Гра в паралельне читання, стр. 24
Здавалося б, можна було зітхнути з полегшенням – усім стало просторіше, у квартирі старшого покоління тепер було менше ґвалту і клопоту, але Тамара засумувала. Вона багато працювала, приходила з роботи втомлена і нібито мала тепер можливість відпочити. Але після вечері блукала квартирою, а потім всідалася чи біля телевізора, чи з якимось детективом у кріслі, і Віталій чув, як вона зітхає.
Якось навіть сказала, що якби мала більше дітей, то не так би раптово стала нікому не потрібною. Віталій перевів це на жарт, мовляв, літні люди стверджують, що після виходу на пенсію життя задля себе тільки починається, а їм обом до пенсії ще ого-го! Тож час, що звільнився, можна вчитися використовувати для власного задоволення.
Паралельно він аналізував свої відчуття з цього приводу і розумів, що сам він не почувається покинутим, непотрібним, незатребуваним, не страждає від того, що тепер у квартирі менше народу. Вони спілкуються з молодими, не сваряться, інколи допомагають забирати Юрчика із садочка. На вихідних Тамара нерідко влаштовує сімейні обіди, тож контакти не перериваються, і молодих можна зрозуміти.
Але при тому Віталій усвідомлював, що в нього, крім роботи та дружини, є ота власна потаємна висувна шухлядка в комоді його життя, останнім часом наповнена стосунками з Жанною. А Тамарине існування складалося з роботи та домашнього життя, частина якого не так давно відкололася, відокремилася, виборола незалежність. Раптом Віталій подумав: «А що, якби й правда, у Тамари так само завелася би власна шухлядка, про яку він не знав? А може, вона і є? Чи була колись?»
Ця думка виникла несподівано, тому що за майже двадцять три роки він ніколи не ревнував Тамару до інших чоловіків, навіть не задумувався, що ті могли десь бути на її особистих орбітах і становити певну небезпеку. Віталій навіть здивовано всміхнувся, не в змозі уявити дружину в чужих обіймах.
Сьогодні в бані знову точилися пацанячі розмови – про бізнес, курси валют, страхування автівок, про жінок, дітей, тещ, коханок, про політичне протистояння та те, куди все це котиться.
Крім іншого, виникло обговорення теми «Як відчепитися від нав’язливої коханки». І посипалися поради, як і зберегти стосунки, і не повестися на її тактику захоплення керівних позицій, як утримати гармонійний баланс між дружиною та коханкою, як удовольнити обох чи, якщо назріло, дати дьору від однієї з них – в даному випадку від дівчини, яка претендує на узаконення стосунків, бо ж на їхньому старті герой не дав зрозуміти протилежного.
Віталій слухав і не набивався зі своєю думкою. Він узагалі мав у колі банних друзів (доволі непогано влаштованих і впливових людей) репутацію зразкового сім’янина, що вважалося винятком, який підтверджує правило: «Чоловік – самець і завойовник, і проти природи не попреш!»
Власне, його досвід у цьому питанні обмежувався Лілею та Жанною, такими різними, і зовні, і за характером та віком. Жодна з них не атакувала його вимогами перекреслити старі стосунки з дружиною і зайняти законне місце біля нього. Хіба що єдиний раз за майже три роки стосунків із Лілею у неї вирвалося назовні, оформилося в слова бажання, щоб Тамара закохалася в когось і кинула його. Чи, боронь, Боже, померла… Більше це не повторювалося, тема заклякла. Хто знає, як би розвивалися і чим би закінчилися їхні стосунки, якби Ліля поставила питання руба.
Приблизно в той час почув Віталій у бані від літнього відставного полковника фразу, яка зародила в ньому великі сумніви. Той сказав із властивою військовим прямотою: «У житті мужика є дві найважливіші жінки – та, що народила його, і та, що народила його дітей. Вони поза конкуренцією. Усе! Решта має абсолютно рівні шанси!»
Ця чужа аксіома породила велике хвилювання в душі Віталія і могла би стати теоретичним підґрунтям його відходу зі старих позицій. Адже з неї випливало, що в житті Віталія всі жінки, крім матері, мають абсолютно рівні права, незалежно від штампу в його паспорті.
