, не важким, не нестерпним, а просто чужим. Власне, йому не було чим дорікнути дружині, у них склалися давні рівні стосунки, на відміну від усяких пристрастей, на які скаржилися чоловіки в бані. Якась пилить, якась гнобить, якась, не виключено, підгулює, якась надто гладка й обмежена, якась худа і не сексуальна… У Тамари було все на місці, не траплялося сімейних форс-мажорів, які б вибивали з колії. Але одного разу, вже після того, як із його життя пішла Ліля, Тамара полетіла у відрядження до Німеччини. І, проводивши її у Борисполі, він раптом подумав, що випадкова втрата дружини не стала б для нього трагедією (бувають такі тривожні думки на аеровокзалі, коли не надто часто літаєш, хоча автомобільні шляхи збирають набагато більше жертв, ніж повітряні). Подумав так, і сам злякався цієї крамоли.

От і зараз знайоме відчуття, ніби він сів не у свій потяг, заворушилося у грудях під краваткою. Але що він міг зробити? Зробити взагалі і зараз зокрема? І навіщо? Проти чого бунтувати і на що сподіватися? Хата не горить. Тож немає сенсу з неї вистрибувати. Віталій зібрався і поїхав додому. А куди ще? Тим більше, що ввечері транслюватимуть матч його улюбленого «Динамо» (Київ).

Субота

1

Жанна повернулася у квартиру, де мешкала вже майже два роки. Непогане житло, не таке вже євро, але з ремонтом, заскленим балконом, шафою-купе, новими меблями на кухні та якісною сантехнікою. Квартира була не найдешевшою, але й не дуже дорогою. Мабуть, тому що не біля метро, чи просто господарі трапилися не загребущі. А може, квартирантка їм сподобалася, бо самотня жінка, киянка, матеріально забезпечена – це вам не ватага непередбачуваних студентів, бригада заробітчан чи кілька хлопців, що водитимуть дівчат та влаштовуватимуть тут паті [13]. Вона навіть згодом, коли купила машину, домовилася з господарями про можливість користуватися їхнім місцем на парковці. Конфліктів не було, зустрічалися раз на місяць, Жанна розраховувалася за оренду, господиня забирала квитанції – і по тому.

А що тут буває Віталій і сусідка не раз їх бачила, могла і доповісти господарям, – то не їхня справа. Дорослі люди. Тихо, чисто, гроші вчасно – чого ще бажати?

Жанна так-сяк облаштовувала нову оселю на свій смак, але загалом їй цього разу було до того байдуже, бо ще нерідко зринали з пам’яті картинки з минулого, коли вони обживалися з Русланом в іншій квартирі. І стискалося серце, а інколи знову накочувалися сльози.

На Восьме березня, невдовзі після тієї зустрічі однокласників, Віталій приніс їй репродукцію картини Піросмані. Чомусь Жанна вирішила повісити її на кухні. Чи то червона сорочка рибалки пасувала до тону фіранок, чи не хотіла, щоб здивований грузин був присутнім при тому, що відбувалося між нею та Віталієм у кімнаті, але картина прижилася на кухонній стіні. Жанна жартома назвала його Гіві, і зранку, заходячи поставити чайник чи заварити каву, віталася з ним, власне, єдиним її ранковим співрозмовником.

Ось і зараз після потяга вона лишила валізу в коридорі, зняла куртку, роззулася, зайшла на кухню, поклала ноутбук на стіл і кивнула рибалці:

– Ну що, не сумував тут без мене? Так дивишся, наче не сподівався, що повернуся. А я, бачиш, приїхала. Хотів спитати, як з’їздила? Ой, Гіві, не питай… І сама не знаю. Роботу виконала. Та й, крім того, наробила хтозна чого й навіщо…

Жанна пішла в кімнату, роздяглася, взяла халат і рушила до ванної, але раптом побачила на журнальному столику незібрану пачку фотокарток. Здивовано підійшла і завмерла. Це були фотки одного їхнього з Віталієм виїзду за місто. Заїхали повечеряти у стилізований фольклорний ресторан, а вона саме купила нову «цифру» і клацала все, що траплялося цікавого. Кілька разів сфотографувала Віталія, потім він її, потім попросила офіціанта зняти їх разом. Були в настрої, жартували, і Віталій сказав, що ось і готовий компромат для дружини, щоб підірвати його «обліко моралє». Жанна відповіла жартома, що коли б дружину цікавило його «обліко», вона б давно приставила за ним око і давно мала би беззаперечні докази. Он, наприклад, гуляють, веселяться та фотографуються заїжджі поляки, і Жанна з Віталієм сто відсотків будуть на тих світлинах, але на задньому плані. Може, то і є Тамарині нишпорки, які видають себе за іноземців?

Віталій розвів руками, мовляв, що вже поробиш. Але кілька разів потім озирався на веселу компанію. А Жанна подумала: є жінки, котрі для себе вирішили, що краще їм нічого не знати, не відати – і спатиметься спокійніше. Чи то Тамара така впевнена в собі і в чоловікові, чи то він такий вправний брехун, але подвійне життя, у яке знову ввійшов Віталій, здавалося, не дуже його й напружувало. Він частіше жартував на тему гіпотетичних конкурентів, які одного дня можуть його посунути з місця біля Жанни, ніж згадував уголос, що місце біля нього давно і надійно зайняте. Жанна замислювалася, чи ображає її відчуття того, що раптовий фінал їхніх стосунків не стане для цього чоловіка кінцем світу. Правила їхньої гри склалися з часом за згодою сторін. І ніхто нікому не давав ніяких обіцянок. Це був зі старту добровільний тимчасовий союз двох осіб різної статі. Тому що вона так хотіла. А він не заперечував.