Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо., стр. 1

Annotation

Настоящимй юмор по-украинськи

КАТАСТРОФА В РАЮ

ПОДОРОЖ ДО ЕЛЬДОРАДО,

Суто документальна повість

notes

1

2

3

4

ВІЛЬЯМ ЛІГОСТОВ

ПОДОРОЖ ДО ЕЛЬДОРАДО

Гумористичні

повісті

Київ

Видавництво художньої літератури “Дніпро”

1983

КАТАСТРОФА В РАЮ

Космічний репортаж

ПОДАЧА ПЕРША

З КОСМОСУ ПОТРАПЛЯЮ В РАЙ,

А З РАЮ — У ВИТВЕРЕЗНИК

Це на Землі я мов сліпе цуценя. Серед білого дня на Хрещатику, трапляється, заблукаєш і отямлюєшся хтозна-де аж наступного ранку.

А от у космосі почуваю себе напрочуд упевнено. Ані тобі знайомих, ані заманливих вивісок, ані дільничних уповноважених… Отож ще й не продер як слід очі, а вже зметикував; кубічні квандрики хмеленції не перевищують квадратних кубриків конгруенції.

Подумки, ніби насіння лузаючи, розв’язав низку метаскладних рівнянь (задля доступності викладу не наводитиму їх тут) і дійшов простого висновку, що

звідки з усією очевидністю випливає загальновідоме:

Отже, якщо врахуєте “ефект Допплера” і внесете поправку на третій закон Кеплера, то легко встановите: наша ракета перебувала точно за 7,876 парсека від Землі.

Екіпаж непробудно спав. Навігатори не перепились, ні. Після отієї сенсації з американською командою, котра, перебравши, врізалася в Сатурн, спиртним у космосі, самі знаєте, й не пахне. То був примусовий сон. Ракету вивели на потрібний курс, і відразу всі космонавти, крім капітана, проковтнули по три таблетки снотворного. Половину поснулих капітан увів згодом у стан глибокого анабіозу на шість космічних місяців, востаннє перевірив роботу автоматичних пристроїв, та й сам задав хропака. Проти дідуся Ейнштейна не попреш — у космічній мандрівці час тягнеться таки неймовірно повільно. Вже почав проклинати себе за легковажну хитрість, до якої так необачно вдався, проковтнувши не три, а одну таблетку. Будь-хто з членів екіпажу, напевно, знайшов би, чим розважитись. А я — космічний вовк… Намацав у кишені невикористане снотворне… Ні, хай йому грець, скільки можна вилежуватись! Так, чого доброго, всю подорож проспиш і повернешся додому з чистою плівкою.

Добру годину стовбичив з фотоапаратом у кабіні головного автонавігатора. Т а скільки не витріщав очей, нічого цікавого, вартого уваги, не побачив. Все ті ж мільярди зірок, скупчень, галактик, котрі знаю як свої п’ять пальців. Хоч би тобі яка паршивенька “наднова” спалахнула…

Страшенно хотілося перекинутися з ким-небудь бодай невеличкою формулою. Поплентався до салону. Тут сопіли у підвісних ліжках члени екіпажу. Швидко переконався: хоч як горлай — нікого не збудиш.

Подався до спеціального відсіку, де в прозорих герметичних коритах, наповнених густою світло-синьою рідиною, погойдувалися тіла свіжозаморожених науковців. Цих і гарматним пострілом не розворушиш. Анабіоз. Сфотографувати? Ні-ні. Надто вже непривабливий вигляд. Ніби з крейди витесані. Та й кого здивуєш таким знімком?..

Кепські справи!

А скільки було галасу напередодні старту… Цілком новий маршрут! Космічна цілина! Першопрохідники! Загадкові тіла! Цілком можлива зустріч з невідомою цивілізаціею!.. І от маєш! Чи варто було рипатися? Тривіальна трансгалактична прогулянка. На Хрещатику в будній день цікавіше.

Чортихнувшись, хряснув спересердя дверима відсіку, кинув у салоні на крісло фотоапарат. Пішов коридором у хвіст ракети. Минув екологічний комплекс і стукнувся лобом у двері з світловим табло АК. Ще перед стартом капітан усіх навчав тут, як слід поводитись у разі несподіваної аварії.

