Заплакана Європа, стр. 25

До обіду встигли купити квиток на потяг до Гельсінкі, який мав вирушати о шостій вечора. Тепер сиділи в кафе й насолоджувалися першою перемогою. Людочка раділа, наче мала дитина.

– От, бачиш-бачиш, – щебетала. – А якби ми не просиділи цілу ніч, нічого б не було.

– Ти у мене взагалі бойова. Молодець. Я тебе кохаю, – промовив ніжно. Люда на мить засоромилася, що радіє з приводу від’їзду коханого, хоча мала б плакати-ридати. – А що, тобі дійсно погрожували? – запитав.

Жужа не второпала відразу, про що йдеться, насупила брови, мовляв, про що мова.

– Ну, з продажем місця в черзі… – пояснив Коля.

– А! – відчайдушно махнула рукою, витягла з кишені гроші, що їх дав дядечко-рекетир.

– То ти продала? – здивувався чоловік. – Чому так дешево?

Люда хотіла усе розповісти, але подивилася на годинник, що висів на стіні закладу, де вони проводили останні години перед розлукою, й перевела розмову на інше.

– Як тільки приїдеш, знайди можливість подзвонити, розкажеш, що і як, – помітно нервувала, порушуючи цю тему.

– Добре! – пообіцяв та потягнувся через столик, аби поцілувати кохану. – Я сумуватиму за тобою! – Людочці здалося, що він ось-ось заплаче.

– Тримай! – вона пересіла до Миколи на коліна, передала затиснену в долоні валюту і ніжно обняла його за шию. – Я тебе кохаю!

Вони сиділи так аж до четвертої, а тоді вирушили на вокзал.

Помахавши ручкою Колі, що стояв у вікні потяга, дружина відчула неабияке полегшення.

«Спочатку куплю квиток додому, а тоді піду на Невський по тістечка». Жужа обожнювала заварні тістечка, що їх продавали у спеціалізованих кондитерських магазинах тут, у Пітері. Вона не вперше відвідувала північну столицю. У дитинстві сім’єю гостювали раз на рік у далеких родичів, які мешкали на околиці. Тато завжди водив їх із мамою до кондитерської. Нічого смачнішого, ніж заварні тістечка «Полярна ніч», Людочка ніколи не їла. Придбала квиток і помчала до омріяного магазину по солодощі. Миколі б це не сподобалося, бо вважав, що їсти солодке – це вбивати себе. Тому Люся давно споживала улюблені страви, як то цукерки, печиво, торти та тістечка, лише напівлегально, таємно. І ось настав час «ікс», коли можна накупити смакоти і жерти, не ховаючись. Вау!

Люся Бабенко лежала на верхній полиці купе, біля неї пахтіла коричнева картонна коробочка з шістьма спокусливими тістечками всередині. Лишень потяг зрушив із місця, любителька солодкого відкрила боксик, роздивилася вкладені двома рядочками запашні кондитерські вироби – шоколадна глазур відблискувала й ніби промовляла: «Хіба я можу бути смертельно небезпечною?»

Людочка всміхнулася, взяла двома пальчиками перше тістечко, збиралася з’їсти всі шість іще до того, як вкладеться спати. Було безглуздо залишати їх на завтра, хіба ні? Передчуваючи божественну насолоду, відкусила перший шматочок, прожувала… але ковтнути не змогла. Її нестримно почало нудити, відклала спокусу та спробувала заснути. Їй це не вдавалося. «Щось тут не так, – не наважувалася висловити припущення, відганяла здогад і пояснювала свій стан несвіжістю тістечок. – Перевелася «Полярна ніч» зовсім. Тепер усе не таке, як у дитинстві», – міркувала, прислухаючись крізь неглибокий сон до стукоту коліс і дивних змін, які давали про себе знати млосною нудотою.

Знову вагітна

– Будеш їсти? – запитала Олена, Миколина сестра, у Люсі.

– А що в тебе є? – запитанням відповіла та.

Олена демонстративно відчинила холодильник, Жужа вказала пальцем на відкриту консервну банку зі ставридою. Родичка подала дівчині бляшанку.

Жужа очікувала в квартирі Олени на дзвінок від Миколи, який перебував за кордоном уже три дні. Братова, прискіпливо прослідкувавши за тим, як Людочка їсть, без особливих передмов випалила:

– Ти вагітна?

Люся довго пережовувала черствий чорний хліб, пхала до рота масні шматки риби, ковтала з їжею емоції, що душили її. Коли впоралася, відповіла:

– Здається, так.

Олена пішла до кімнати й принесла невеличкий пакунок. Жужа сумно подивилася спочатку на пакет, що його кинула на стіл жінка, тоді на саму Олену.

– Пижма! – старша не вирізнялася багатослівністю. – Завариш… – зробила спробу продовжити, але молодша її перебила:

– Ні, не заварю. Я хочу цю дитину.

