Читайте без рекламы
ВСЕГО ЗА 50 Руб./месяц

Нова стара баба, стр. 1

Лариса Денисенко

Нова стара баба

Передмова

Літературні забавки не для забави

Нова стара баба - pic_1.png

Як може бути новою стара баба? Що спільного в неї із забавками з плоті та крові? І про яку бабу та які забавки взагалі йдеться? Серед сучасних українських письменниць Лариса Денисенко вирізняється парадоксальністю мислення, несподіваними образами та іронічним стилем, тож ніколи не можна знати напевне, що мала на увазі авторка…

Пропонована вашій увазі книжка об’єднує тексти, написані в різний час. Із «Забавками з плоті та крові» Лариса Денисенко дебютувала 2002 року, коли виграла Ґран-прі конкурсу «Коронація слова». Відтоді були надруковані вісім її романів, мала проза входила до багатьох збірок та антологій, а сама письменниця, поза сумнівом, може вважатися однією з найуспішніших і найпопулярніших у сучасному літературному товаристві. Варто зазначити, що успішною й талановитою вона є також в інших сферах діяльності: Лариса Денисенко – фаховий юрист, телеведуча, авторка колонок на важливі теми суспільно-політичного та культурного життя. Чи то природна, чи то професійна спостережливість дозволяє письменниці раз у раз вихоплювати з навколишньої дійсності історії – язик не повернеться назвати їх матеріалами – для книжок, смішні до драматизму, іноді не надто пристойні, але завжди правдиві. Тому й персонажі Денисенко аж ніяк не пласкі й картонні манекени, а справжні люди з плоті та крові. Утім, не слід думати, що авторка просто переносить почуте чи побачене на сторінки своїх творів – її тексти є синтезом різних історій. Письменниця не нав’язує певної магістральної ідеї, зате сама відчутно насолоджується процесом творчості. Це забавка, але не в сенсі «малозначуща діяльність», а в сенсі «гра як пізнання світу», наслідком якої часто буває осягнення якихось простих вічних істин.

Понад десять років, які розділяють два тексти, відчутно позначилися на стилі. Історія кохання хлопця-трансвестита та сліпої дівчини більше скидається на казку, хоча в житті персонажів були свої випробування (авторитарна мати, схиблена на старигані Гемінґвеї, уже з дитинства травмувала психіку Еріка(-и), а Міру виштовхала за межі соціуму поступова втрата зору). Лейтмотивом роману є віра в диво, яке стається завжди несподівано й змінює все на краще. Тоді людина стає добрішою й дарує це добро іншим. «Забавки з плоті та крові» – світлий і легкий текст, написаний із добрим гумором.

У «Новій старій бабі» гумор суттєво гостріший, особливо в партії Зойки – доволі колоритної героїні, котра всім ріже правду в очі, щедро присмачуючи її виразом «ёп-папало-ногу» та подібними. У цілому ж тексти Лариси Денисенко останніх років – більш серйозні, а проблеми, підняті авторкою, – більш значущі. Скажімо, у недавньому романі «Відлуння: від забутого діда до померлого» (Харків: КСД, 2012) письменниця не боїться говорити про такі табуйовані й до сьогодні теми, як побутовий антисемітизм чи сприйняття спадщини фашизму сучасною суспільною свідомістю. У «Новій старій бабі» вона зазіхає на вироблений протягом останніх десятиліть штамп свідомості національної – подвиг українців, які «йшли на Сибір». Головна героїня Варка – удова репресованого, однак про подвиг свого життя вона говорить у категоріях не героїчних, а загальнолюдських: «Я вирушила за ним до Сибіру, не думаю, що через велике кохання (чим ми тоді вимірювали велич любові – трагедіями російських та американських прозаїків?), мені просто хотілося, щоб у нас були діти». Обидві героїні – Варвара та її подруга Зойка – втілюють різні типи темпераменту та життєвої позиції й водночас єдині в прагненні вистояти в найскрутніших життєвих ситуаціях і зберегти родину (улюбленого онука Славіка, котрий повсякчас намагається привести додому геть недолугу або навіть стару «нову бабу»).

