Ерагон, стр. 49
Вражений у саме серце, Ерагон прокинувся, наче отримав стусана, та й собі ледь не заплакав. Потім він знову поринув у тривожний сон.
Злодії в замку
Коли золотаве сонце вже сідало за обрій, Ерагон прокинувся ще раз. Червоні та жовтогарячі промені заполонили кімнату, спадаючи на ліжко. Вони пестили парубкові спину, і йому зовсім не хотілося вставати. Він іще трохи покуняв, але перегодом промені зникли й Ерагонові зробилося холодно. Сонце сховалось за горизонт, заливши небо яскравими барвами. Отже, час вирушати!
Ерагон закинув на спину лук і сагайдак. Меча хлопець залишив, бо той заважав під час ходи. До того ж, йому зовсім не хотілося його брати, ліпше вже скористатись стрілою чи навіть магією. Натягнувши поверх сорочки куртку, юнак ретельно її застебнув. Схоже, він трохи нервував, чекаючи, доки надворі западе темрява. Потім Ерагон обережно вийшов у коридор, пильнуючи, аби ні за що не зачепитися зброєю.
Тут до юнака приєднався Бром із мечем і палицею в руках.
Джоуд, одягнений у чорний камзол, чекав їх надворі. На поясі він мав шкіряну торбинку й елегантну рапіру. Глянувши на його зброю, Бром скептично сказав:
— Ця шпичка для жаб затонка для справжньої бійки. Що ж ти робитимеш, коли на тебе нападуть із мечем чи шпагою?
— Не мели дурниць, — відмахнувся Джоуд. — У вартових немає мечів. А ця шпичка для жаб міцніша за будь-яку шпагу.
— Ну, як знаєш, — знизав плечима Бром.
Ніби прогулюючись, вони рушили вулицею, уникаючи вартових. Ерагон почувався напружено, його серце шалено калатало. Коли друзі проходили повз крамницю Анжели, увагу юнака привернув якийсь рух на даху, але він нічого не зміг розгледіти. Несподівано в нього зачесалася долоня, змусивши парубка знову глянути на дах, але — марно.
Бром повів їх уздовж міського муру. Коли вони дісталися замку, небо вже почорніло. Дивлячись на похмурі стіни фортеці, Ерагон несподівано здригнувся, уявивши собі сумну долю ув’язнених. У цей час Джоуд, мовчки випередивши Брома, наблизився до воріт і постукав.
За хвилину заґратоване віконечко відчинилося, і з нього визирнув невдоволений вартовий.
— Чого вам? — дихнув він на прибульців запахом рому.
— Нам треба всередину, — відповів Джоуд.
— Навіщо? — набурмосився страж, пильніше оглядаючи непроханих гостей.
— Цей хлопець, — кивнув старий на Ерагона, — забув у моєму кабінеті одну дуже цінну річ. Ми мусимо її забрати.
Вартовий, якому кортіло якнайшвидше повернутися до своєї пляшки, іще більш спохмурнів.
— Ну добре, проходьте, — нарешті дозволив він. — Але дайте тому неборакові доброго прочухана.
— Неодмінно, — запевнив Джоуд, і у воротах заскреготав засув.
Проходячи повз воїна, Бром тицьнув йому в руку кілька монет.
— Дякую, — буркнув той і подався собі геть. Щойно він зник з-перед очей, Ерагон витягнув лук. Джоуд поквапив їх до головної башти, куди вони обережно рушили, дослухаючись до звуків усередині замку. Біля сховища, де зберігалися записи, Бром зупинився й посмикав за дверну клямку. Зрозуміло, що тут було замкнено, тож старий прошепотів закляття, і двері тихо прочинилися. Бром схопив зі стіни смолоскип, і друзі вбігли всередину, щільно прикривши за собою двері.
Кімната з низькою стелею була всуціль заставлена дерев’яними стелажами, на яких лежали купи паперових сувоїв. На дальній стіні виднілося заґратоване вікно. Пройшовшись кімнатою, Джоуд уважно оглянув папери.
— Сюди! — гукнув він. — Ось записи про товари, які привозилися до міста протягом останніх п’яти років. Дату позначено на воскових печатках.
— Що далі? — спитав Ерагон, задоволений, що вони так швидко знайшли потрібні папери.
— Почнемо з горішніх сувоїв і рухатимемось униз, — наказав Джоуд. — У деяких ідеться тільки про податки. На них не звертайте уваги. Нам потрібні тільки ті, де згадується олія Сейтр.
Він дістав із кишені шматок пергаменту, розстелив його на підлозі, а поруч поставив пляшечку чорнила.
— Це для записів, — пояснив старий.
