Зруйновані зорі, стр. 9

Імператор ненадовго задумався.

— Авжеж, я пригадую з вашого досьє, що у віртуальних реальностях ви надавали перевагу кораблям середніх та малих ґабаритів. На зразок тієї ж „Зорі Свободи“… Проте зараз триває війна, — наполегливо повторив він. — А на війні у солдата не питають, що йому до вподоби, а що — ні. Його спрямовують туди, де він буде кориснішим. Може, я помиляюся, але чомусь мені здається, що на посаді командира легкого крейсера ви не реалізуєте повною мірою свій величезний потенціал. Я зовсім не лещу вам, містере Матусевич, я справді так вважаю. Невже ваше начальство іншої думки?

Під його пильним, проникливим поглядом я зніяковів.

— Ні, сер, воно… мабуть, воно поділяє вашу думку. Але мені поки вдається викручуватися.

— І яким же чином?

— Ну, спочатку, коли земний флот тільки формувався, мене залишили на колишній посаді, оскільки в моїй особовій справі було свіже стягнення за те, що я не доповів своєчасно командуванню про присутність на кораблі двох полонених — Ахмада Рамана і альва Шелестова. Років чотири потому це стягнення було зняте, і вже почалися розмови про моє швидке підвищення — мене збиралися призначити капітаном флаґмана ескадри. Мені це зовсім не подобалося, і я… словом, я заробив ще одне стягнення. Провина була несерйозна, всього лише порушення субординації, але цього вистачило, щоб мене викреслили зі списків на підвищення.

— На цілих чотири роки?

— Тільки на півтора. Потім мені ще двічі доводилося вдаватися до цього прийому. Востаннє, після звільнення Цзяньсу, йшлося про звання коммодора і передачу під моє командування бриґади.

Падма здивовано похитав головою.

— Дивна ви людина, капітане.

— Просто я не створений для військової служби. З мене вийшов кепський солдат.

— Не кепський, а лише недостатньо честолюбний, — уточнив він.

— Це одне й те саме. Якийсь давній полководець, забув його ім’я, говорив: поганим є той солдат, що не хоче стати ґенералом. А я саме такий. Я не тримаю в своїй шафі новенький адміральський мундир, мені ні до чого вищі командні посади, я просто хочу літати. У мирний час я, напевно, став би капітаном Вільного пошуку або космічним торговцем. Але поки бодай одна людська планета перебуває під владою чужинців, я не можу залишатися осторонь.

— Так, розумію, — сказав Падма. А потім, без жодного переходу, додав: — Донька мені говорила, що ви розлучилися з дружиною.

Я спохмурнів.

— Це правда, сер. Ще два роки тому.

— Чому? Не зійшлися характерами?

Я відповів не відразу. Але все ж відповів:

— Та ні, начебто зійшлися. Просто… — Я зам’явся. — Луїза так і не змогла забути свого першого чоловіка. Вона намагалася, дуже намагалася, але не змогла. Коли б я був хоч трохи менше схожий на Жофрея, у нас би все склалося, ми ідеально підходили один одному. А так… а так я постійно нагадував їй про нього. В мені вона бачила його, вона любила мене не як Стефана Матусевича, а як Жофрея Леблана. Ми обидва сподівалися, що з часом це мине, однак ні. Цілих п’ять років терпіли заради Рашелі, а коли вона стала досить дорослою, аби зрозуміти нас, ми розійшлися. Тихо й мирно, без сварок і скандалів, як личить вихованим людям.

У своїй короткій розповіді я, зрозуміло, згладив деякі гострі кути. Всі п’ять довгих років, проведених з Луїзою, були для мене справжнісінькою мукою, а для неї — правдивим кошмаром. Наші страждання поглиблювало ще й те, що загалом ми чудово ладили й були, як то кажуть, створені один для одного. Жофрей Леблан знайшов собі ідеальну дружину, яка так само ідеально підходила й мені… Та, на жаль, у Луїзиних очах я був лише тінню її першого чоловіка. Бідолашна просто божеволіла, коли у мене прохоплювався якийсь типово жофреївський жест або я, розмовляючи французькою, ненавмисно вживав один із характерних зворотів, запозичених у Рашелі, яка, у свою чергу, перейняла їх від батька. Одного разу Луїза зізналася мені, що тоді їй здається, ніби вона потрапила в потойбічний світ і зустрілася з покійним Жофреєм… Словом, при всій нашій сумісності нормального подружжя з нас не вийшло. Лише жалюгідна подоба сім’ї, зовнішня видимість, щось на кшталт ілюзії, яка існувала виключно для Рашелі. А потім, коли донька підросла й почала підозрювати негаразди, нам нічого не залишалося, як розійтися. Тепер, озираючись назад, я інколи дивуюся, що ми взагалі зуміли протриматися так довго. Мабуть, це стало можливим тільки завдяки тому, що в середньому сім, а то й вісім місяців на рік я проводив поза домом, на різних завданнях…

Імператор дістав сиґарету, з ввічливості спитав моєї згоди й лише потім закурив.