– Дуже вчасно! Подивися на мене… Навіщо мені троє дітей?

Людмилі не хотілося продовжувати бесіду. Її, вірогідно, почув Бог, бо відразу, як подумала: «Я не хочу про це розмовляти», – задзеленчав телефон. Олена прожогом кинулася до апарата, Людочка побігла за нею.

– Алло! Алло! – кричала у слухавку сестра, Люся намагалася вирвати рурку, але Олена пручалася й відштовхувалася. – Колю! Колю! Це ти? Алло! Алло! – звернулася до Жужі, знесиленої від боротьби за доступ до розмови. – Нічого не чути, щось там тріщить і тріщить, – ображено передала слухавку.

Людочка приклала вухо до теплої пластмаси й почула знайомий голос:

– Чого ти кричиш, дурепо, я тебе чую.

– Колю, це я, Люся.

– Людочко, як же я тебе люблю! Як я за тобою скучив! – дівчині здалося, що її чоловік у розпачі.

– Що там у тебе? Усе гаразд? – кволо запитала.

– Людочко, потрібно, щоб ти негайно сюди приїхала. Я не можу без тебе.

– Колю, та поясни до пуття, що і як.

– Ми тут нікому не потрібні, нас називають ковбасними біженцями. Вони тут зажерлися, нічого слухати не хочуть. Я ходив до православної церкви, просив про допомогу, то мені сказали, що я не встиг в останній вагон. Розумієш?

– Який вагон? Чому до церкви? Де ти ночуєш? Ти змінив плани? – завалювала чоловіка питаннями, зиркаючи на Олену, яка заглядала Люсі до рота, роззявивши свого.

– Занадто багато запитань, – різко випалив Микола. – Я тут через таке проходжу, а ти там сидиш у теплі й питання задаєш?

Дружина не знаходила, що відповісти чи про що запитати, аби не викликати гнів чоловіка.

– Ти там? Алло? – незадоволено озвався Коля.

– Тут. Слухаю…

– Що робити?

– А що ти хочеш?

– Я не можу бути тут сам, розумієш, це дуже важко.

– Але ж ти прагнув цього.

– Так, я хотів, – закричав. – І зараз хочу. А ти замість того, аби підтримати мене, топиш. Так, ти топиш мене, ти мене не розумієш. Мене ніхто тут не розуміє. Ми нікому не потрібні. Навіщо жити, Людочко, навіщо жити?

Микола зовсім розквасився.

– Ти ходив до поліції?

– Дурепо, яка поліція?! Я ж кажу, мені натякнули, що ми тут нікому не потрібні.

– То їдь додому! – дівчині увірвався терпець.

– Ти так думаєш? Так буде краще? – ніжно запитав. – Але ж ми витратили гроші?

Людочка мовчала.

– Я повернуся… і… і потім почнемо збиратися разом. Лише разом ми зможемо тут зачепитися.

– А може, таки підеш до поліції? Хоч спробуй.

Олена вихопила з рук невістки слухавку й випалила швиденько:

– Вона вагітна, – прислухалася. – Ага, ага, добре, – передала телефон Людочці.

– Так! – відповіла Люся на питання про дитину.

– Роби аборт! – наказав. – Я повернуся – почнемо готуватися до від’їзду вдвох. Дитина заважатиме.

– Оце вже ні! Дзуськи вам! – крикнула спочатку в слухавку, а тоді, кинувши телефон, те саме повторила до Олени.

Одним різким рухом згребла свої речі й вибігла з квартири.

Микола повернувся через два дні, привіз подарунків: купу негативних вражень від Фінляндії, інформацію щодо біженців і переконання, що дитина не заважатиме, а навпаки, допоможе у їхній нелегкій біженській справі. Хлопець саме приміряв біля дзеркала добротну пухову куртку та шкіряні черевики, які придбав там для себе. Він постукував ногами по підлозі й очікував схвальних відгуків про обнову від другої половинки.

– Класні! – молодиці подобалося, як виглядає її чоловік. – Що не кажи, а фірмові речі будь-кому личать.

Дівчина говорила це, кидаючи недвозначні погляди на подарунки для неї, що лежали на ліжку: пару одноразових махрових капців жовтого кольору. Оригінальність взуття полягала у тому, що обидва були на ліву ногу. Окрім цього, Жужа отримала малинову синтетичну шапочку дивного крою, якщо взагалі можна в цьому випадку говорити про крій. У руках Людочка тримала торбинку з трьома почорнілими бананами. Сік із бананів (виявляється, у цих плодів є сік) просочувався крізь роздертий поліетилен і неприємно склеював пальці. Людочці кортіло запустити дарами в чоловікову голову й дивитися, як стікає банановий сік по його задоволеному обличчю.