Ерагон. Найстарший, стр. 54

— Я чудово його розумію, — криво посміхнувся Хорст.

Роран звівся навшпиньки, шукаючи очима Альбрича, але марно.

— Де ж він забарився? — зціпив зуби юнак.

— Та зараз прийде, не хвилюйся, — озвався коваль.

Альбрич несподівано з'явився між хатами з трьома барилами пива, прив'язаними до спини. Він виглядав таким розгубленим і кумедним, що всі чоловіки аж розреготалися. Поруч із ним сунули Морн і Тара, обвішані силою-силенною торб і торбинок і тягнучи за собою нав'ючених пивними барилами віслюка й двох козлів. Роран тільки присвиснув від подиву.

— Вони ж не пройдуть навіть милі! — гукнув він, роздратований цією навіженою парочкою. — До того ж, вони не взяли харчів! Чи ці двоє гадають, що їх хтось годуватиме?

— Я б про харчі не переймався, — урвав його Хорст. — Пиво в Морна добре, воно й бойовий дух підтримає, і коштуватиме в дорозі більше за будь-які харчі.

— Це всі, кого ви знайшли? — крикнув Роран Альбричу, котрий ледь скинув із себе пивні барила. Почувши невтішну відповідь «так», той вилаявся й ударив себе по нозі кулаком. — Отже, окрім Айвора, вирішили залишитись іще три родини: Етльберти, Пари й Кнати.

— Ну що ж, — зітхнув юнак. — Я не можу їх примусити. Рушаймо.

Селяни тривожно заметушилися, усі посхоплювались зі своїх клунків, загомоніли й загукали до дітей та худоби. Чоловіки кинулись прибирати з дороги оборонні колоди.

— Гадаю, ти мусиш іти перший! — махнув рукою Хорст.

— Стривайте! — зупинив його Фіск, підбігаючи до юнака з довжелезним списом. — Я зробив його сьогодні вночі, — пояснив тесля. — Можливо, він тобі згодиться.

Роран провів рукою по майстерно зробленій зброї.

— Я не зміг би попросити чогось кращого, — розчулився він. — Дякую тобі, друже.

Фіск широко посміхнувся й відійшов.

Розуміючи, що всі погляди зараз прикуті до нього, Роран гордо глянув на гори й водоспад Ігуальда. Його плече пекло під ременем торби. Позаду лежали кістки його батька й усе, що він мав у цьому житті. А попереду височіли неприступні гори, за якими була його мрія. Але він не здаватиметься. І не озиратиметься назад.

Востаннє глянувши на Карвахол, Роран рушив уперед, спираючись на спис. Валка селян потяглася слідом за своїм новим ватажком.

НА СКЕЛЯХ ТЕЛЬНАЄРА

Блискучий, наче сонце, дракон з'явився перед ними на скелях Тельнаєра, ударивши своїми могутніми крилами. Тулуб дракона, вкритий золотою лускою, заливав лісові простори сліпучими променями світла. Він був значно більший за Сапфіру, а за віком йому мало бути близько ста років. На ньому сидів вершник у світлому вбранні. Ерагон аж упав на коліна від захвату й подиву.

«Виходить, я не один такий! — стугоніло в його голові. — І мені більше не доведеться самотужки піклуватися про варденів і боротися з Галбаторіксом!»

Перед ним з'явився один зі стражів давнини, живий символ, герой, легенда, на прикладі яких він виховувався!

Коли дракон почав опускатися, Ерагон побачив, що в нього немає передньої лапи, очевидячки, він втратив її під час бою. Очі в юнака налилися сльозами.

Вихор закружляв сухе листя, пронісшись по верхівці пагорба, і дракон нарешті склав крила. Вершник обережно зліз зі свого вірного друга й наблизився до Ерагона. Це був старий ельф зі сріблястим волоссям на голові.

— Остато Четова, — вражено мовив юнак, не підводячись із колін. — Скорботний Мудрець… Ось я й прийшов, як ви просили. — Він згадав про священний звичай і торкнувся вуст: — Атра естерні оно тхелдуін.

Вершник сумно посміхнувся. Він підвів хлопця з колін і глянув на нього таким мудрим поглядом, що в того перехопило подих.

— Насправді, Ерагоне, Убивце Смерка, — мовив він тихо, — мене звати Оромис.

— Отже, ти знав! — люто просичала Ісланзаді. — Ти знав про існування Ерагона й не сказав мені? Чому ти мене зрадив, Шуртугале?

Оромис перевів погляд на королеву.

— Я зберігав мовчанку, оскільки не був певен, що Ерагон або Арія зможуть сюди дістатися, тому й не хотів тішити вас надією.

