Нова стара баба, стр. 25

Нам стільки років, що у те неможливо повірити навіть тоді, коли роздивляєшся себе в люстро. Бо ми там бачимо незнайомців. Колись я починала збирати некрологи, котрі стосувалися моїх відомих однолітків (акторів, режисерів, спортсменів, політиків – тих, ким цікавиться наша преса), які хворіли та йшли. Вони йшли, а я залишалася з усвідомленням того, що незабаром піду і я. Зойка знайшла цю папку і довго мене сварила, як тільки не називала. «Я готова терпеть в твоём доме эти божьи твои цветочки, тьфу, но не собираюсь терпеть тут филиял Новодевичьего кладбища! Убери немедленно! Чего удумала, ёп-папало-ногу».

Чи боюсь я смерті? Так. Я така прихилиста людина, чим довше живеш – тим важче прощатися із цим будинком, Наталею, Славіком, Зойкою (не уявляю, як можна жити деінде без Зоєчки?). Я поливала квіти, на мить заплющила очі й подумала, що ось так колись хтось поливатиме і мене…

Дзвінок.

– Ты? Погляди, кто за твоим окном с лейкой вместо головы прохаживается! Дрыхла небось? Писюха у нас родилась! 3 400, 53 сантиметра. Чего у тебя с мобилкой? Наташка дозвониться никак не может. Короче, ты покудахтай и вызывай такси, сейчас к тебе подойду и поедем в роддом.

Таксі я викликала, однак перед тим до мене додзвонився Славік:

– Ба, слухай, а у мене донька!

– Вітаю, мій соколику, як ти? Як Аллочка?

– Та все добре, лікарі кажуть, без ускладнень, утрьох чекаємо на вас. Щур із мамою вже їдуть.

– Ми із Зоєчкою також вирушаємо, тобі чаю міцного трав’яного привезти?

– Звичайно, привозь! Клас! Ще б молочка з цукриком. Ба, тут така справа. Ми з Аллою подумали, ми хочемо назвати малу Зоєю, Зойченятком. Ти ж не образишся, га, ба? Щур перевірив в Інтернеті, нині й іменини!

Він усе запитував, чи я не ображуся, а я не могла відповісти, бо такий уже мій організм – я або посміхаюся, або розмовляю. Звичайно, що сьогодні іменини Зойки, тому ще вранці, не зважаючи ні на що, я намастила кремом коржі Зойчиного улюбленого медового торта з мигдальними горішками, який випікала поночі, допомагаючи своєму безсонню взяти черговий раунд у сну.

Я визирнула у вікно, побачила Зойку ще здаля – зараз, позбувшись катаракти, я напрочуд добре її бачила (свят-свят-свят!). Ось вона повернулася до двірника, Миколи Тарасовича, свого довічного суперечника й приятеля, показала йому дулю, певно, попросив «гривночку на опохмєлочку». Вона наближалася, я бачила, що Зойка шкіриться, світить діркою між зубів – учора вибила семиренкою зуба-розхитанця, на старість зуби знову перетворюються на молочні та програють війну твердим яблукам. Зойка йшла й усміхалася, а значить, точно знала, стара бруква, як назвали Славкову малу.

У моєму віці майже все дається тяжко: сон, рухи, спогади, дихання, мрії та сподівання. Але щасливою бути легко, легше, ніж в юності. І я зараз щаслива.

Забавки з плоті та крові

Частина перша

Ерік

Я з дитинства ненавиджу англійців. Тобто не зовсім ненавиджу, просто мені здається, що вони завжди щось до мене мають, прискіпливо ставляться до усіх моїх дій, навіть найневинніших; їм не подобається моє виховання, не подобається, як саме я вживаю їхній традиційний чай. Вони обурюються з того, що я не витримую навіть запаху вівсяної каші, а про те, що її треба їсти, – і думати не можу, інакше зіпсую собі весь ранковий настрій.

Я не опанував мистецтво верхової їзди. Я не вмію носити циліндра. Часто не маю в кишені носовика. Та що там, я взагалі ніколи не маю в кишені носовика. Така поведінка, як на англійців, до добра не доведе. Це сором: не мати при собі носовика. «Зараз пошматую на англійський стяг», – ось що мені постійно кортить їм сказати. Я їх дратую, тому вони дратують мене. Можливо, у такому протистоянні за схемою «я версус англійців, англійці версус мене» винна моя мати. Це вже я трохи кокетую. Насправді впевнений, що саме вона, моя свята матінка, у цьому винна, ну ще, може, Стариган Хем, то такий, але про нього трохи згодом.

