Зруйновані зорі, стр. 38

Ага! Значить, Паша. Он як вони його називають. Дуже мило. Що ж до Вейдера, то я знала, хто ховається під цим псевдонімом, але з мого боку було природнім перепитати:

— Вейдер? Дивне ім’я. Здається, не російське.

— Це прізвисько, — пояснив Олег. — Він сам собі придумав; не знаю, звідки взяв. А звати його Сергій Іванов — банально, на зразок вашого Джона Сміта.

Я посміхнулася і похитала головою.

— Тут ти помиляєшся. Джонів Смітів серед арранців мало. А от Патрік О’Лірі — інша річ. У нас таких десяток на дюжину. Втім, це неважливо. Аня сказала, що ваш Вейдер про все подбає. Він кібер чи просто класний хакер?

— Він класний кібер. Один із кращих, якщо не найкращий. Завдяки йому нам вдається уникати уваги царської охранки й альвів.

— Мабуть, він справжній ґеній, — погодилася я. — Просто дивно, що вас, з вашим рівнем конспірації, досі не пов’язали. Узяти, наприклад, мене. Ти ж знайомий зі мною лише тиждень, щойно вчора ми більш-менш відверто поговорили, а вже сьогодні ти знайомиш мене зі своїми товаришами. А що, коли я працюю на вашу Таємну Службу або, ще гірше, на чужинців? Чи, може, я зовсім не людина, може, я замаскований п’ятдесятник? Вам це не спадало на думку?

Олег страшенно зніяковів і почав було щось розгублено бурмотіти, але Аня рішуче перебила його:

— Ви з Естер не п’ятдесятники, це точно. І не пов’язані ні з охранкою, ні з поліцією — ми перевірили. Тобто перевірив Вейдер. А стосовно того, що вас могли завербувати альви ще на ваших рідних планетах… ну, тут нам доводиться ризикувати й покладатися на власну інтуїцію. Ви не схожі на зрадників.

„І все одно,“ — подумала я, — „щось тут не так…“

Таємничий візитер, якого Аня з Олегом запросто називали Пашею, прибув приблизно за чверть години. Як я й очікувала, ним виявився невисокий білявий хлопець, чиє обличчя, симпатичне, але не дуже виразне, незмінно було присутнє в усіх сюжетах новин, присвячених життю царського двору. Він був на півроку старший від Олега, і через два з половиною місяці йому мало виповнитися вісімнадцять. Як і на більшості людських планет, на Новоросії ця дата означає повноліття — рубіж, переступаючи який, підліток стає молодою людиною, отримує всі цивільні права дорослого члена суспільства й одночасно втрачає цілий ряд привілеїв, встановлених для дітей.

Проте великий князь Павло Олександрович, єдиний син государя і спадкоємець престолу, був виключенням з цього правила — повнолітнім він став у свій п’ятнадцятий день народження. Цей правовий казус виник чотири століття тому, коли цар Михайло III перед складною медичною операцією з вельми непевними наслідками видав указ, яким знизив поріг повноліття для цісаревичів на три роки. Зроблено це було заради того, щоб у разі його смерті влада в країні перейшла безпосередньо до його п’ятнадцятирічного сина, оминувши належне в таких випадках реґентство. Між іншим, операція пройшла успішно, і Михайло III правив ще два десятки років, проте свій указ залишив чинним. Не скасували його й наступні царі Новоросії.

При зустрічі з наступником престолу ми з Естер постаралися якомога переконливіше зіграти сцену впізнавання — від легкого подиву на обличчі: „десь я його вже бачила“, до широко розплющених очей: „це ж… так, точно!“ Не знаю, як це вдалося мені, зате Естер була неперевершена.

А цісаревич, потиснувши нам обом руки, насамперед заявив:

— Називайте мене просто Павлом. І обов’язково на „ти“. Тільки так і не інакше. Домовилися?

— Так, Павле, — відповіла я, а Естер лише кивнула.

— От і добре, — сказав він. — Одразу відчувається, що ви з інших планет. Наші співвітчизники, навіть переконані республіканці, попервах торопіють, коли я прошу їх звертатися до мене на ім’я. А ви спокійно дивитесь на мене і, мабуть, думаєте: „Це ж треба, демократа з себе корчить!“

— Якщо чесно, то я так і подумала, — з милою безпосередністю зізналася Естер.

