Ерагон, стр. 65

— Навряд чи я скажу тобі щось нове, — нарешті відповіла вона. — Мертаг має рацію. Значно розумніше буде піти саме йому, бо він не ризикує накласти головою, як ти. А Дормнаду можна все переказати на словах. Гадаю, що він повірить.

— Але я не хочу наражати хлопця на небезпеку через мої власні проблеми! — обурився Ерагон. Утім, добре все обмізкувавши, він усе-таки погодився, щоб до міста пішов Мертаг.

— Знай, якщо тебе схоплять, я прийду на допомогу, — запевнив він юнака.

— Тоді це стане легендою! — розреготався той. — Історія про те, як невідомий вершник сам-один розгромив усе королівське військо!

— Може, ти хоч до завтра почекаєш? — буркнув Ерагон.

— Навіщо? Чим довше ми тут будемо ховатись, тим більше шансів, що нас викриють. Якщо цей Дормнад знає шлях до варденів, тоді навіщо зволікати? Гадаю, нам зовсім не обов’язково сидіти під Джилідом іще кілька днів.

— Він, як завжди, має рацію, — погодилась Сапфіра, переказавши Ерагонові послання для Дормнада, яке той одразу ж передав Мертагові.

— Гаразд, — весело сказав Мертаг, поправляючи на поясі меч. — Гадаю, за кілька годин я повернуся. Дивіться, залиште мені хоч що-небудь попоїсти.

Помахавши рукою, він скочив на свого Торнака й помчав геть. Збентежений Ерагон усівся біля багаття чекати.

Утім, час спливав, а Мертага все ще не було. Ерагон із мечем у руці тривожно походжав довкола згаслого багаття, та й Сапфіра не зводила очей зі шляху, що вів на Джилід. Жоден із них не висловлював своїх побоювань, але Ерагон потроху почав готуватися до втечі, на той випадок, якщо за ними пошлють із міста загін вояків.

— Поглянь! — раптом гукнула Сапфіра.

Ерагон рвучко озирнувся. Від міста до них щодуху мчав вершник.

— Не подобається мені це, — пробубнів юнак, вилазячи на дракона. — Готуйся злітати.

— Я завжди готова, — почув він у відповідь.

Тим часом верхівець наближався. Ерагон уже впізнав у ньому Мертага, якого, здається, ніхто не переслідував, проте він щосили хльоскав свого коня. Домчавши, юнак стрімголов влетів до табору, витягуючи на ходу меча.

— Що трапилось? — гукнув Ерагон.

— Хіба за мною ніхто не гнався? — озирнувся Мертаг.

— Ні, ми нікого не бачили.

— Це добре, — почав заспокоюватись юнак. — Тоді дайте мені попоїсти, перш ніж я про все розповім. Я помираю з голоду!

Схопивши миску, він заходився жадібно хлебтати холодну юшку.

— Дормнад погодився зустрітися з тобою завтра вранці, — нарешті сказав він Ерагонові. — Якщо він переконається, що ти справжній вершник, то відразу ж відведе тебе прямо до варденів.

— І де ж ми маємо зустрітися? — спитав нарубок.

— Он на тому пагорбі край шляху, — показав рукою Мертаг.

— Ну, а з тобою що сталося?

— Усе дуже просто, — відповів голодний посланець, виливаючи собі залишки юшки. — Один чолов’яга впізнав мене на вулиці, тож довелося дати драла.

— Ти думаєш, він тебе викаже? — захвилювався Ерагон.

— О, коли б ти його знав! — посміхнувся юнак. — Звісно, він розбовкає про це на весь світ. Але зараз важить те, до кого саме потрапить звістка про мене. Якщо вона дійде до верхівки, то нам усім буде непереливки!

— Навряд чи нас стануть шукати проти ночі, — засумнівався Ерагон. — А вранці ми вже вирушимо звідси на зустріч із Дормнадом.

— Ні, до нього ти підеш сам, — відповів Мертаг. — Я не хочу до варденів.

Ерагон сумно глянув на схвильованого посланця. Насправді йому дуже хотілося, щоб він залишився, адже під час подорожі юнаки міцно подружили. Ерагон хотів був заперечити, але Сапфіра його зупинила, мовляв, краще буде почекати до ранку.

— Як скажеш, — похмуро погодився юнак.

Уранці Ерагон прокинувся від знайомого лоскоту на долоні. Здавалось, ніщо не віщувало біди, але якась тривога не давала йому спокою, відволікаючи юнакову увагу від біжучих справ. Він пристебнув меча до пояса й нечутно звівся на ноги.

— Що сталося? — спитав дракон.

— Я ще не знаю, — тихо відповів Ерагон.

Сапфіра й собі збентежено витягла шию, роззираючись довкола.

— Я чую запах коней, — раптом сказала вона. — Але вони не рухаються, а якось дивно смердять.

