Заплакана Європа, стр. 22

– Ану, Колю, наливай! – скомандувала.

Хлопець схопився за пляшку шампанського, на горлечку якої було зав’язано бантом червону стрічку. Пляшка напівсолодкого ігристого напою – єдиний екземпляр питва промислового виробництва.

– Стоп-стоп-стоп-стоп-стоп! – скоромовкою прощебетала дружка праворуч від Люсі, вихопила пляшку з рук Миколи й пояснила зі знанням справи:

– Вам не можна! – сказала, почервонівши й потупивши погляд. – У вас попереду перша шлюбна ніч.

Протягом години, що лишалася до виходу процесії, молодят разів двадцять піднімали, проголошували тости, наливали холодного «сітра», примушували його випити до дна й запрошували сідати.

– У мене ноги тремтять від цих вправ, – змучено скаржилася Людочка. – Я б із задоволенням кудись ішла.

Вона дочекалася цього задоволення. Після тосту «на коня» гості вервечкою потяглися з намету. Усіх двісті чи триста односельчан без будь-яких команд вишикувалися в шеренгу по четверо. Перша четвірка – наречений, наречена та двоє свідків із червоними широкими стрічками через плече. На стрічках візерунчатими золотими літерами виведено «Свідок». Людочка й Микола відвоювали у запеклих боях, що точилися два місяці до весілля, відсутність на їхніх тілах стрічок із підписами «Наречений» та «Наречена».

Сказати про дорогу до сільради «Болота було багато» – це те саме, що схарактеризувати Другу світову війну як тимчасовий конфлікт. Людочка спочатку чесно намагалася стрибати, аби не замастити білі черевики. Але згодом, взявши приклад із Миколи, який чалапав по грязюці, не дивлячись під ноги, вирішила не перейматися й собі пішла з високо піднятою головою, розплескуючи навкруги жовту багнюку. Раз по раз її відтягували назад за фату й поділ сукні, який тримали дружки, вдвоє вищі за Люду дебелі дівки. Йшли довго. Людочка змерзла. Змерз навіть Микола. Він позбувся фуфайки, така була умова, але шапка залишалася на його голові як символ зрілості й достатку.

– Я задоволений, що в шапці, – говорив, хапаючи дрижаки.

Іноді він намагався запхати руки до кишень, аби трохи погрітися, але чоловіча частина «свідків» одразу осмикувала його, аби припинити неподобства.

– Я точно захворію. У мене всі ноги мокрі, – мовила Люся й наважилася подивитись на черевички.

Їх не було видно. На білі панчохи налипли дві глиняні кулі.

– Подивись, я ніби в глиняні горщики взута.

Молодята відверто заіржали і, хоч як їх штовхали під боки, не припиняли тішитися. Від сміху бодай трохи зігрілися.

* * *

Наступного тижня в будень Жужа й Коля тихо-мирно, без суконь і шапок, розписалися у міському РАЦСі. Увечері розпили пляшку червоного вина, з’їли фірмове мамине м’ясо по-французьки та на десерт – торт «Наполеон».

– Як чудово! – говорила Ірина Романівна, піднімаючи келих.

– Як чудово! – повторював Олег Тимофійович, смакуючи салатом «Олів’є».

– Як чудово! – усміхався Микола, витягнувшись на зручному дивані.

– Як чудово! – муркотіла Людочка, дивлячись на себе у дзеркало.

Усі подумки неінтелігентно матюкалися, згадуючи сільське весілля.

Сімейне життя

Сімейне життя почалося з обмірковування й обговорення планів утечі з Батьківщини, які набули промислових обсягів і заповнили увесь життєвий простір новоствореної сім’ї. Микола розпочав активне листування зі своїми колишніми колегами-моряками. Один із них був запрошений і невдовзі пристав на пропозицію завітати до Миколи на гостину. Тепер дружбак мешкав не в далекому Мурманську, а в сусідній області. Його також звали Коля. Щоб не переплутати, називали один одного Великий і Малий. Той інший був дійсно малий на зріст, десь такий, як Людочка. Він дівчині не сподобався. Почав обдивлятися, наче товар, скривився й, плеснувши Миколу по руці (мабуть, хотів по плечу, та не дотягнувся), проговорив надтріснутим голосом:

– А пам’ятаєш, як ми «запалювали» з дочкою капітана?

– Не ми, а я! – хизувався Микола, й трохи не переймаючись, що його почує дружина.

– Це ти так думав, – беззвучно реготав Малий, примружуючи й без того вузькі очі.

Людочка вказала на продукти, залишені в холодильнику, й дременула на роботу.

