Заплакана Європа, стр. 56

Микола відкритим текстом повідомив, що Люся має виконувати всі його забаганки, не надто намагатися зблизитись із дитиною, бути малопомітною та покірною. У випадку повного виконання таких умов він не буде проти її проживання на його території. До часу Колю влаштовувало те, що Женя-Джейн цілісінький день знаходиться подалі від матері. Як зауважила для себе Люся, він неабияк радів, коли мала, приходячи від чужих людей, давала матері копняків ніжкою, говорячи свої улюблені слова «Ай хейт ю… – Я тебе ненавиджу…»

– Ти не звертай на неї увагу. Вона всім таке говорить, – заспокоював, усміхаючись. – І не смій думати, що це я її такому навчаю, – суворо наказував, коли помічав незадоволення на обличчі дружини.

Жінка ночами потай плакала, а вдень вдавала з себе щасливицю. Дитина раз по раз повідомляла Люсі про те, що вона не її мама, а «е бед вумен», «терібл» та «круел». Одного дня Людочка почула нове одкровення:

– Май мамі із Елісон, – сказала й зазирнула в очі матері, вишукуючи поглядом, чи зробила їй боляче.

Увечері Люся наважилася запитати в чоловіка, хто така Елісон, але не для того, аби викликати його гнів, а лише через цікавість.

– Тебе це не повинно турбувати. Лише не кажи, що ти зберігала целібат увесь час, допоки ми були не разом. Що, не було тобі з ким трахатися?

Розмова ця почалася, коли дочка спала. Людочка, сидячи на ліжку, прошепотіла:

– Було… з ким… – Хотіла-бо, аби між ними не було недомовленостей. – Думаю, тобі сестра донесла… Чи не так? – натякала на свої взаємини з Дмитром і на те, що Олена якось бачила їх разом у місті.

Очі в Миколи налилися кров’ю, з вуст полилося матючиння. Те, що чоловік лаявся пошепки, аби не збудити Женьку, ще більше виводило його з себе. Він штурхав дружину в плечі, зіштовхуючи з ліжка. Жужа кидалася на коліна, знову й знову просила у Колі пробачення. Чоловік пхнув Люсю ногою, наче непотріб, і, коли вже зовсім ошалів, вхопив її за барки, аж відскочив один ґудзик із піжамної кофтинки, й жбурнув до дверей. Тоді підійшов, відчинив хату та викинув перелякану мовчазну жінку, як приблудну собаку. Оговтавшись від несподіванки, Люда один раз стукнула в двері, тоді двічі, згодом гукнула чоловікові, аби впустив. За її криком почулися незадоволені вигуки від сусідів. Вірогідно, Люся заважала їм дивитися телевізор чи міркувати наодинці. Для цього будинку не новиною були сварки та бійки, в які неодмінно втручалися сусіди, але здебільшого з-за зачинених дверей. Їм також кортіло долучитися до драми, та не бажалося отримати по мордяці від розлючених учасників конфлікту. Теперішня ситуація геть не була схожа на класичні, бо вирізнялася надто малою кількістю гучних звуків. Проте ласі до сенсацій мешканці лондонського дна не хотіли відмовляти собі в задоволенні опинитися в центрі подій. Люда, почувши невдоволені белькотіння та злякавшись, що хтось відчинить двері й побачить її у спальному костюмі, що складався з шортів та розхристаної кофтинки, стрімголов спустилася у двір. Цю ніч мусила провести на синій дерев’яній лаві, біля роздовбаної гойдалки. Сиділа й дивилася на вікна. Не на ті, що належали квартирі чоловіка, а на всі інші. За ними йшло-вирувало життя, нехай не ідеальне, але власне у кожного. Вікна були різні, як, вірогідно, й ті, хто їх оздоблював. Одні гарно підсвічувалися, випромінюючи тепло та затишок, інші сірувато вишкірялися, оголюючи буденність життя. Людочка уздріла серед чужих віконниць уявне своє в рідному місті – у дерев’яній рамі, простеньке, підсвічене теплим жовтуватим світлом, на підвіконні – алое. До шибки в Людиних мареннях притулилися двоє, мати й донька, і довго-довго вдивляються у неї, самотню розчавлену дивачку. Людочка встигла уявити, як би вона з дочкою вискочила надвір з теплою ковдрою, вкрила бідолашну, поцікавилася, що з нею трапилося, чи не потрібна допомога…

Щойно почало розвиднятися, Люся, яку пропасниця била від холоду й страху, піднялася на третій поверх червоного цегляного будинку, легенько пошкрябалася в двері. Микола відчинив їй відразу, крізь непідробні сльози просив, аби вона на нього не тримала зла. Притискав до себе, цілував…

– Ти мене вразила своєю відчайдушністю. Думав, будеш кричати, битися в двері. А ти тихенько пішла на лавку і, як песик, там до ранку просиділа, – Коля любив згадувати нещодавню подію за вранішнім чаєм із вівсянкою. Людочка нервово сміялася, пораючись біля плити та мийки. Вона не сідала до столу, допоки не нагодує чоловіка й доньку.

