Сестра Керрі, стр. 34

— А що, коли б ми не встигли звінчатися тут? — додав він ще одне запитання, що спало на думку в останню мить.

— Якщо ми звінчаємось, тільки-но приїдемо на місце, тоді все гаразд.

— Я саме це мав на увазі,— сказав він.

— А певне ж.

Тепер день здавався Герствудові особливо ясним. Він просто дивувався: як це йому спала на думку така щаслива вигадка. Така неймовірна — і притому така мудра, що він ие міг стримати радісної усмішки. Ось тепер видно, як Керрі його любить. Усі сумніви зникли: він знайде спосіб заволодіти нею!

— Гаразд, — сказав він жартівливо, — в один з найближчих вечорів я прийду й заберу вас, — і він засміявся.

— Але я не залишуся з вами, якщо ви не одружитесь зі мною, — додала Керрі з задумливим виглядом.

— Я й не збираюсь цього вимагати, — відповів він ніжно, беручи її за руку.

Тепер, коли все було з’ясовано, Керрі почувала себе надзвичайно щасливою. Її любов до нього була тим сильніша, що Керрі бачила в ній свій порятунок. Що ж до Герствуда, то питання про шлюб не дуже його турбувало. Він думав лиш про те, що при такому сильному почутті ніщо не зможе перешкодити його майбутньому щастю.

— Давайте погуляємо, — весело запропонував він, підводячись і озираючи мальовничий парк.

— Ходімо! — погодилась Керрі.

Вони проминули якогось молодого ірландця, і він з заздрістю подивився їм услід.

— Гарна пара! — зауважив він сам до себе. — І, мабуть, багаті…

РОЗДІЛ XVI

Нетямущий Аладдін. Двері у світ

Повернувшись цього разу до Чікаго, Друе вирішив, поки він буде в місті, приділити трохи більше уваги таємному ордену, до якого він належав. Річ у тім, що, подорожуючи, Друе побачив вплив цього ордену в новому світлі.

— Ви не можете собі уявити, — сказав йому інший комівояжер, — яку це має вагу. Подивіться на Газенштаба! Він не такий уже й розумний. Звичайно, він репрезентує солідну фірму, але цього ще замало. Запевняю вас, що головне тут — це його високе становище в ордені. Газенштаб — один із найвпливовіших масонів, а це багато важить. Він має неабияку користь із свого таємного знака.

Друе одразу вирішив, що надалі приділятиме більше уваги цим справам. Отож, повернувшись до Чікаго, він навідався до місцевої ложі.

— Слухайте, Друе, — звернувся до нього містер Гаррі Квінсел, поважна особа в місцевому відділенні ордену Лосів, — ви могли б нам допомогти.

Розмова відбувалась після закінчення засідання, і в залі панувало пожвавлення. Друе походжав по залі, то тут, то там вставляючи слово в розмову й жартуючи із знайомими, яких він мав з десяток серед присутніх.

— Як, саме? — спитав він привітно, з усміхом повертаючись до свого співбрата по ложі.

— Ми хочемо через два тижні дати виставу. Чи не знаєте ви якої-небудь молодої жінки, яка б погодилася взяти роль — дуже легку?

— А чого ж? Можна знайти, — відказав Друе.

Він навіть не встиг подумати, що таких знайомих у нього нема. Просто через свою добросердість він не міг відмовити.

— Так от, слухайте, я вам поясню, в чому річ, — вів далі містер Квінсел. — Ми збираємось придбати нові меблі для ложі. У касі немає зараз достатньої суми, отож ми надумали влаштувати спектакль, щоб дістати трохи грошей.

— Ну що ж, — перебив його Друе, — чудова думка.

— Кілька наших членів дуже талановиті. Візьміть хоча б Гаррі Бербека — він чудово імітує негрів. Мак-Льюїс — чудовий трагік. Ви коли-небудь чули, як він декламує «Понад горами»?

— Ні, не чув.

— Ну, то повірте мені, він читає надзвичайно гарно!

— І ви хочете, щоб я знайшов виконавицю жіночої ролі? — спитав Друе, якому почала вже набридати ця тема. — Яку п’єсу ви збираєтесь ставити?

— «Під ліхтарем», — сказав містер Квінсел, називаючи відому п’єсу Августина Дейлі [3], яка на той час уже набридла публіці і перейшла до репертуару аматорських вистав, причому всі важкі місця зазнали скорочень, а кількість дійових осіб було зведено до мінімуму.

