Сестра Керрі, стр. 44
— Часом вона й справді поводиться якось дивно. От і тепер — одяглася і вийшла зрання, ні слова мені про це не сказавши.
Він почухав потилицю і зібрався йти. Обличчя в нього ще було насуплене. У вітальні він знову зустрівся з покоївкою, яка прибирала тепер в іншій кімнаті. З-під білої наколки сяяло її кругленьке личко. Вона усміхнулася до нього, і Друе одразу забув про свою турботу. Він фамільярно поклав їй руку на плече, ніби вітаючи її мимохідь.
— Перестали злитися? — спитала вона, готова теревенити далі.
— Я й не злився, — відповів він.
— А мені так здалося, — усміхнулась вона.
— Та годі вам дуріти! — безцеремонно вигукнув він. — Хіба ви це все говорили не жартома?
— Звичайно, ні,— відповіла дівчина і додала з таким виглядом, ніби зовсім не хотіла вчинити йому прикрість: — Він приходив дуже часто. Я думала, що ви знаєте про це.
Тепер уже Друе зовсім перестав приховувати свої почуття й удавати байдужого.
— А вечорами він тут лишався? — спитав комівояжер.
— Часом лишався. А часом вони разом виходили з дому.
— Увечері?
— Так. А все-таки вам не варто через це так лютувати.
— Я зовсім не лютую, — сказав Друе. — Ще хто-небудь, крім вас, бачив його?
— Аякже! — відповіла покоївка таким тоном, ніби в цьому не було нічого особливого.
— І давно це було востаннє?
— Якраз перед тим, як ви повернулись.
Комівояжер нервово прикусив губу.
— Не кажіть нікому про це! Добре? — промовив він, легенько стискаючи її руку вище ліктя.
— Ну, звичайно, — відповіла вона. — Та й не варто цим псувати собі настрій.
— Гаразд, — промовив він і пішов геть, дуже похмурий, але все-таки подумав мимохідь, що, мабуть, він припав до вподоби покоївці.
«Ми поговоримо про це з Кед! — сказав він собі в думці, почуваючи себе скривдженим. — Чорт забирай! Ми ще побачимо, чи посміє вона так поводитись!»
РОЗДІЛ XXI
Дух, що прагне. Плоть, що жадає
Коли Кєррі прийшла в парк, Герствуд давно вже чекав на неї. Кров кипіла в ньому, нерви були напружені до краю. Йому не терпілося швидше побачити жінку, яка так схвилювала його напередодні.
— Ось і ви нарешті! — мовив він, намагаючись опанувати себе: він увесь тремтів від збудження, і його охопило якесь незвичайне піднесення, у якому було щось трагічне.
— Авжеж, я, — весело відповіла Керрі.
Вони пішли по алеї, ніби простуючи до якоїсь певної мети. Герствуда п’янила її юна врода. Шелестіння її елегантної спідниці було для нього найсолодшою музикою.
— Ви задоволені? — спитав він, маючи на думці її вчорашній успіх.
— А ви?
Він міцніше стиснув їй руку, побачивши її ніжну усмішку.
— Це було просто чарівно!
Керрі радісно засміялася.
— Я давно не бачив нічого подібного! — додав він.
В ньому спалахнув його вчорашній захват, до якого домішувалась радість, що зараз вона біля нього.
А Керрі раювала в атмосфері, якою цей чоловік її оточував. Вона одразу пожвавішала, і на щоках її заграв рум’янець. В кожному звуку його голосу вона чула потяг до неї.
— Які гарні квіти ви прислали мені,— промовила вона, трохи помовчавши, — просто чудові!
— Я дуже радий, що вони вам сподобались, — тільки й відповів він.
Він не переставав думати про те, як би швидше досягти бажаної мети, і йому хотілося відразу завести мову про своє кохання. Здавалося, для цього настала слушна хвилина. Його Керрі йшла поруч. Герствудові кортіло почати рь шучу розмову, але йому раптом забракло слів, і він не знав, з чого почати.
— Сподіваюсь, ви щасливо добралися додому, — промовив він, раптом спохмурнівши, і в голосі його забринів жаль до себе самого.
— Авжеж, — безтурботно відповіла Керрі.
Він пильно поглянув на неї і пішов повільніше, не зводячи з неї очей.
Вона відчула, як її обіймає хвиля гарячого почуття.
— А я ж як? — спитав він.
