Сестра Керрі, стр. 39
Цього вечора Герствуд був у своїй стихії. Він прибув в екіпажі з кількома друзями просто з ресторану «Ректор». У фойє Герствуд зустрівся з Друе, який щойно ввійшов, — він знову ходив по сигари. Друзі завели жваву розмову про публіку, що прийшла на виставу, і про справи масонської ложі.
— Кого я бачу! — вигукнув Герствуд, входячи у яскраво освітлену залу, де кілька чоловіків стояли в проході, весело розмовляючи й сміючись.
— А, містере Герствуд! Як ся маєте? — відповів чоловік, до якого він звертався.
— Радий вас бачити, — сказав той, злегка потискуючи простягнуту руку.
— Схоже на те, що спектакль має бути блискучий.
— Так, треба гадати, — відповів управитель бару.
— Кестерська ложа, очевидно, користується великою підтримкою своїх членів, — зауважив його приятель.
— Так і повинно бути, — сказав Герствуд, який сам доклав рук до цієї справи, — і я дуже радий, що це так.
— Добривечір, Джорджз! — вигукнув інший добродій, такий огрядний, що крохмальна сорочка випиналася йому на грудях, неначе горб, — як справи?
— Чудово, — відповів управитель бару.
— Що привело вас сюди? Ви ж не член Кестерської ложі?
— Тільки добре серце, — відповів Герствуд. — Приємно побачити давніх друзів!
— Дружина з вами?
— Ні, вона сьогодні не змогла прийти, бо почуває себе недобре.
— Шкода, шкода… Сподіваюсь, нічого серйозного?
— Ні, просто трохи нездужає.
— Я пригадую, як місіс Герствуд приїхала колись разом з вами у Сент-Джо… — і товстун удався в якісь нудні спогади, але їм поклала край поява інших знайомих.
— А, Джордже, як ся маєте? — звернувся до нього один добродушний член муніципалітету з Західної сторони, що теж належав до масонської ложі.— Який же я радий, що бачу вас нарешті! Ну, як справи?
— Дуже добре! Я чув, вас обрали до муніципальної ради?
— Так, ми легко розбили своїх противників.
— Що ж тепер робитиме Ганнесі?
— Мабуть, повернеться до своєї цегли. Адже він має цегельню.
— Я й не знав, — мовив управитель бару. — Уявляю собі, як він лютував, коли провалився.
— Та, мабуть, що так, — погодився його приятель, лукаво підморгуючи.
Деякі з найближчих друзів Герствуда, яких він сам запросив, почали з’їжджатися в екіпажах. Вони заходили до зали з самовдоволеним виглядом, вбрані в розкішні костюми»,
— А, ось і ми! — вигукнув Герствуд, звертаючись до одного з новоприбулих, чоловіка років сорока п’яти.
— Як бачите, — відповів той.
Потім він жартівливо схопив Герствуда за плече і, притягти його ближче до себе, прошепотів йому на вухо:
— Якщо спектакль буде невдалий, я вам голову одірву!
— Та що там спектакль! Хіба ж не варт було заплатити за можливість побачити давніх друзів!
Іншому, який запитав його, чи справді має бути щось цікаве, управитель бару відповів:
— Не знаю. Навряд! — І додав Із граціозним жестом: — Заради ложі!
— Народу й справді зібралося сила!
— Так. До речі, розшукайте Шепегана. Він тільки що питав про вас.
Ось яким чином маленький театр сповнився гамором безтурботних розмов, шелестом пишного вбрання, добродушними жартами, — усе це сталося лише тому, що так захотілося цьому чоловікові. Треба було бачити його в ті півгодини перед підняттям завіси, коли він стояв, оточений п’ятьма-шістьма поважними персонами, що їхні гладкі постаті, випнуті сніжно-білі крохмальні груди і діамантові шпильки у галстуках свідчили про високе суспільне становище! Джентльмени, які прибули з дружинами, гукали па нього, щоб потиснути йому руку. Сидіння грюкали, білетери шанобливо вклонялися, а він задоволено обводив очима залу. Він був тут ніби світило, втілюючи у своїй особі честолюбні мрії людей, що його вітали. Його всі шанували, до нього підлещувались, його вважали мало не знаменитістю. Почувалося, що ця людина твердо стоїть на ногах. Це була свого роду велич, хоч яка вона була скромна.
