Здібний учень, стр. 48

— О, слухайте, ви не знаєте того вражого хлопця. Коли я казав, що він спокійний, я не жартував. Він запевнить, що раз чи двічі приносив ту скриньку на Дюсандерове прохання, бо тому треба було щось туди покласти чи щось звідти взяти.

— На лопаті теж є його відбитки.

— Він скаже, що брав її, коли саджав трояндового куща за будинком. — Річлер узяв свої сигарети, але пачка була порожня. Вайскопф запропонував йому «Плеєрз». Річлер затягся раз і закашлявся. — Смак у них не менш гидомирний, ніж запах,— вичавив він із себе.

— Як і в гамбургерів, що ми їли вчора на обід,— посміхнувся Вайскопф.

— У тих Мак-Бургерів.

— Великих Маків,— сказав Річлер зі сміхом. — Гаразд. Отже, перехресне запилення культур не завжди спрацьовує. — Усміх на його обличчі згас.

— Ви знаєте, він такий пристойний на вигляд.

— Так.

— Це тобі не хіпі з Васко з патлами до сідниць та ланцюгами на мотоциклетних чоботях.

— Ні,— Вайскопф дивився на проїжджі автомобілі й чув утіху, що не сидить за кермом. — Він просто хлопчик. Білий хлопець із пристойної родини. І мені важко повірити, що...

— А я гадав, ніби ви вчите їх поводитися з гвинтівками та гранатами ще до того, як їм виповниться вісімнадцять. В Ізраїлі.

— Так. Але йому було лише чотирнадцять, коли все це почалося. Чому чотирнадцятирічний хлопчина злигався з такою людиною, як Дюсандер? Я намагався це зрозуміти, але не зрозумів і досі.

— Я спробую про це дізнатися,— пообіцяв Річлер і викинув сигарету в вікно. У нього від неї розболілася голова.

— Може, це сталося випадково. Збіг обставин. Є люди, лейтенанте Річлере, яким щастить на випадкові знахідки. Але не всі ті знахідки їм на втіху. Часом трапляється, що й на лихо.

— Я не знаю, про що ви,— похмуро кинув Річлер. — Знаю лише одне: цей хлопець бридкіший за зачаєну під каменем стоногу.

— Те, що я кажу, справді дуже просте. Всякий інший хлопчак вважав би за велике щастя сказати своїм батькам чи поліції: «Я впізнав людину, яку розшукують. Він мешкає там-то й там-то. Авжеж, я цього певен». І нехай відповідні органи клопочуться цією справою. Чи ви вважаєте, що я помиляюся?

— Ні, не сказав би. Хлопчик кілька день почувався б героєм. Більшість дітей раділи б із цього. Фотографії в газетах, інтерв’ю у вечірньому випуску теленовин, а то й нагорода на загальних шкільних зборах. «Справжньому громадянину», — Річлер засміявся. — Чорт, хлопця могли б показати у «Справжніх людях» [36].

— Що воно таке?

— Ет, пусте, — недбало кинув Річлер. Він мусив говорити голосніше, бо «шевроле» обабіч обганяли десятиколісні ваговози. Вайскопф нервово поглядав то в той бік, то в той. — Ви не хочете зрозуміти. Хоча маєте рацію щодо більшості дітей. Більшості дітей.

— Але не цієї дитини, — підхопив Вайскопф. — Цей хлопець самотужки, може, цілком випадково, розкрив Дюсандерову таємницю. Та замість звернутися до батьків чи поліції... він іде до Дюсандера. Чому? Ви скажете, що вам байдуже, та я гадаю, це не так. Гадаю, вас це непокоїть не менше, як мене.

— Не шантаж,— запевнив Річлер. — Це безперечно. Той хлопчак мав усе, що може забажати дитина. У гаражі в нього стоїть навіть дюнохід, не кажучи вже про гвинтівку на слонів, почеплену там на стіні. Навіть якби він хотів видоїти Дюсандера лише на те, щоб полоскотати собі нерви, він ухопив би шилом патоки. Практично Дюсандер був голий. За винятком отих кількох акцій, у нього нічого не було. Не було навіть куди помочитися.

— Ви певні, що хлопець не знає про вашу знахідку трупа?

— Певен. Може, я ще раз завітаю до нього по обіді й цим його ошелешу. По-моєму, зараз це був би наш найкращий хід,— Річлер легенько вдарив рукою по керму. — Якби ми знали про це бодай на день раніше, гадаю, я домагався б ордера на трус.

— Одежа, що була на хлопцеві того вечора?

— Так. Якби ми знайшли зразки ґрунту на його одежі, тотожні з брудом у Дюсандеровім підвалі, я майже певен, що він би не витримав. Проте одежу, яка була на ньому того вечора, вже запевне випрано відтоді з півдесятка разів.