Варто відчинити двері — і потрапиш у вузенький коридор, по обидва боки якого у кілька поверхів червоніють задраєні люки. Кожен з них веде до одномісної аварійної капсули.

Відчинив двері. Тут нічого не змінилося. М’яке синювате світло плафонів, червоні кришки люків. Смикнув за ручку однієї з них. Легко піддалася. Заліз у кабіну. Автоматично спалахнуло світло. Зручно вмостився в кріслі, заплющив очі і уявив:

... Реве аварійна сирена. Зореліт ось-ось спалахне. Або ще ліпше — в атомних котлах назріває некерований процес. У нашому запасі кілька хвилин, а може, й кільканадцять секунд… Термоядерний вибух не залишить від ракети жодної друзки. Разом з усіма біжу до аварійних капсул. Сідаю, прив’язуюсь реміняками. Тепер… Що тепер? Розплющив очі — й повернувся до суворої дійсності.

На щитку переді мною блимало принаймні два десятки сигнальних лампочок. Ноги впирались у важелі. Зосередився і почав відновлювати подробицю за подробицею… Так, насамперед слід пересвідчитись, чи надійно герметизована кабіна. Для цього… що для цього? Ага, натискуємо ось цей симпатичний синій пиптик. Над ним спалахнула зелена лампочка. Тепер слід перевірити справність автоматичної радіостанції. Вона має подавати сигнали SOS у космос, бо інакше хто ж відшукає твою капсулу… Ага, радіостанція обзивається. Далі… Далі мушу взяти чарівний контрольний ключик, що, як і в кожного члена екіпажу, теліпається у мене на шиї, встромити ось у цей отвір, захищений тонкою червоною плівкою, тричі повернути його за ходом годинникової стрілки. Тільки після цього система спрацює. Але ж я не збираюся катапультуватись насправді. Т ож хай собі теліпається ключик на шиї, а я перевірю роботу двигуна.

Господи! Яка безглузда інструкція! Коли вже розсудити тверезо, то хто матиме час на ці перевірки? Виходить, перед тим, як розлетітися вдрузки, переконайся, чи діє радіостанція…

Ні, стоп! Збиткуватися з інструкцій всі мастаки.

Просидів у кабіні не менше трьох годин. Кілька разів збивався, починав усе спочатку. Десь на п’ятій спробі безпомилково дійшов від “а” майже до “я”. Залишився завершальний етап. Ось беру на себе середній важіль, натискую лівою ногою на педаль і… І капсула, вискочивши з обойми, плавно відірвалася від ракети. Залишаючи за собою вогненний хвіст, нестримно понеслась в напрямку, відомому хіба що Всевишньому.

— Е! Гей! Соб-цабе, тпр-у-у! — крутився в кріслі, ще не усвідомлюючи повністю того, що сталося. — Стоп! Я тренувався! Я не користувався контрольним ключиком! Ря-ту-у-уйте!

Тільки через годину перестав лементувати, усвідомивши нарешті: марно сподіватися на чиюсь поміч у моєму становищі.

Догрався… Дотренувався…

Через свою надмірну цікавість і раніше не раз потрапляв у неприємні ситуації. Пригадую… Хоча ні… Не до пам’ятних епізодів з автобіографії, коли настав час коротко підсумувати свій шлях і, як колись казали, закруглятися.

Як би там не було, а мушу відрекомендуватися.

Грицько Халепа. Дякую, дякую… І мені дуже приємно!

Халепа — самі вже здогадалися — прізвисько. Прилипло так давно і так міцно, що й сам забув уже власне прізвище.

Звісно, ні прізвище, ні прізвисько анічогісінько вам не скажуть. Час не такі прізвища та прізвиська стер безжально з скрижалів історії, куди їх заносили, здавалося б, навічно. А я ж ні на яких скрижалях не красувався, хоча в ті далекі часи, коли ваша поява на землі ще й не планувалась, моє ім’я — принаймні серед фотокорів, кіношників-документалістів — було досить відоме.