РОЗДІЛ XIX
Година в казковім царстві. Ледве чутна скарга
Нарешті все було готове, і завіса мала от-от піднятися. Артисти вже всі загримувалися і сиділи, чекаючи початку. Дирижер маленького оркестру, найнятого з цієї нагоди, багатозначно постукав паличкою об пюпітр, і залунав тихий музичний вступ. Герствуд урвав розмову і разом з Друе і своїм другом Моррісоном попрямував до ложі.
— Ну от, тепер подивимось, як наша дівчинка себе покаже! — сказав він Друе так тихо, щоб ніхто не почув.
На сцені вже з’явилися шість персонажів, зайнятих в першій сцені у вітальні. Друе і Герствуд з першого ж погляду побачили, що Керрі серед них нема, і пошепки провадили далі розмову. Головними дійовими особами в цій сцені були місіс Морган, місіс Гогленд і актор на ім’я містер Петтон, що заступив Бамбергера. Він міг похвалитись мало чим, опріч упевненості в собі, але якраз це і було в ту мить найнеобхідніше. Місіс Морган в ролі Перл зовсім скам’яніла від страху, а місіс Гогленд раптом захрипла. У всіх тремтіли коліна, і вони ледве могли вимовляти свої репліки. Потрібна була вся поблажливість і добродушна терплячість глядачів, щоб утриматись від того неспокійного руху і шелесту в залі, який свідчить про розчарування публіки і провіщає провал вистави.
Герствуд спокійно чекав. Він був заздалегідь певний, що не побачить нічого особливого. Йому хотілося тільки, щоб усе обійшлося більш-менш добре і щоб можна було потім удавати, що Керрі мала успіх, і поздоровити її,
Та ось перший приступ переляку минув, і артисти трохи пожвавішали. Вони сяк-так пересувалися по сцені, виголошуючи свої репліки безбарвними голосами, і нагонили нудьгу на публіку. Тим часом на сцену вийшла Керрі.
Герствуд і Друе з першого погляду зрозуміли, що і в неї зі страху підгинаються ноги. Вона, ледве дихаючи, пройшла по сцені, кажучи:
— «А! Ось і ви, сер! Ми ж вас чекаємо з восьмої години».
Вона вимовила ці слова так мляво і так тихо, що стало жаль її.
— Боїться, — прошепотів Друе.
Герствуд нічого не відповів.
Її наступна репліка мала викликати сміх у залі:
— «Це все одно, що назвати мене якоюсь рятівною пілюлею!»
Але і це вийшло в неї страшенно безбарвно. Друе засовався на стільці, а Герствуд злегка поворухнув носком черевика.
В іншому місці Лаура^ передчуваючи біду, підводиться і сумно промовляє:
— «Краще б ви цього не казали, Перл. Ви добре знаєте, що всі ми тішимося ілюзіями».
Її голос був до смішного безвиразний. Керрі не щастило ввійти в роль. Вона говорила ніби крізь сон. Здавалося, вона знала заздалегідь, що в неї все одно нічогй не вийде. Вона була ще безпорадніша, ніж місіс Морган, яка вже трохи оговталась і вимовляла свої репліки принаймні цілком чітко. Друе відвів очі від сцени і дивився на глядачів. Публіка мовчки терпіла, сподіваючись, що далі піде краще. Герствуд вп’явся очима в Керрі, немов бажаючи влити в неї свою волю, загіпнотизувати її і примусити грати краще. Він щиро жалів її.
Трохи згодом Керрі мала прочитати листа, одержаного від невідомого лиходія. Глядачів трохи розвеселила перед тим розмова між актором-професіоналом і огрядненьким чоловічком, що з гумором грав роль однорукого, напівбожевільного солдата Сноркі, який став заради заробітку посильним. Віп так запально вигукував свої репліки, що викликав сміх, хоч і нe той, якого сподівався автор. Та ось Сноркі виходить, і на сцені знову з’являється трагічна героїня — Керрі. Але вона ще не опанувала себе, і сцену з мерзенним лиходієм провела так мляво, що публіці почав уриватися терпець, і коли вона, нарешті, зникла за кулісами, всі полегшено зітхнули.
— Вона надто нервується, — мовив Друе, сам у це не вірячи й добре те розуміючи.
— Ви б пішли й трохи підбадьорили її.
Друе був готовий на все, аби чимсь зарадити справі. Він швиденько дістався до бічного входу, і швейцар охоче пустив його за куліси. Керрі стояла там, боязко чекаючи свого наступного виходу. Уся її рішучість і запал зникли без сліду.