Друе колись давно бачив цю п’єсу.

— Так, так, — промовив він, — чудова річ. Войа матиме успіх. Ви зберете силу грошей.

— Так, ми сподіваємось, що п’єса піде з успіхом, — відповів містер Квінсел. — То не забудьте ж, — додав він, помітивши, що Друе починає нетерпеливитись, — знайдіть когось на роль Лаури.

— Гаразд, я беру це на себе.

Друе подався геть і забув про цю справу, ледве містер Квінсел встиг договорити. Йому й на думку не спало спитати, коли і куди треба з’явитись.

Але днів через два після того він одержав нагадування: його сповіщали листом, що перша репетиція призначена на наступну п’ятницю і його просять повідомити адресу його знайомої, щоб їй можна було негайно переслати роль.

«Хай йому біс! Кого ж я, справді, знаю? — задумався наш комівояжер і почухав своє рожеве вухо. — Нікогісінько я не знаю, хто б тямив хоч що-небудь у аматорських спектаклях».

Він почав перебирати в пам’яті знайомих жінок і, нарешті, спинився на одній з них, головним чином тому, що вона жила недалеко, на Західній стороні. Він вирішив зайти до неї ввечері. Проте, сівши в конку, що їхала в західпому напрямі, Друе одразу забув про це. Він згадав про свою необачність, тільки прочитавши у «Вечірніх новинах», під рубрикою «Таємні товариства», коротеньку замітку, в якій повідомлялося, що Кестерська ложа ордену Лосів влаштовує шістнадцятого числа в залі Евері спектакль, — буде поставлено п’єсу «Під ліхтарем».

— От так штука! — вигукнув Друе. — А я й забув!

— Про що? — спитала Керрі.

Вони сиділи за маленьким столиком у кімнаті, яка правила за кухню і де Керрі часом що-небудь готувала. Цього вечора їй саме захотілося похазяйнувати, і на столику вже стояла смачна вечеря.

— Та про спектакль у моїй масонській ложі. Вони хочуть виставити п’єсу і просили мене підшукати їм молоду жінку для однієї ролі.

— А що вони збираються ставити?

— «Під ліхтарем».

— Коли?

— Шістнадцятого.

— Ну, і чому ж ти цього не зробив? — спитала Керрі.

— Бо я нікого не знаю, — признався Друе.

Раптом він глянув на неї.

— Слухай, — сказав він, — а може, ти хочеш взяти цю роль?

— Я?. — здивувалась Керрі.— Я ж ие вмію грати!

— Звідки ти знаєш, що не вмієш? — мовив задумливо Друе.

— Я ж ніколи не грала, — відповіла Керрі.

І все ж їй було приємно, що він подумав про неї. Її очі заблищали: адже їй ніщо на світі так не подобалось, як сценічне мистецтво.

А Друе, вірний собі, вхопився за цю думку, бо це був найпростіший вихід для нього:

— Нічого! Це така роль, що ти її чудово зіграєш.

— Ні, я не зумію, — відповіла Керрі нерішуче.

Така пропозиція і вабила, і лякала її.

— А я кажу, що зумієш. І чому б тобі, справді, не спробувати? їм потрібна людина, а для тебе це буде приємна розвага.

— Ах, ні,— відповіла Керрі серйозно.

— А я певен, що тобі сподобається. Скільки разів я бачив, як ти тут витанцьовуєш по кімнаті, наслідуючи акторів, — тому я й запропонував тобі. А розуму в тебе вистачить для цього.

— Та де там! — несміливо протестувала Керрі.

— Ось що я тобі раджу зробити: піди і подивись, як там підуть справи. Для тебе це буде розвага. Інші виконавці навряд чи чогось варті. У них нема ніякого досвіду. Та яке вони мають уявлення про гру на сцені!

Він навіть брови зсунув, подумавши, які вони всі невігласи.

— Налий мені кави, — додав він.

— Ні, Чарлі, я не думаю, щоб я зуміла заграти, — стояла на своєму Керрі.— Невже ти це серйозно говориш?

— Авжеж, що серйозно. Я переконаний, що ти матимеш успіх. І ти хочеш грати, я в цьому певен. Я одразу подумав про це, тільки-но прийшов додому. Тому я й сказав тобі.

— Як, ти казав, називається п’єса?