Гра в паралельне читання, стр. 17

– Чого це я його доконала?! – спитала суворо.

– Та я ж його земляк. Я птах невеликий, а про нього в городі багато хто знає. І про горе його, і про прочіє деталі. І до мене він уже не раз попадає у вагон. Не говорить він з женщинами! Ніколи не говорить! «Да-нєт», «спасіба-пожалуста» – і все. Аж жалко дивитись на хлопця! І як ви його розколдували?! Я аж обрадувався, хату вам свою уступив, може, думаю, домовитеся…

– Ні, я вас все-таки задушу, – втомлено сказала Марина, – ось саме і свідків немає, ніч… Що ви таке вигадали?! Я його на дев’ять років старша! У мене доньки – баришні! Дорослий дядько, симпатичний такий, а такий зіпсований!

– Мадамочко, я не перший год провідником! Я всяке бачив! Я бувалий! От тільки мене ще ніхто не душив… Було – обікрали, було – по морді надавали, а от щоб задушить в об’ятіях – не було! Душіть! Я согласний!

– Ні, раз «согласний» – не буду. Та й потяг он рушає, не встигну. Піду я спати, розслабтеся. Дякую за чай!

Піднялася до вагона, зайшла у своє купе. Антон спав нагорі, на її полиці. Знизу було постелено. Не ворухнувся, коли прокотилися важкі двері. Марина поправила ковдру на майбутній лікарці, лягла навпроти. Під подушкою намацала свій гаманець і папку з документами, усміхнулася. Згадала крилату фразу з безсмертного американського фільму: «Я подумаю про це завтра!» – обхопила обома руками подушку і заснула.

Ранок був звичайний, жодних двозначних поглядів чи незручностей, здавалося, що купе провідника просто наснилося. Коли вони утрьох з Антоном і Діною пили чай із рештками Марининого печива, прийшов «Карлсон» і дуже ввічливо нагадав, що час здавати постіль, скоро Київ.

– Скільки з нас за чай та інше? – спитав Антон, дістаючи гаманець.

– Точно! І з мене скільки – за квиток і решту, бо я вже й забула! – захвилювалася Марина.

– Мадамочко! Цієї ночі ви подарували мені життя, коли передумали мене удушать! Які можуть бути між нами рахунки?! – щиросердно продекламував «Карлсон».

– Ви що, з глузду з’їхали?! – розгубилася Марина і простягнула йому одну велику купюру, вартість якої, на її думку, мала б покрити всі її дорожні витрати. Схоче – дасть трохи решти. А ні – то так і буде. Все одно в неї залишилися тільки «зелені», та й тих небагато.

– Ану, дай гляну! – простягнув руку до купюри Антон. – Та вона в тебе фальшива!

У Марини перехопило подих. «Спокій! Тільки спокій! Візьме і «зелені», куди він дінеться! І де ж це мені її підсунули?» – пронеслося в неї в голові.

Провідник завмер у дверях, «лікар» насупила брови, нахилила голову набік і спостерігала за розвитком подій. Антон ді став із барсетки ручку.

– Ти впевнений, що фальшива? – спантеличено спитала Марина.

– А ми зараз перевіримо. Я ж комерсант! У мене ручка спеціальна є, з Німеччини привіз! Тестова.

Він узяв купюру, щось на ній написав по діагоналі і простягнув Марині.

«Ти повернула мені життя!» – прочитала вона напис рівним, упевненим почерком. Повільно підвела погляд на Антона – він усміхався. Світло та щиро. Вона теж усміхнулася і знову знизала плечима. Провідника у дверях уже не було.

– Залиш собі на пам’ять. Я заплачу за твій квиток, для мене це копійки. Дозволь мені таку дрібницю?

– А за мій чай теж заплатиш? – хитро спитала здивована незрозумілим ходом подій Діна.

– Пошарю по кишенях, може, вистачить, – усміхнувся Антон.

Коли Марина дісталася домівки, доньки кинулись обійматися і одна поперед одною розповідати свої новини за час її відсутності. Роздала сувеніри, вибачилася, що мало, ніколи було бігати по крамницях. Умилася з дороги. Сіли пити чай. Крім печива та сиру, на тарілці лежало ще велике яблуко, охайно розрізане на три рівні частини, по 120 градусів кожна. На краю столу Марина помітила список тих, хто телефонував за її відсутності. Так у них було заведено – щоб не забували говорити про дзвінки, одразу записували дату, час, хто, навіщо. Пробігла список очима. Останнім був «дивний дядечко». Телефонував майже годину тому. Більше ніякої інформації.