— Ти не мав права приховувати це від мене! — скрикнула королева. — Адже я могла послати воїнів на захист Арії, Ерагона й Сапфіри й викликати їх з Фартхен Дура значно раніше!

— Я нічого не приховував від тебе, Ісланзаді, — сумно посміхнувся мудрець. — Нічого, крім того, чого ти сама не хотіла бачити. Якби ти як слід глянула в магічний кристал — що, між іншим, належить тобі робити, — то напевно побачила б довкруж суцільний хаос. І неодмінно дізналася б про Арію та Ерагона. Хай ти забула про варденів із гномами, але як же Бром? Цей останній із наших друзів? Ти була сліпа, Ісланзаді, і занедбала обов'язки королеви. Тому й не знала про Ерагона, якого я навмисне не показував тобі, аби врятувати від недбальства й сваволі.

— Я розумію, — засоромлено мовила Ісланзаді, похнюпившись.

Несподівано на Ерагона насунулось золоте марево, коли дракон низько схилився до нього, аби привітатись.

— Радий зустрітися, Ерагоне, Убивце Смерка, — загуло в голові у хлопця. — Мене звати Глаедр.

— Моє шанування, Глаедре, — тільки й міг видавити із себе бідолаха.

Потім Глаедр звернувся до Сапфіри. Вона була спокійна, тільки напружила шию, коли той торкнувся носом її щоки.

— Ти пахнеш людьми, — зауважив Глаедр, — знанням про свою расу ти завдячуєш власним інстинктам, але серце в тебе, як у справжнього дракона.

Нарешті вирішив озватися й Орик.

— Це перевершує будь-які очікування! — сказав він урочисто. — Якщо ти не проти, я насмілюся дещо спитати в тебе від імені мого короля!

— Ну що ж, спробую відповісти, — здивовано повернувся до гнома Оромис.

— Тоді скажи, чому ти ховався всі ці роки? Адже ти був нам так потрібен!

— А-а, ось ти про що, — посміхнувся мудрець. — На світі є багато горя, але найтяжче буває тоді, коли ти не здатен йому зарадити. Тож я не міг ризикувати, покинувши свою схованку, адже хто б тоді передав знання новому вершникові?

— І це твоя відповідь? — аж скривився Орик. — Та це ж слова боягуза!

Усі присутні аж застигли від такого зухвальства, і тільки Глаедр грізно гаркнув у відповідь.

— Якби не моя гостинність, — сказала Ісланзаді, — ти б наклав головою за таке звинувачення!

— Ні-ні, я не ображаюсь! — звів руки Оромис. — Так і мало бути. Розумієш, Орику, справа в тому, що ми з Глаедром не можемо битися. Мій дракон скалічений, а сам я дуже слабкий. Клятвопорушники катували мене, полонивши свого часу, тож я не володію магією, окрім дрібки звичайних прийомів. Сили покинули мене, і в бою від мене нема жодної користі. Я просто щез із Галбаторіксових очей, аби передати свої знання своєму правонаступникові.

— Каліка, що не скорився, — прошепотів Ерагон.

— Вибач мені, — зніяковів Орик.

— Пусте, — відгукнувся ельф, кладучи руку на плече Ерагонові. — Ісланзаді Дротнінг, дозвольте вас залишити?

— Гаразд, ідіть собі, — мовила та втомлено. — Ідіть і працюйте.

Глаедр низько пригнувся, і Оромис сів на нього верхи.

— Рушаймо! — гукнув він до Ерагона із Сапфірою. — У нас буде довга розмова!

Золотий дракон зістрибнув зі скелі й зробив коло над галявиною, здіймаючись угору.

— Не забувай про честь свого клану! — на прощання гукнув гном до Ерагона.

Сідаючи верхи на Сапфіру, юнак почував себе так, ніби ладнався вирушити в довгу подорож, тож хотів попрощатися з усіма на світі. Він у захваті глянув на Сапфіру й посміхнувся, передчуваючи нові пригоди. Та задоволено підстрибнула й злетіла в небеса.

Обидва дракони велично попрямували до білої скелі, що лежала за кілька миль на північ, голосно розсікаючи повітря крилами. Сапфіра летіла, не відстаючи від Глаедра, а її захват відбивався луною у свідомості Ерагона, підсилюючи його власні почуття.

Вони приземлилися на лісовій галявині біля гірського урвища. Звідси стежина вела до приземкуватої хатини, що стояла між стовбурами чотирьох дерев. Звісно, дракону в ній годі було вміститися…

— Ласкаво просимо до моєї оселі, — запросив Оромис. — Я мешкаю тут, у горах Тельнаєра, тому що потребую спокою й розважливого навчання. Мій розум працює краще, перебуваючи подалі від Елесмери з її спокусами й принадами.