Моя мама, заслужена вчителька англійської мови, котра у своєму професійному англійському світі відома тим, що винайшла нову хитру методику, яка має допомогти дітям (бідні діти, у наш час їх постійно змушують вчити іноземні мови) краще опанувати англійську граматику. Скільки я її пам’ятаю (звісно, маму, а не граматику, граматику я не те що не пам’ятаю, я її ніколи й не знав), вона завжди була й залишається прихильницею постаті та творчості Старигана Хема. Це такий видатний американський письменник. Якщо ви є культурною людиною, яка народилася у добу технічного прогресу і яку не минули одна чи дві культурні революції, то ви не можете не знати про Ернеста Гемінґвея. Саме так звати Старигана Хема. Такий собі Ернест Гемінґвей. От уже ті американці. Понавигадують бозна-яких імен. Але якщо ви цього не знаєте, то, як на мене, це невелика біда; як на мене, це навіть не вада, це характеризує вас як оригінальну та щасливу людину, людину не без шарму.

Стариган Хем був маминим Богом. Напевно, для мами він був навіть більше, ніж Бог. Я роблю такий висновок із того, що Бога вона згадувала набагато рідше. Стариган Хем у такий спосіб допомагав моїй матері дотримуватися заповіді «Не згадуй ім’я Господа нашого всує». Цікаве слово «всує», як на мене, мій погляд сучасного, вільного від комплексів чоловіка, у слові «всує» прихований сексуальний підтекст. Тут багато чого залежить від наголосу. Я давно підозрював, що Бог – найвідоміший жартівник у Всесвіті. І все моє подальше життя переконує мене у цьому.

Але повернімося до моєї мами. Мама назвала мене Ернестом. Не треба натякати на честь кого? Вона ніколи не скорочувала моє ім’я, наприклад, до Еріка, хоча всі її/мої знайомі робили саме так. Мені подобається ім’я Ерік. Є в ньому щось привабливе, щось таке, що дуже мені пасує. «Ернесте», – гуркотіла моя мати, відверто смакуючи оте саме «р». «Ер-р-рнесте». Мама примушувала мене вчити англійську мову, любити яйця, зварені «у мішечку» (це, напевно, тому, що більше нічого вона готувати не вміла й не мала до цього жодного бажання). «Ер-р-рнесте, припини викаблучуватися перед дзеркалом. Ти вивчив паст перфект, мій друже? А презент контініус? Ти зробив вправи, ти вивчив неправильні дієслова, сину?»

А я дуже любив викаблучування перед дзеркалом, на відміну від сумлінного виконання англійських вправ. Я викаблучувався голим або у яких-небудь чудернацьких лахах, вигадував собі ролі та знаходив підходяще вбрання. Я відпрацьовував ідіотський вираз обличчя, примоцовував щось на голові, наприклад, кудлатого капелюха. Мама зривала капелюха, срібні персні з величезними каменями, заламувала свої смагляві руки. Під час цього різкого руху, коли персні з гуркотом летіли на підлогу, мені здавалося, що моя тендітна мама от-от перетвориться на боксера середньої ваги й саме зараз, без зайвих слів, завдасть мені якогось знаного боксерського болісного удару.

Я відмовлявся вчити англійську, бо ненавидів цю мову, до того ж я ненавидів англійців, американців, усіх носіїв цієї мови, у тому числі й найвидатнішого письменника ХХ століття Ернеста Гемінґвея, на честь якого мене назвали. Можливо, я був роздовбаєм. Цілком можливо, але я не буду з піною у роті відстоювати версію щодо свого роздовбайства. Думайте, як хочете. Коли вам узагалі кортить про мене думати.

Однак, якщо замислитися над тим, що я вже встиг повідомити, можна дійти висновку, начебто я закидав Ернеста гнилими томатами чи навіть тухлими яйцями. Тепер треба віддати Ернестові трохи належного. Не дуже багато, але дещо треба віддати. Інколи Ернест допомагав мені зрозуміти, який у мами настрій. Коли вона залітала у кімнату, викрикуючи «Свято, яке завжди з тобою!», я розумів, що день у неї складається вдало, тому, можливо, вона не буде чіплятися до мене: зробив я уроки чи ні. А ще, ймовірно, візьме мене в суботу до театру, а в неділю – до бабусі. Коли ж мама волала «Прощавай, зброє!», так, що літера «з» каменюкою відлітала від її зубів, то я здогадувався: вона полаялася із завучем чи директором, чи якоюсь учителькою, а можливо, із продавщицею у нашому гастрономі. Мама відрізнялася вмінням сваритися з незнайомими людьми, близьких вона просто знищувала. У неї був безжалісний та невгамовний язик. Я хочу сказати, що вона завжди мала на прикметі особу, з якою не завадить трохи полаятися з користю для маминого здоров’я.