Здібний учень, стр. 35

Він підніс лівицю. Здавалося, вона пливе перед його очима, позбавлена плоті: кістлява рука старої людини з дедалі кволішими м’язами. На ньому була лікарняна сорочка з короткими рукавами, і він ще досі міг бачити на зап’ястку номер, витатуюваний блакитним чорнилом. А 499965214. Гай-гай, є гірші речі, так, набагато гірші, ніж упасти в передмісті з драбини і потім бути відвезеним до чистої стерильної міської лікарні, де тобі дають валіум, який гарантує забуття.

Там були душові,— хіба це не гірше лихо? Його перша дружина Хетер померла в одній із таких мерзенних душових. Там були траншеї, майбутні могили — він заплющив очі й знову бачив людей, які стояли вздовж роззявленої пащеки траншеї, знову чув рушничну сальву; він ще й досі пам'ятає, як люди, мов нездалі ляльки, падали спинами у траншею. Там були крематорії,— це теж було гірше лихо,— крематорії, що без упину виповнювали повітря нудотно-солодкавим духом євреїв, які згорали, мов смолоскипи, сховані від людського ока. Спотворені жахом обличчя давніх друзів та родичів... обличчя, які топилися, мов свічки, обличчя, які, здавалося, танули, обпливаючи лоєм перед самими твоїми очима,— вони робилися дедалі прозорішими... Потім одного дня вони зникали. Куди? А куди зникає полум’я смолоскипа, коли його задуває холодний вітер? Подається до раю? До пекла? Вогні серед ночі, свічки на вітрі... Коли Іов нарешті не витримав і засумнівався. Бог запитав його: «Де був ти, коли я створював світ?» Якби Моріс Хейзель був Іовом, він би відповів: «А де був ти, коли вмирала моя Хетер? Де ти був? Дивився матч «Янкі» проти «Сенаторів»? Якщо ти не можеш доглянути за цим світом ліпше, я не хочу тебе бачити».

Так, були речі значно гірші, ніж зламати собі спину, це — поза всяким сумнівом. Але який Бог дозволив би йому зламати спину й залишитися спаралізованим на решту життя, бачивши, як померла його дружина, його доньки та його друзі?

Ніякий — це напевно.

З краєчка вуха скотилася сльоза. Він почув, як тихенько задзвонив дзвоник. Пройшла медсестра у своїх білих черевиках на м’якій підошві. Двері палати стояли отвором, і на стіні коридору йому видно було літери СИВНА ТЕР, як він здогадався, частина напису ІНТЕНСИВНА ТЕРАПІЯ.

У палаті щось заворушилося — він почув шурхіт простирадл.

Рухаючись дуже обережно, Моріс повернув голову праворуч від дверей до коридору. Відразу біля себе побачив тумбочку з карафкою води. На тумбочці видніли дві кнопки для виклику медсестри. Далі стояло ще одне ліжко, і на тому ліжку лежав чоловік, на вигляд старіший і ще хворіший, ніж Моріс. Його не було припнуто гачками до колеса, як Моріса, але біля його ліжка стояла крапельниця, а з боку бильця — якась штуковина, подібна до монітора. Шкіра в чоловіка мала блідо-жовтий колір. Навколо рота і очей пролягли глибокі зморшки. Волосся біласте з жовтавим полиском, сухе і тьмяне. Тонкі повіки здавалися прозоро-синіми, а на його великому носі Моріс побачив розірвані капіляри, притаманні хронічним пиякам.

Моріс відвів погляд і... глянув на чоловіка. Коли в палаті розвиднілося і лікарня почала прокидатися, у Моріса з’явилося предивне відчуття, ніби сусіда йому знайомий. Чи справді це так? Чоловікові було десь сімдесят п'ять — вісімдесят років, а Моріс не був певен, що знає когось аж такого старого — за винятком матері Лідії, страшила, давнішого, як іноді здавалося Морісові, за сфінкса, на якого та жінка була навдивовижу схожа.

Може, він знав цього чоловіка у минулому, ще перед тим, як Моріс приїхав до Америки. Може, й так. А може, й ні. І взагалі, чому йому раптом здалося, ніби це має якесь значення? Незрозуміле й те, чого минулої ночі його обсіли всі ці спогади про табір, Патін, коли він завжди намагався — і майже завжди спромагався — тримати все це похованим на самім споді пам'яті!

Нараз він увесь похолов, наче в уяві зайшов до якогось примарного будинку, де блукають давні неприкаяні привиди. Але ж ні, хіба таке можливе, тут, у цій чистенькій лікарні, через тридцять років по тому, як минули ті страшні часи?