– Якщо ти хочеш накивати п’ятами, потрібно в Лобастого купити фіктивний виклик, припустимо, до Фінляндії. Туди зараз усі пруть, – після того, як за Людою зачинилися двері, Малий став серйозним.

– А Лобастий що, також повернувся?

– У тому й справа, що ні. Він досі ходить у море, – задумливо промовив Малий. – Знав, до кого клеїтися. Тому в нього все в порядку. Це ми з тобою вибрали, бляха-муха, дочку капітана. Зависоко взяли.

– А я думаю, хто мені тоді заважав? – Великий грайливо схопив Малого за шию.

– Дурний ти, хоч і Великий, – Малий безцеремонно поліз до холодильника та витяг звідти мисочку, в якій мокнув білий квадратик бринзи. – Хіба я тобі заважав? Я використовував свій шанс. Та ти думаєш, у неї лише ми були? – голосно засміявся. – Коли тебе списали… коли тебе застукали, а тоді списали, я до неї ще півроку ходив. А вже коли мене списали, то виявилося, що наших там побувало о-го-го.

– Т-а-а-ак, Лєнка була ще та курва.

– А то… А твоя, ця, хоч щось уміє?

– Не твоя справа. Їж давай, і поговоримо детально.

– А ти змінився. Такий правильний став.

– Це ти змінився. Слизький став.

– Морем вивчений, то й слизький…

– Розповідай!

І Малий розповів, що найкращий спосіб покинути ненависну Батьківщину – виїхати за запрошенням, краще за реальним, дійсним, але якщо немає такого, то можна зробити й фіктивне, просто дорожче буде коштувати. Мовляв, зараз усі повії фінками поставали, заміж вийшовши, то й немає багато питань, чого ти, припустимо, їдеш, де взяв друзів чи знайомих у холодній Суомі. Просто кажеш: подруга, чи там, сусідка, сестра чи однокурсниця. А до моряків узагалі питань не виникає про знайомства. Бував, мовляв, у деяких країнах, познайомився. А далі на свій розсуд: або просиш притулку в самій Фінляндії, або преш далі, до Швеції. Микола Малий пропонував саме цей шлях. Казав, що ходять чутки, ніби Швеція більш лояльно ставиться до біженців, швидше надає статус, громадянство, більше вірить розповідям про дисидентство. Радив, як безпрограшний варіант, говорити, що ти представник секс-меншин. У Швеції цю тему просто обожнюють.

– Поспішив ти, Колян, одружитися, – Малий голосно гикнув.

– А мені казали, що одруженим візу легше відкривають, якщо вони без дружини їдуть.

– У цьому є сенс. Щоб виїхати звідси, треба бути одруженим, а щоб залишитися там – голубим.

Ще товариш розповів багато цікавого про життя за бугром, але здебільшого з чужих вуст, колись від когось почуте. Аж захлинався від щастя, коли мова йшла про вісімдесят сортів сиру, різновиди ковбас і напоїв.

– Та що я, не бачив цього в Греції? – Бабенко подивився на товариша зверхньо.

– Ой, Колян, здається мені, те, що ми з тобою за ті два дні бачили в Греції, – ніщо порівняно зі справжньою Європою.

– Ти-то два дні був, бо один рейс витримав, а я двічі ходив.

– Та хоч мені не розповідай про свої рейси, я ж не дівка дурна, аби вестися на твої романтичні теревені про те, що ти бачив і де побував, – Малий знав про Миколу більше, ніж той хотів розповідати оточуючим.

Через три години Великий провів старого друга на залізничний вокзал, повернувся додому й почав писати шифровку Лобастому.

«Привіт, Сергію! Пише тобі твій друг (тоді «друг» закреслив і написав «товариш») Микола Бабенко. Мені конче необхідно з тобою поговорити щодо однієї справи. Не хотілося б писати про це на папері. Коротше кажучи, пам’ятаєш, ми з тобою обговорювали одну тему, яка тебе хвилювала. Ту, яка спочатку мене не зацікавила, але потім я також став на твій бік. То хочу запитати, чи ти можеш мені чим-небудь допомогти. Кажуть, тобі пише твоя сестра, що вийшла заміж за фіна (читай між рядків). То передавай їй привіт. Буду чекати, що ти мені подзвониш, як тільки отримаєш цього листа. У мене все добре. Працюю. Одружився нещодавно. Як будеш передавати привіт, то передавай від двох, від мене, Бабенка Миколи Васильовича, та від моєї дружини, Бабенко Людмили Олегівни. А тепер бувай.

Микола».