Ерагон. Найстарший, стр. 25

Священик щось муркнув собі під носа, очевидно, погоджуючись.

— Ми дуже цінуємо це, — похмуро відгукнувся Ерагон.

— Вони й самі налякані, — зауважила Сапфіра. — Налякані й ображені тим, що їх змусили прийняти підтримку вершника.

— Так, — погодився юнак. — Може, вони й не виступатимуть проти нас, але так само й не битимуться за нас.

СЕЛЬБЕДЕЙЛ

Ранок Ерагон зустрів у головній залі Ундина, прислухаючись до розмови вождя з Ориком. Той урвав бесіду, щойно помітив, як Ерагон невдоволено засовався на місці.

— А-а-а, Убивце Смерка! — гукнув до нього Ундин. — Чи добре спалося?

— Так, дякую, — озвався юнак.

— Ну що ж, чудово, — кивнув вождь. — А ми з Ориком обговорювали твій від'їзд. Я сподівався, що ти зможеш погостювати в нас якийсь час, та з огляду на обставини буде, мабуть, краще, якщо ви продовжите свою подорож завтра вранці. На той час вулиці будуть порожні, і тебе ніхто не зачепить. Харчі на дорогу та засоби пересування вже готові. Ротгар наполіг, щоб охорона супроводжувала тебе аж до Сериса. Я збільшив кількість охоронців із трьох осіб до семи.

— А що робити тепер? — спитав Ерагон.

— Власне кажучи, я сподівався показати тобі Тарнаг, — знизав плечима Ундин, — але зараз було б нерозумно гуляти містом. Утім, Грімстборит Ганел запросив тебе на цілий день до Сельбедейла. Звісно, якщо в тебе є бажання. З ним ти будеш у безпеці.

Здається, усі попередні застереження вождя щодо безпеки його гостя з боку Сліз Анхайн були зроблені з чемності.

— Дякую, я залюбки, — вклонився парубок. Виходячи із зали, він смикнув Орика за полу: — Наскільки серйозні були ті погрози? Кажи, мені треба знати правду!

— Колись кровна ворожнеча не була тут рідкістю, — знехотя пояснив гном. — Але, як на мене, не дуже розсудливо з боку Сліз Анхайн повертатися до минулого, адже такого не бувало від часу останньої війни між кланами. Що ж до серйозності їхніх намірів… Гадаю, вони не відступляться, тому ти мусиш остерігатися їх завжди. Мені шкода, Ерагоне, що твоя дружба з Ротгаром має такі сумні наслідки. Але ти не сам, повір! Дургрімст Інгетуйм підтримуватимуть тебе у всьому.

Вийшовши із зали, Ерагон поквапився до Сапфіри, яка ночувала надворі, згорнувшись кільцем.

— Ти не проти, якщо я відвідаю Сельбедейл? — спитав юнак.

— Йди, коли треба, — погодився дракон. — Але прихопи на всяк випадок меча.

Ерагон послухався мудрої поради, сховавши під туніку також сувій Насуади.

Коли хлопець наблизився до воріт, які виводили із зали, п'ятеро гномів відтягли вбік грубезні колоди, потім сторожко визирнули назовні й аж тоді випустили свого гостя. Ерагон рушив знайомою від учора дорогою вглиб міста.

Крокуючи вулицею, Ерагон тривожно роззирався на всі боки. Місто, здавалося, знелюдніло. Двері були замкнені, вікна щільно закриті віконницями, а випадкові перехожі боязко відверталися від хлопця, одразу ж зникаючи за рогом найближчого будинку.

«Вони бояться, що їх побачать поруч зі мною, — здогадався Ерагон. — Мабуть, через те, що Аз Свелдн рак Анхайн будуть мститися кожному, хто насмілиться допомогти мені».

Остерігаючись залишатися сам на вулиці, юнак, діставшись Сельбедейла, хотів було швидше постукати, аж раптом двері перед ним розчахнулися. Вбраний у чорне гном мовчки зробив йому знак увійти. Тримаючись за руків'я меча, Ерагон ступив досередини.

Насамперед його вразили тутешні кольори. Яскраво-зелений газон був висаджений довкола колонади Сельбедейла, ніби охайна накидка вкривала пагорб, на якому височів храм. Плющ звивався по старезних стінах будівлі фут за футом, роса ще зблискувала на його гострому листі. І над цією красою — величезна біла баня, вкрита карбованим золотом, яка здіймалася тут понад усім, якщо, звичайно ж, не брати до уваги гір.

Наступним враженням Ерагона був запах. Квіти й ладан змішали свої пахощі в один аромат, настільки божественний, що хлопець відчув — він міг би прожити, харчуючись тільки цим п'янким запахом.