– Деді! – звернулася Женя до татка. Не говорила до матері напряму. Коли хотіла щось запитати у Люсі, просила Миколу передати їй питання. – Май мамі із стюпід? – цікавилася в татка, чи її мама дурепа. Люся, звичайно, зрозуміла суть питання. Але вдала, що не почула.

– Вона так питає, бо ти не говориш із нею англійською, лише українською. Вона вважає, що лише дурні не знають англійської… рідної мови нашої дочки.

– Ні, моє сонечко, мама не дурепа, – звернулася Людочка до дочки, використовуючи англійську. Жінка підсіла до малої, почала гладити її по білявій голівці. І раптом Женя, схлипнувши, схопила Людочку за шию, обняла міцно-міцно й закричала:

– Мамі, мамі, сорі, сорі!

– Ну, досить уже, – втрутився Микола, гримнувши на Люсю. – Ти справжня дурепа. До чого довела дитину. Краще було, коли вона тебе ненавиділа. – А тоді, звертаючись до малої: – Мама тобі давала кенді? – Думав, дівчинка почала проявляти любов, бо Люся купила їй солодощів.

Робота

– Зміни взуття, – просив дружину Микола. Соромився, що Люда ходить у «козаках», які купила у секонд-хенді. – Та приведи до ладу волосся, – наказував, але грошей на такі делікатні справи не виділяв. Задля того, аби не перейматися зачіскою, Жужа пов’язувала хустину на хіпівський манер. На руках мала безліч різноманітних прикрас, що їх сама зробила ще вдома, коли, щоб не збожеволіти в розлуці з дитиною, займалася виготовленням браслетів, підвісок та іншого нікому не потрібного барахла власними руками. Багато чого роздала подругам та знайомим. А декілька витворів повісила на себе. Микола щораз сміявся з її зовнішнього вигляду. Казав: «Виглядаєш, як дурна біженка». Люся не брала зауваги чоловіка близько до серця. Її турбували інші речі.

Майкл – так звали викладача з коледжу, який, за збігом обставин, побачив у Людочці споріднену душу, бо сам був хіпі з неабияким стажем, – відразу вихопив українку з усієї маси слухачів. Викладав курс роботи з персональним комп’ютером. На другому уроці Люся не змогла дати раду комп’ютерній мишці разом із курсором. Майкл допоміг їй на додатковому занятті, яке сам призначив. Спочатку Жужа здивувалася, що викладач запрошує її на екстра-клас, як він висловився. Але згодом зрозуміла, що англієць радше намагається поговорити з нею, ніж заволокти до ліжка. У Майкла була дружина й четверо дітей. До того ж він годився Людочці в батьки, хоча молодився. Люся, довірившись йому, розповіла свою складну історію стосунків із чоловіком і важкий шлях до дочки. Майкл сумно дивився на неї, кліпаючи білими віями. Тоді запитав:

– І що ти думаєш робити?

– Поки що непогано було б знайти роботу, – сказала, смакуючи хот-догом, яким пригостив англієць.

– Розраховуй на мою допомогу, – поплескав жінку по плечу.

За тиждень Майкл підійшов до протеже після уроку.

– Люсі, я знайшов тобі роботу, – сказав.

– Яку? – українка була розчулена, що хтось переймається її проблемами.

– Телесейл, – пролунало слово, яке нічогісінько не пояснювало. – Продаж по телефону, – розшифрував Майкл. – Компанія називається «Стерлінг Паблікейшинз». Ось номер, подзвониш, про все довідаєшся. Лише не кажи, хто тобі порадив, – прискіпливо подивився на Люсю. – У тебе є дозвіл на роботу? – запитав й захитав головою, що мало означати «Ні».

– Є! – збрехала, але так, що Майкл зрозумів це.

Той посміхнувся.

– От так і кажи.

– Так у мене ж англійська погана.

– А у кого в Лондоні гарна англійська? – натякав, що столицю Великобританії населяють здебільшого вихідці з Індії й представники англійського люмпен-пролетаріату. Корінні столичні мешканці не надто переймаються чистотою мови. Заможні англійці чи ті, що вважають себе такими, уже давно попереселялися ближче до передмість або й не виїжджали звідти ще з часів Середньовіччя.