Тож «старий» і «новий» тексти Лариси Денисенко під однією обкладинкою будуть цікаві і для тих, хто вже знайомий із творчістю письменниці, і для тих, хто лише відкриває її для себе. Невимушений гумор, легкий стиль і тонкий психологізм можуть задовольнити дуже різні читацькі смаки та зацікавити пошуком сенсу авторських «забавок»…

Тетяна Трофименко,

літературний критик

Нова стара баба

Нова стара баба - pic_2.png

Так склалося, що на похоронах я не була. Ні на своїх, ні на чужих, «своїх» мається на увазі, якщо ховаєш рідних. Бо моїх рідних ховала не я. Батько загинув, коли я ще маленькою була, навіть фотокарток по собі не залишив. Кажуть, що у мене – його очі, я у дитинстві роздивлялася свої оченята в люстро та й віталася з ним: «Привіт, тату». І сама собі підморгувала – відповідала. Думаю, очі кращі, ніж фотокартки.

Мама моя загинула пізніше, під час окупації міста нацистами, я уже підлітком була. Її розстріляли, бо впіймали з політичними листівками. Знаю, що некоректно про таке навіть думати, але нині набагато гірші за змістом листівки мені підкидають до поштової скрині, нав’язують у метро, пропонують у наметах. Ніхто за них нікого не стріляє, навпаки – на цьому можна заробити. Зойка, наприклад, заробила собі на новий електрочайник, розрахувалася з консьєржем на рік уперед, заплатила за зуби двірника Тарасовича і ще щось поклала в подушку – Зойчин персональний банк.

Чоловіка мого поховала вітчизняна пенітенціарна система, як каже Зойка: «Не реви. Хоть тут сэкономила. Тратиться не довелось даже на гвозди от гроба, и за это большое спасибо коммунистической партии и нашему героическому трудовому народу».

Я роздивлялася невеличку групу близьких людей, що прощалися з моєю колишньою свахою (завжди у цьому плутаюся, не знаю, ким мені доводиться колишня свекруха моєї доньки).

Узагалі на цей похорон мене ніхто не запрошував, запрошували Наталю, але вона не змогла (можливо, й так) і не схотіла (100 відсотків) на цей похорон приїздити. Тому пішли я та Славік, мій онук. Хоча він якраз був і онуком померлої, хіба що ні вона, ні він про це ніколи не згадували, думаю, вони якби зустрілися, ні за що не впізнали б одне одного.

Наталя виписала нам одну рознарядку на двох. Мабуть, хотіла таки переконатися, що старенька не тільки померла – її глибоко зарили. Ще вона просила переписати номер дільниці та могили. Навіщо то було її практичній душі, я не відаю (хоча підозру маю), але доньчину настанову виконала.

Наш Славік вдався на зріст, тому серед інших чоловіків ніс труну своєї бабусі, котра була для нього незнайомкою, і це сприймалося мною як абсурд. Ніхто не представляв його онуком, я розумію, чому саме, забагато б тоді довелося пояснювати.

«Наконец-то этот трутень подставил плечо бабе. Правда, старой и мёртвой», – шепотіла Зойка. Славік скидався на людину, котра не розуміє, як і навіщо вона тут опинилася, утім, Славік часто мав подібний вираз обличчя. Моє ж ти курчатко!

Зойка стояла поруч зі мною, їй було надто нудно сидіти вдома, тому зі словами «шо-то я засиделася» вона почалапала на цвинтар. «Когда хоронят какую-то старуху, на ещё каких-то старух не обращают внимание. Может, я по пути к своей могилке – зашла, дай, думаю, посмотрю, а шо там и как там оно у людей». Зойку цікавив батюшка, котрий відспівував покійницю. Вона його уважно розглядала й усміхалася. «Ты глянь, какой красивый. Румяный да гладкий, как Масленица. На боярыню похож. Мне такого тоже пригласи, запиши, как его звать и с какого он прихода. Ещё и голос приятный».

Я сказала, що хочу швидко піти, нервуюся, не варто старим так зблизька дивитися на те, чим традиційно завершується старість. «Избалованная ты, смерти не нюхала. Это я тебя уберегла от разных дедов развратных. Не то пошла бы ты по рукам, как брехня селом, а потом по кладбищам, мужики – слабачьё, не успеваешь наораться на них, как раз и померли. Каждый год ходила бы хоронить: то одного, то другого. Гробовщики б на тя смотрели и переговаривались: гля, откудова мы её знаем, закапывали или выкапывали?» – Було ясно, що Зойка знудилася. Я гмикнула й потерлася об рукав її старенького пальта. «Если бы ты, сучка, об него не тёрлась, меня б в нём, как в новом, могли схоронить!»