Він відвів погляд від діда на сусідньому ліжку, і невдовзі знову задрімав.

Це просто гра твоєї уяви, що той чоловік видається тобі знайомим. Лише твоєї уяви... щоб якнайкраще розважити тебе, як вона намагалася розважити тебе у...

Але він про це не думатиме. Він не дозволить собі про це думати.

Поринаючи в сон, він пригадав, як хвалився перед Хетер (він ніколи не робив цього перед Лідією; хвалитися перед Лідією не мало сенсу, вона була не така, як Хетер, що завжди лагідно всміхалася, коли він безневинно вихвалявся: «Я ніколи не забуваю людських облич». Тепер він мав нагоду перевірити, чи це справді так. Якщо він знав колись чоловіка, який тепер лежить на сусідньому ліжку, то повинен пригадати коли... і де.

Уже засинаючи, уже переступаючи поріг забуття, Моріс подумав: «Може, я знав його в таборі. Ба це було б смішно — глум Господній, як то кажуть».

А втім, про якого Господа він говорить, спитав себе Моріс Хейзель і заснув

19

Тод закінчив школу другим у класі, може, лише через те, що мав нижчу оцінку з тригонометрії, до іспиту з якої він готувався того вечора, коли Дюсандера спіткав серцевий напад. Це знизило його загальний бал із цього предмета до 91, тобто до «відмінно» йому забракло одного бала.

Через тиждень після закінчення школи Боудени завітали в міську лікарню Санта-Донато до пана Денкера. Тодові смертельно надокучило чверть години вислуховувати банальності на кшталт «дякую вам» та «як ся маєте», і він зрадів, коли чоловік із сусіднього ліжка попросив його підійти на хвильку.

— Перепрошую,— сказав він вибачливим тоном. Його було закуто у великий корсет і прикріплено до системи з якихось блоків та тросів. — Мене звуть Моріс Хейзель. Я зламав собі хребта.

— Дуже зле,— поважно відповів Тод.

— Йой, він каже, дуже зле! Чудовий спосіб заспокоювати людей!

Тод почав вибачатися, але Хейзель, усміхаючись, підніс руку. Обличчя в нього було бліде і стомлене, як обличчя будь-якої старої людини в лікарні; на нього чекало життя, сповнене радикальних змін, і, сказати по правді, змін не на краще. Тодові подумалося, що це споріднювало його з Дюсандером.

— Не треба,— сказав Моріс. — Не треба вибачатися за нетактовний коментар. Ви — незнайома людина. Чи ж стороння людина повинна перейматися моїми проблемами?

— «Немає людини, що була б, як острів»,— почав був Тод, і Моріс засміявся.

— Він цитує мені Дона! Що за дитина! Ваш приятель що, тяжкий?

— Ну, лікарі кажуть, що з ним буде все гаразд, наскільки це можливе в його віці. Йому сімдесят дев’ять.

— Ого! — вигукнув Моріс. — Ви знаєте, він не з балакучих. Та з того, що він мені сказав, я зрозумів, що він з емігрантів. Як і я. Я поляк. Тобто родом із Польщі. З Радена.

— Справді? — чемно промовив Тод.

— Так. А ви знаєте, як у Радені називали помаранчеві накривки каналізаційних люків?

— Ні,— засміявся Тод.

— Ховард Джонсон [27], — сказав Моріс зі сміхом. Тод йому вторував.

Дюсандер, наляканий їхнім сміхом, глянув на них і ледь нахмурився.

Потім Моніка щось сказала йому, і він перевів погляд на неї.

— То ваш приятель з емігрантів?

— О, так,— відказав Тод. — Він з Німеччини. З Ессена. Ви знаєте це місто?

— Ні,— сказав Моріс,— я був у Німеччині лише раз. Цікаво, чи був він на війні?

— Цього я не знаю, — очі Тодові блукали десь далеко-далеко.

— Ні? То й гаразд. Вона була вже так давно, ота війна. Ще рік-два — і вашій країні можна буде, за Конституцією, обирати президентом країни — президентом! — людей, які ще й не народилися, коли закінчилася війна. Для них, мабуть, немає великої різниці між дюнкеркським дивом та переходом Ганнібала на слонах через Альпи.

— А ви були на війні? — спитав Тод.

— Гадаю, був, якщо можна так висловитися. Ти гарний хлопчик, якщо приходиш навідати стару людину... двох старих людей, враховуючи і мене.