Не марнуючи часу, Бром згріб із горішньої полиці сувої і, всівшись на підлозі, почав їх вивчати. Недовго думаючи, Ерагон приєднався до нього, водночас слідкуючи за дверима. Через деякий час робота видалась юнакові напрочуд важкою, бо записи в паперах відрізнялися від того, чому навчав його Бром.
Залишаючи згадки про кораблі, що мандрували тільки північними морями, друзі одразу ж відсіяли значну частину канцелярського непотребу. Утім, навіть у такий спосіб вони просувалися надто повільно, занотовуючи поодинокі згадки про прибуття олії Сейтр.
Якщо не зважати на вартового, що час від часу походжав коридором, то за дверима кімнати було тихо. Аж раптом Ерагон відчув неприємне поколювання на шиї. Він спробував не відволікатись, але дивне відчуття ніяк не зникало. Роздратований юнак звів очі й раптом аж підскочив — на підвіконні сидів маленький хлопчисько.
«Допомога потрібна?» — пролунало в Ерагоновій голові. Від несподіванки він тільки витріщив очі. Невже Солембум?
«Це ти?» — з недовірою спитав юнак.
«А хто ж іще?»
«Щось ти не зовсім схожий», — повернувся до паперів Ерагон.
Хлопчак усміхнувся, показавши гострі зуби.
«Мій вигляд не впливає на моє єство, — його зубки зблиснули в задоволеній посмішці. — Невже мене дарма називають перевертнем?»
— Що ти тут робиш? — урвав його парубок.
Хлопчик схилив голову, схоже, розмірковуючи над тим, чи треба відповідати.
«Це залежить від того, що робиш тут ти, — нарешті озвався він. — Ні, якщо просто розважаєшся читанням цього мотлоху, то будь ласка. Тоді мені тут справді нічого робити. Але якщо ви робите щось незаконне, то мушу вас попередити, що вартовий, якому ви дали хабара, уже покликав на допомогу. Тож вас, любий мій, шукають».
«Дякую, що сказав», — відповів Ерагон.
«Хіба ж я щось казав? — здивувався кіт. — Ну, гаразд. Я радив би тобі поквапитись», — і дивовижне створіння, що набрало подоби хлопчиська, уже збиралося зникнути з очей.
«А що ти мав на увазі, говорячи про дерево й склеп?» — спитав його юнак.
«Саме те, що сказав», — пролунало вже з-за вікна.
Ерагон подумки лайнувся, а вголос мовив:
— Нас уже розшукують.
— Звідки ти знаєш? — схопився Бром.
— Я підслухав вартового, — пояснив Ерагон. — Треба мерщій звідси забиратись. Можливо, вони з’ясували, що в Джоудовому кабінеті нас нема.
— Ти впевнений? — спитав Джоуд.
— Так! — гукнув Ерагон. — Вони вже йдуть сюди.
— Це не має значення, — озвався Бром, беручись за наступний сувій. — Ми мусимо закінчити свою справу!
І всі знову кинулись до роботи, ретельно гортаючи папери. Нарешті Бром пожбурив останній сувій на полицю, а Джоуд запхав свої нотатки й чорнило в торбинку. Ерагон не забув про смолоскип.
Щойно вони причинили за собою двері, як здалеку залунало гупання важких чобіт. Бром уже хотів був тікати, але несподівано зрозумів, що забув вимовити над замком закляття. Механізм клацнув саме тоді, коли троє вартових були вже поруч.
— Агов! Відійдіть від дверей! — гукнув один із них.
Удаючи подив, Бром шанобливо зробив крок назад.
— Що вам треба в цій кімнаті? — пролунало запитання, і Ерагон міцніше стис лук.
— Здається, ми просто заблукали, — вичавив із себе Джоуд, чиє чоло вкрилося краплинами поту.
— Ану ж бо, перевір кімнату, — наказав старший одному з воїнів.
Посмикавши двері, той відповів:
— Тут замкнено, сер!
— Це добре, — замислився командир загону. — Не знаю, що ви тут робите, та коли двері замкнено, то можете собі йти. Але слідом за нами.
Вояки оточили прибульців з обох боків і вивели їх на головне подвір’я.
— Очам своїм не вірю! — озирнувся на варту Ерагон. — Вони ж допомагають нам тікати!
— А тепер ідіть через цю браму, — пролунав іще один наказ уже біля центральних воріт. — Тільки не робіть дурниць. Якщо вам щось треба, то зачекайте до ранку.
Прямуючи геть, Ерагон відчував, як очі вартових свердлять їм спини, і щойно ворота зачинились, юнак аж підстрибнув від захвату.