— А як із рештою забитих пияків? Тих, що знаходила у місті поліція?

— Тією справою опікується Ден Боузмен. Навряд щоб тут був якийсь зв’язок. Дюсандер не був досить міцний для цього... і, що важить іще більше, уже мав свій власний маленький, ретельно розроблений план дій. Пообіцяти їм добру вечерю з випивкою, завезти їх додому на міському автобусі — триклятому міському автобусі — і забити прямо у своїй кухні.

— Я мав на увазі не Дюсандера, — спокійно мовив Вайскопф.

— Ви хочете сказати, що... — почав був Річлер і раптом змовк. Запала довга, неправдоподібна тиша, в якій було чути лише гудіння проїжджого транспорту. Потім Річлер тихо озвався знову: — Та що ви. Що ви таке говорите. Дайте мені бодай один, чорт...

— Мене як агента мого уряду Боуден цікавить лише остільки, оскільки він міг знати про тих, через кого Дюсандер контактував з нацистським підпіллям. Та як людину мене дедалі дужче починає цікавити ваш хлопець. Я хочу знати, чим він жив? Хочу знати, чому так сталося? І коли задля власної втіхи намагаюся дати відповідь на це запитання, то знову і знову запитую себе: «А ще що?

— Але...

— Ти вважаєш, запитую я себе, ніби самі ті жахіття, в яких Дюсандер брав участь, створили ґрунт для їхнього обопільного потягу? Але припущення це неймовірне, кажу я собі. Те, що діялось у таборах, ще й досі здатне так впливати, що на саму згадку про них вам починає млоїти у шлунку. Саме так реагую на це я, хоча єдиний мій близький родич, що відбув табори, був мій дід, померлий, коли мені було лише три роки. Та, можливо, в тому, що скоїли німці, є щось таке, що дає задоволення і збуджує нас усіх,— щось таке, що відчиняє підземні печери нашої уяви. Можливо, почасти той жах, який ми відчуваємо, народжується від потаємного розуміння, що ми самі за певного збігу сприятливих — чи несприятливих — обставин, ми самі залюбки збудували б такі місця і заповнили їх людом. Можливо, ми знаємо, що за сприятливих обставин те, що криється в печерах нашої підсвідомості, радо з них би виповзло. І як ви вважаєте, на кого б воно було схоже? На божевільних фюрерів із чубчиком та вусами щіткою, які скрізь і всюди репетують «хайль»? Або на червоних дияволів чи демонів, що літають на своїх смердючих зміїних крилах?

— Не знаю,— відповів Річлер.

— Я певен, що більшість із них мали б вигляд звичайнісіньких бухгалтерів,— заявив Вайскопф. — Маленьких розумників із графіками, таблицями та електронними калькуляторами, готових до збільшення квот загиблих, до того, щоб наступного разу ми змогли вигубити двадцять чи тридцять мільйонів, а не сім, вісім чи дванадцять. І декотрі з них могли б бути схожими на Тода Боудена.

— Ви майже такий самий страшний, як і він.

Вайскопф кивнув.

— Це страшна тема. Знайти всі оті трупи людей та звірів у Дюсандеровім підвалі... ось що страшне, ну? Ви не думали, що, можливо, хлопчик почав з того, що просто зацікавився таборами? Зацікавлення, що не відрізнялося від зацікавлення дітей, які збирають монети чи марки, або охотників читати про ковбоїв Дикого Заходу? І тому він пішов до Дюсандера, щоб мати інформацію з перших рук?

— З уст,— промимрив Річлер. Його було майже не чути за гуркотом ще однієї проїжджої десятиколісної вантажівки. На фургоні літерами заввишки у два метри було написано БУДВАЙЗЕР. Яка дивна країна, подумав Вайскопф і запалив сигарету. Вони тут не втямлять, як ми можемо жити в оточенні напівбожевільних арабів, але якби я прожив тут два роки, то в мене був би нервовий зрив. — Може бути. Як може бути й те, що годі стояти поруч із купою мертвих тіл і всім тим не перейнятися.

29

За низеньким на зріст чоловіком, що зайшов до кімнати чергового поліційного відділка, тягся хвіст страхітливого смороду. Від нього тхнуло гнилими бананами, шампунем, тарганячим послідом; так само тхне із короба сміттєзбирача наприкінці напруженого робочого дня. На ньому були старі в «ялинку» штани, драна сорочка, з тих, що дають у притулках для безхатніх волоцюг, та блакитна утеплена куртка, більшість «змійок» якої не застібалися, що уподібнювало їх до рядочків зубів пігмеїв. Верх його черевиків був приліплений до підошов клеєм «Момент». На голові пишався заяложений капелюх. Чоловік мав такий вигляд, ніби лаштувався померти смертю від похмілля.