Ерагон тихо підійшов до Мертага й поторсав його за плече. Той миттю підскочив, вихопивши з-під ковдри ножа, й спантеличено озирнувся. Ерагон жестом наказав йому мовчати, а потім тихо прошепотів:

— Десь тут неподалік зупинилася кіннота.

Мертаг мовчки дістав свого меча, й обидва юнаки стали обабіч дракона, готові до нападу. Доки вони чекали, навколо розвиднілось і десь зовсім поруч боязко забелькотіла білка…

Аж раптом розлючене ричання змусило Ерагона рвучко розвернутись, високо піднявши меча — величезний ургал, непомітно підкравшись, стояв на краю їхнього табору й грізно вимахував зброєю. «Звідки він тут узявся? — промайнуло в юнаковій голові. — Адже ніде не було їхніх слідів!»

«Брісінгр!» — вигукнув юнак, покликавши магічну силу для першого удару. Обличчя ургала зблідло від жаху, і він зник у спалаху блакитного вогню. На всі боки бризнула кров і полетіли шматки обпаленого тіла. Несподівано позаду грізно заревіла Сапфіра, і краєм ока хлопець помітив, як цілий гурт потвор уже встиг оточити дракона. Виходить, поява першого ургала була тільки обманним маневром!

А поруч уже лунав брязкіт металу: це Мертаг безстрашно атакував ворогів. Ерагон хотів був приєднатися до нього, та назустріч юнакові вискочило відразу четверо монстрів, один з яких уже замірився вдарити хлопця мечем. Пригнувшись, Ерагон вразив ургала ще одним закляттям, другого рубонув мечем, а третього дістав важким руків’ям. І тієї ж миті, вимахуючи палицею, на нього налетів іще один, і від його ударів юнак уже не встиг ухилитися.

— Сапфіро, тікай! — крикнув Ерагон, і враз йому в очах потемніло, а світ розлетівся на тисячу шматків.

Ду Сундавар Фреор

Перше, що відчув Ерагон, прийшовши до тями, було тепло й затишок. Він лежав у якомусь приміщенні на шорсткій ряднині, і його руки були вільні. Насилу поворухнувшись, він сяк-так звівся й роззирнувся навсібіч.

Юнак перебував у невеличкій камері, що мала заґратоване віконце високо під стелею й залізні двері з вічком. Сидячи на в’язничному ліжку, Ерагон поволі оглядав це убоге приміщення. На доторк він відчув, що його обличчя вкрите засохлою кров’ю, але, схоже, на цьому все тільки починалося. Потилиця страшенно боліла, а в голові паморочилось. Скористатися магією ніяк не виходило. Певно, ті монстри знову напхали його своєю отрутою, від якої взагалі можна забути будь-яку мову, не те що прадавню.

Глухо застогнавши, Ерагон підвівся і, похитуючись, пошкандибав до вікна. І тільки тут він помітив, що не відчуває звичної ваги Зарока на поясі. Звівшись навшпиньки, юнак спробував визирнути надвір і ледь не осліп від яскравого сонячного світла. Віконце перебувало на рівні землі. За ним виднілася вулиця, вщерть заповнена галасливою юрбою, а неподалік височіли казармені будівлі.

Стомлений юнак сповз на підлогу й бездумно глянув собі під ноги. Те, що він побачив за вікном, неабияк збентежило його, але духовна втома заважала зосередитись. Несподівано двері відчинилися, й до камери увійшов якийсь чоловік. Він мовчки поставив перед Ерагоном миску та глечик і так само нечутно вийшов.

— Дуже люб’язно з вашого боку! — скривився Ерагон, беручись до пісної юшки зі шматком черствого хліба. На жаль, шлунок відмовлявся прийняти таке їдло. — Шкода, що нема чогось хоч трохи смачнішого, — зітхнув юнак і кинув ложку.

Здається, тільки зараз він збагнув, чим саме його вразило те, що він побачив на вулиці. «Адже мене схопили ургали, а не люди! — промайнуло в голові. — То чому ж я тут?» Затьмарений мозок навідріз відмовлявся думати, тож Ерагон вирішив залишити це питання до кращих часів.

Хлопець і далі безтямно сидів на ліжку, дивлячись кудись у порожнечу. За якийсь час йому знову принесли їжу, і цього разу він таки спромігся трохи попоїсти без нападів нудоти. Сяк-так упоравшись із харчем, Ерагон вирішив полежати. А що ще можна робити в камері? Навіть незв’язні думки почали кудись зникати, і незабаром юнак заснув. Аж раптом десь неподалік із гуркотом розчинилися двері, і по кам’яній підлозі залунали швидкі кроки. Вони ставали дедалі гучнішими. Ерагонові здалося, що в його голові хтось калатає в мідний казан.