Керрі одразу зніяковіла, почуваючи, що настає рішуча мить, і не уявляючи, що відповідати.
— Не знаю, — сказала вона.
Герствуд прикусив нижню губу і, зупинившись край алеї, почав водити по траві носком черевика. Він уп’явся в Керрі ніжним і благальним поглядом.
— Невже ви не підете від нього? — вигукнув він.
— Не знаю, — відповіла Керрі; вона неначе бездумно пливла кудись за водою і не мала за що вхопитись.
Правду кажучи, вона безнадійно заплуталась. Ось перед нею був чоловік, який їй дуже подобався, який мав на неї такий вплив, що зумів майже переконати її, ніби вона й сама почуває до нього палку пристрасть. Вона ще була зачарована його проникливим поглядом, м’якими манерами й елегантним убранням. Вона бачила перед собою закоханця, такого любого і привабливого, охопленого таким невимовно прекрасним почуттям до неї. її підкоряв його палкий темперамент, і вона сама мимохідь проймалася його почуттями.
А проте її турбували неспокійні думки. Що він знає? Що говорив йому про неї Друе? Чи вважає він її за дружину комівояжера? Чи одружиться він з нею? Навіть слухаючи його, умліваючи від його слів, ніжно дивлячись на нього, вона не переставала думати про те, чи сказав йому Друе, що вони не одружені? Ніколи не можна було вгадати, що зробить чи скаже Друе.
І все ж Герствудове кохання не завдавало їй страждань, не вливало гіркоти в її серце. Хоч би що він знав про Керрі, він, безумовно, був щирий, а його пристрасть — нестримна і палка. В його словах почувалася сила. Що ж їй робити? Вона все думала над цим, не знаходячи ясної відповіді, схвильована й збентежена, і нарешті зовсім розгубилась.
— Чом ви не підете від нього? — спитав Герствуд ніжно. — Я подбаю про все, чого…
— Ах, не треба! — перебила Керрі.
— Що не треба? — перепитав він. — Що ви хочете цим сказати?
На її обличчі відбилося замішання й біль. Вона й сама здивувалася, що ця думка так- невідступно її переслідує, але її, наче гострий ніж, вразило, що він має на думці «подбати» про щось поза межами шлюбу.
Герствуд і сам збагнув, що прохопився невдалим словом. Він марно намагався вгадати, які це може мати наслідки. І він повів далі, збуджений її близькістю і в той же час напружено обмірковуючи свій план.
— Чом же ви не можете? — заговорив він знову, на цей раз з особливою шанобливістю. — Ви ж знаєте, що я не можу жити без вас… ви ж це знаєте… Так далі не може тривати… ви ж самі бачите…
— Я розумію, — промовила Керрі.
— Я б не просив вас, якби… я не став би умовляти, якби я міг себе перебороти. Погляньте на мене, Керрі! Поставте себе на моє місце! Ви ж не хочете втратити мене?..
Вона похитала головою в глибокій задумі.
— Чому ж у такому разі не покінчити з цим усім раз і назавжди?
— Я не знаю, — сказала Керрі.
— Не знаєте? Ах, Керрі, що примушує вас так говорити? Не мучте ж мене! Скажіть серйозно.
— Я кажу серйозно, — відповіла Керрі стиха.
— Та не може цього бути, щоб ви говорили такі речі серйозно! Ви ж знаєте, як я вас люблю! Згадайте вчорашній вечір…
Він говорив це все зовсім спокійно. Його рухи і вираз обличчя нічим не зраджували його хвилювання. Тільки очі неспокійно бігали і горіли, як жар. Усе його напруження виливалося в погляді. Керрі не відповідала.
— Як ви можете так ставитись до цього, моя кохана? — знову почав Герствуд трохи згодом. — Ви ж любите мене, правда?
І він уп’явся в неї поглядом, у якому палала така невгамовна пристрасть, що Керрі була зовсім приголомшена. Усі сумніви на мить розвіялись.
— Так, — щиро й ніжно відповіла вона.
— А коли так, ви мусите бути зі мною… Сьогодні ввечері, добре?
Незважаючи на всю свою розгубленість, Керрі заперечливо похитала головою.
— Я не можу більше ждати! — наполягав Герствуд. — Якщо це надто скоро, нехай у суботу.
— А коли ми звінчаємось? — затинаючись, спитала вона, у що нелегку для неї мить зовсім забуваючи, що він мав уважати її, як вона сподівалася, за дружину Друе.