Ці роздуми про кохання та дружбу, про пріоритети в його особистому житті припали на період, коли Віталій, нездатний продовжувати це безглузде ходіння по канату від пункту А до пункту Б, майже наважився. Він уже уявляв нове життя разом із Лілею, і хто знає, чим би все завершилось, якби не той шабаш удома з терміновим весіллям Женьки та народженням онука.
А невдовзі по тому Ліля стала поводитися дивно, почала уникати зустрічей, видавалася холоднішою, щось недоговорювала. Він спочатку почувався винним, потім скажено ревнував, бо розумів, що безперспективність їхніх стосунків породила у коханої (дійсно коханої!) жінки інші плани на особисте життя, а він, слабак, не зміг нічого тому протиставити, нічого запропонувати, крім ролі одвічної коханки. Зрештою, його підозри справдилися найгіршим чином…
П’ятниця
1
О восьмій десять ранку Жанна забігла в крамничку до Віри, бо вчора так і не встигла ні подякувати їй за несподівано підставлене плече, ні вибачитися, що навішала тоді на неї свої проблеми, шмарклі та спогади. Ще вона хотіла купити пакет меленої кави та якихось солодощів, щоб пригостити жінок у конторі та поснідати там на місці, таким чином уникнувши ранкової зустрічі з поголеним та при костюмі Андрієм.
У павільйоні Жанна була не першою. Той самий закудланий мужичок, із яким вона минулого разу зіштовхнулася у дверях, чогось домагався від Віри, але та, побачивши відвідувачку, почервоніла і ляснула долонею по прилавку:
– Іди геть! Не страми мене перед людьми! Іди, кажу, не псуй настрій на весь день!
Настирливий покупець озирнувся, знітився і якось винувато, боком-боком рушив до виходу.
– Що за кавалери до тебе зранку ходять, Віро? – спробувала звести ситуацію на жарт Жанна.
– Кавалером він був майже двадцять років тому, а я, дурепа, згодилася, – махнула рукою вона, побачивши, що двері за ранковим відвідувачем зачинилися, – уже років десять як розлучилися, дістав, окаянний! Але ж, бач, нема йому тепер спокою, та й я тут на видноті, не сховаєшся…
– А чого хоче? – знітилась і здивувалася одночасно Жанна.
– Та по-різному. То похмелитися, то грошей позичити, то знову зі мною зійтися. Власне, це три його постійні бажання. Думає, що я тут, мов Золота Рибка, поставлена їх виконувати! Та ну його! Скажи краще, ти сама як? Відійшла трохи?
– Та відійшла. Вибач, що обшмаркала тебе тоді з ніг до голови… Така вечірка видалася невесела…
– Та не страшно, я знала, на що йшла. Не перший рік живу, дівко!
– Знала? – здивовано спитала Жанна.
– А що, по тобі не видно було, думаєш? І по очах, і по набору харчів…
Далі розмова не пішла, тому що у дверях з’явилися нові покупці. Жанна швиденько купила кави та печива і, подякувавши, рушила на автобусну зупинку.
Уже в конторі вона згадала, що не попрощалася з Вірою, адже сьогодні мала від’їжджати нічним потягом додому. З Андрієм їй би хотілося більше не перетинатися, годі й учорашньої «дорожньої пригоди». Але непомильна жіноча інтуїція підказувала, що з ким-ким, а з ним це ще не кінець.
Жанна була сама в кабінеті, до початку робочого дня залишалося півгодини. Вона ввімкнула комп’ютер, запарила в кухлі меленої кави, взяла з пакунку печиво і всілася за робочий стіл.
Листа-відповіді від Віталія не було. Це трохи здивувало, бо було порушенням налагодженої за останній час схеми «запитання-відповідь». Вона перечитала свій учорашній лист і зрозуміла, що ввігнала його в ступор фразою про їхнього гіпотетичного сина. Хмикнула. Злякався? Ну-ну. Побачимо, як буде викручуватися. Чи, як уміє лише він, просто спустить на гальмах цю тему, наче нічого й не було. Він уміє не помічати те, чого помічати не хоче. Може, напише пару слів про нове оповідання. Чи щось узагалі не дотичне – про роботу чи про погоду…
Раптом Жанна усвідомила, що, відправивши Віталію новий текст, сама його ще й не прочитала.
Вона відкрила файл і здивувалася з назви «Дванадцять корів».