Останнім із вражень були звуки. Незважаючи на гуркіт підборів тутешніх ченців, які прогулювалися по мозаїчних тротуарах, одне-єдине, що чув юнак, був шерех пташиних крил у ранковому небі.

Гном-провідник знову покликав його жестом і рушив головною алеєю вбік Сельбедейла. Проходячи під карнизами, Ерагон дивувався майстерності тутешніх будівничих. Стіни були вкриті коштовним камінням усіляких розмірів і відтінків, шпарини між плитами були залиті червоним золотом, а мережані простінки вирізані з нефриту.

У самому храмі теж не було дешевих прикрас. Величезна кількість статуй були вирізьблені з мармуру й граніту. Боги та герої люто змагалися між собою на численних барельєфах, які прикрашали стіни храму.

По тому, як вони проминули кілька поверхів, мідні двері, що виглядали блакитними від ярі-мідянки й були прикрашені чудернацькими візерунками, впустили їх до скромної кімнати з дерев'яною підлогою. Тут усі стіни були завішані зброєю, а також полицями з викладеними на них жезлами-мечами, подібними до тих, якими билася Анжела під Фартхен Дуром.

У кімнаті Ганел тренувався з трьома молодими гномами. Сутана священика була задерта до стегон, щоби не заважала рухатись, а сам він щоразу кривився, тицяючи дерев'яним списом у своїх супротивників. Нападаючи, гноми глухо стукали тупими мечами об списа наставника, а далі стали потроху задкувати, аж поки не полетіли шкереберть від шквалу ударів по ногах і головах. Ерагон тільки задоволено посміхнувся, спостерігаючи, як Ганел обеззброїв останнього супротивника блискучим випадом.

Нарешті священик помітив Ерагона й звелів гномам іти.

— Чи всі з клану Квонів так чудово володіють зброєю? — спитався юнак, підходячи. — Здається, це мистецтво не дуже личить ченцеві.

— Ми повинні вміти захищатися, хіба не так? — відгукнувся Ганел. — Багато ворогів нападає на цю землю.

Хлопець кивнув у відповідь.

— Які незвичні мечі, — показав він на зброю. — Я ніколи таких не бачив. Хіба що в однієї чаклунки у Фартхен Дурі.

— В Анжели? — спохмурнів гном. — Вона виграла свій жезл у грі в загадки. Це було нахабне пограбування з її боку, оскільки тільки гноми володіють цією зброю. Та ще Арія…

Він знизав плечима, підійшов до невеликого столу й наповнив два кухлі елем. Передаючи один кухоль Ерагонові, мовив:

— Я покликав тебе на прохання Ротгара. Він сказав, що ти прийняв його пропозицію стати одним з Інгейтумів, тож я мушу ознайомити тебе з традиціями гномів.

Ерагон ковтнув елю й промовчав, спостерігаючи за тим, як на широке чоло Ганела падає світло з вікна, а брови кидають тінь на його запалі щоки.

— Донині нікому з чужинців ми не розкривали своїх таємниць, — вів далі священик. — Тому ти не маєш права переказувати їх людині або ельфу. Утім, не знаючись на них, важко відчути себе кнурлом. Адже відтепер ти Інгейтум: наша кров, наша плоть, наша честь. Розумієш?

— Розумію, — відгукнувся Ерагон.

— Тоді ходімо, — з кухлем у руці Ганел повів юнака з кімнати довгим коридором, зупинившись біля переходу до маленької зали, затуманеної від ладану. Просто перед ними височіла аж під самісіньку стелю статуя. Слабке світло падало на замислене обличчя гнома, висіченого з граніту брунатного кольору.

— Хто це? — запитав Ерагон, почуваючись трохи ніяково.

— Гунтера, король Богів. Він був воїном і вченим, хоч за життя й не визначився, тому ми приносимо йому жертви, щоб забезпечити підтримку від усіх життєвих негараздів, — відповів Ганел, зробивши якийсь дивний порух рукою й уклоняючись статуї. — Саме йому ми молимося перед битвами, — додав він. — Тому що він створив цю землю з кістки велетня. Він порядкує в усьому світі. Тож наше королівство — це королівство Гунтери.

По тому Ганел розповів Ерагонові, як правильно шанувати божество, назвав знаки та слова, які використовуються при цьому. Також він роз'яснив значення ладану, який символізує життя, і витратив багато часу на легенду про Гунтеру та самого бога, народженого вовчицею на сході зірок, про його битву з монстрами й велетнями за право владарювати в Алагезії, про одруження з Кильф, богинею річок і морів.