— Зате з Рашеллю у вас все гаразд, — зазначив він. — Це одразу відчувається. Вам вдалося замінити їй батька. Більше того, ви не просто замінили, ви стали їй батьком.

„Що правда, то правда,“ — в думках погодився я, пригадавши, як під час однієї з наших нечисленних зустрічей після розлучення Луїза напряму звинуватила мене у викраденні доньки. Власне, так воно й було…

— Рашель була дуже милою дівчинкою, — тим часом вів далі Падма. — А зараз стала чарівною молодою дівчиною. Хоча й надто серйозною як на свій вік. Напевно, вам важко з нею.

— Важко, — визнав я і щасливо всміхнувся. — Але приємно.

Нашу подальшу розмову перервав лункий передзвін комунікатора. Імператор увімкнув зв’язок, і на екрані з’явилося смагляве обличчя чоловіка мого віку — того самого диспетчера, який допомагав мені при посадці корабля. Він був одним із волонтерів, які разом з Падмою добровільно залишилися на Магаварші, щоб допомагати старим.

— Слухаю, Шанті? У чому річ?

— Схоже, назрівають проблеми, сер, — схвильовано доповів диспетчер. — Серйозні проблеми. Щойно ми отримали повідомлення від чужинців. П’ятдесятники терміново перекидають у наш локальний простір Другий сторожовий флот Суомі, а дварки — свої дислоковані в цій системі частини.

У моїх грудях похололо. Невже це через нас — точніше, через прибулих на „Зорі Свободи“ пасажирів? Якимось чином Чужі дізналися, що корабель доправив на Магаваршу принцесу — реґента Світу Барнарда, заступника начальника Ґенштабу Терри-Ґаллії, а також голову земного уряду з доброю дюжиною міністрів, і вирішили не випускати таку цінну здобич… Хоча ні, навряд. Дуже сумнівно, щоб п’ятдесятники й дварки пішли на таку авантюру. Вони знають, за якими законами живе наше суспільство, і мають розуміти, що втрата окремих лідерів не завдасть людству істотної шкоди, а радше навпаки — лише згуртує людей і підштовхне їх до ще рішучіших дій.

Судячи з виразу обличчя імператора, він думав про те саме. І висновки його були аналоґічними.

— Чим чужинці пояснюють свої дії? — запитав він.

— Загрозою вторгнення ґаббарів. У повідомленні йдеться, що вона цілком реальна, але чому — не уточнюється. Аванґард флоту вже залишив дром-зону й на повній швидкості рухається до Магаварші. Його прибуття слід чекати годин за двадцять.

— Це все?

— Так, сер. Радіоґрама коротка, і я майже дослівно переказав її зміст. Якщо бажаєте, можу переслати текст ориґіналу.

— Ні, не треба. — Падма повернувся до мене. — Міняйте курс, містере Матусевич. Ми летимо в космопорт. Зараз я зв’яжуся з рештою і повідомлю їх про нові обставини. Дуже неприємні обставини…

4

Уже третю годину тривала наша нарада в головній диспетчерській космопорту, де зібралася команда „Зорі Свободи“ в повному складі, всі наші високоповажні пасажири й імператор з кількома наближеними з числа волонтерів.

За цей час ситуація анітрохи не прояснішала, а навпаки, ще дужче заплуталася. Відразу після прибуття в космопорт ми надіслали чужинцям запит з вимогою додаткових пояснень, конкретніших, аніж абстрактна загроза нападу габ барів, бо така загроза існувала завжди, а нинішні запобіжні заходи були безпрецедентними за своїм масштабом. Час від часу п’ятдесятники з дварками збільшували чисельність патруля до однієї або двох ескадр. Це відбувалося в періоди загострення обстановки на фронтах або коли в тутешній локальний простір навідувався ґаббарський розвідник. Проте ще жодного разу за останні кілька років вони не перекидали до Магаварші цілий флот.