– Хто такий «дивний дядечко»? – спитала вона спантеличено.

– А, цей?! Та десь перед твоїм приходом телефонував, ніс якусь маячню. Ми навіть подумали, що помилився номером. Але просив Марину. Без по батькові, – звітувала молодша.

– А що хоч говорив? – ще більше здивувалася вона.

– Сказав, що гроші правильні чи нормальні, не пам’ятаю, – защебетала молодша, – а чорнила для приколу. Здається, так.

Марина завмерла з чашкою в руках. Потім поставила її на стіл, швидко встала, знайшла в сумці гаманець, дістала злощасну купюру. Чиста! Покрутила з обох боків – абсолютно чиста! Ніякого напису. Навіть шкода стало, такий був сувенір!

– Нічого собі! – тихо промовила вона.

– Мам, ти що? – здивувалася старша.

Марина сиділа мовчки, опустивши руки на коліна, розглядала гроші й усміхалася.

– А, мам, він ще спитав, які в мене оцінки з англійської! Теж мені… Можна подумати! А я тут йому й кажу: зараз ващє в моді японська! А він засміявся, велів чмокнути маму і повісив слухавку. Ну, то я так і написала – «дивний». Мам, а хто це був?

– «Мужчина-шанс». Тільки не наш, – усміхнувшись, відповіла Марина.

– Мам, пий уже чай, бо холоне! – сказала старша, підозріло позираючи на матір.

– Дякую, сонечко, я і холодний люблю!

Вони подивилися одна на одну і, не змовляючись, обійнялися всі троє…

Віталій дочитав оповідання, скуйовдив обома руками волосся, якусь хвилину ще посидів перед комп’ютером, немов в оціпенінні, тримаючи голову в руках, потім прихопив плащ, вийшов з офісу і рушив сірою вулицею до кіоску з цигарками.

Він рухався вологим тротуаром, а в голові вистукувало в такт крокам: «Ніколи від нудьги, ніколи за компанію. Ніколи від нудьги, ніколи за компанію. Лишень коли дасть по нервах…»

А ще згадалася Лілина подруга Зоя, перекладачка, яка сама виховувала двох дочок і бралася за будь-яку роботу. Колись Ліля переказувала надто вже подібну історію, що трапилася з подругою. Та він не дуже уважно слухав. Що йому було до Зої, коли його єство було заповнене іншою?

Віталій завмер біля кіоску і розгублено втупився в безліч різноманітних пачок на вітрині за склом.

– Що вам? – пролунало з віконця.

– Оці, тонкі, лайт. Ні, без ментолу. І запальничку!

3

Вечір середи у Жанни був вільним. Тобто зовсім. Вийшовши із заводу, вона затрималася біля старенького кіоску преси з такою само старенькою кіоскеркою, купила пару жіночих журналів і попрямувала на зупинку. Дощ, який зарядив іще минулої ночі, закінчився, але смеркалося вже рано й бажання швендяти незнайомими вулицями не було. Навпаки, хотілось усамітнитися, зігрітися чаєм чи коньяком, а може, чаєм із коньяком, загорнутися в теплу ковдру і читати якісь дурниці, щоб не обтяжувати голову роздумами.

Обшарпаний напівпорожній автобус довіз її до готелю. У найближчому гастрономчику-павільйоні Жанна купила пляшку коньяку, бо пишнотіла продавчиня дала зрозуміти, що ця «Десна. Три зірочки» принаймні від її справжнього виробника, а решта, де зірочок більше, – то ще велике питання… Взяла також пачку чаю в пакетиках, попросила нарізати двісті грамів сухої ковбаси і півцеглинки хліба. Усе це вона замовляла, неначе в уповільненому кіно, невпевнено, не знаючи точно, чого їй, власне, й хочеться.

– Непогана вечеря на одну персону, – дружньо всміхнулася продавчиня. – Може, візьмеш іще огірочків чи оливок у банці, бо ж виходить сухом’ятка?

Жанна, наче схаменувшись, критично оглянула набір продуктів, що вишикувався на високому скляному прилавку-холодильнику, і засміялася.