Павло повернувся до Ані й Олега.

— Друзі, політайте хвилин двадцять над лісом на моїй тачці. Про людське око, щоб Вейдерові було легше дурити Транспортний Контроль. А я тим часом поспілкуюся з панночками.

Обоє зрозуміли, що він просто хоче поговорити з нами віч-на-віч, тому не стали заперечувати й слухняно залізли в кабіну. Коли флаєр відлетів, цісаревич присів на траву, схрестивши ноги, дістав з кишені сиґарету й закурив.

— Тільки не розповідайте про це нікому, — попрохав він, ховаючи в кишеню запальничку. — Якщо мама дізнається, що я палю, то дуже засмутиться.

У відповідь ми з Естер невизначено кивнули і вмостились напроти нього. Десь зо хвилю Павло мовчки дивився на нас. Не пильно, не допитливо, а швидше з простою цікавістю, як дивляться на рідкісних звіряток. Потім рішуче сказав:

— Гаразд, дівчата, у мене обмаль часу, тож не будемо товкти воду в ступі. Будь ласка, назвіть свої справжні імена. І звання, якщо вони є.

Від несподіванки я закашлялася. Світ затьмарився у моїх очах, неначе мене оперіщили палицею по голові. Звідкись здаля, ніби крізь щільний шар вати, до мене долинув спантеличений голос Естер:

— Що… що ти кажеш?

Вона продовжувала грати, зображаючи святу невинність. А я так не могла. До того ж розуміла, що все марно. Ми сіли в калюжу, нас розкусили. Весь хитромудрий план головного командування пішов коту під хвіст…

— Ми знаємо, що ви не ті, за кого себе видаєте, — тим часом вів Павло. — Ти, Рейчел, не з Аррана, а ти, Естер, не із Землі Вершиніна. Ви аґенти вільного людства. І не лише ви двоє — ми знаємо і про інших ваших товаришів.

Остаточно добиваючи мене, цісаревич назвав решту членів нашої розвідувальної ґрупи. Назвав на тутешні, вигадані імена, але всіх без винятку, в тому числі й Валька. А на десерт він припустив, що я є командиром загону, оскільки інші хлопці й дівчата потрапили в родини місцевих підпільників або в інтернати, а я єдина, кого леґалізували на Новоросії разом із дорослими аґентами.

— Найпевніше, — підсумував Павло, — операцією керує твій буцімтобатько. А твоя буцімтомати йому допомагає.

Він помилився лише в одному, назвавши мого батька „буцімтобатьком“. В усьому ж іншому попадання було стовідсотковим.

Трохи оговтавшись і зваживши всі за та проти, я вирішила, що втрачати більше нічого. Усе й так уже втрачено, наша місія зазнала фіаско і подальша гра не має сенсу. Оскільки нашому життю і свободі поки нічого не загрожувало, я не задіяла кодову фразу для активізації мініатюрного аварійного передавача, вмонтованого в мою праву сережку. В нештатних ситуаціях ми мали право діяти на свій розсуд, а зараз якраз виникла ця сама нештатна ситуація. За таких обставин відвертість була найкращою з можливих ліній поведінки. Тому я прямо й чесно сказала:

— Мене звати Рашель Леблан, я мічман Військово-Космічних Сил Земної Конфедерації.

Після цього й Естер нічого не залишалося, як назвати себе.

Павло викинув наполовину викурену сиґарету й задоволено кивнув.

— Це вже краще. Тепер ми можемо поговорити відверто.

— І перше питання, — підхопила я, — як ви нас вирахували?

— Щодо цього можу вас заспокоїти: особисто вашої вини тут немає. Ви були викриті ще в процесі внесення інформації про вас у планетарну мережу. Це заслуга Вейдера. Ви ж уже чули про нього?

— Так, чули.

— Він і постарався. Ми вже давно чекали на щось подібне.

— Що до вас підішлють аґентів-однолітків? — про всяк випадок уточнила я.

— Атож. Тому ми були напоготові.

Я розгублено труснула головою.

— Але тоді… тоді я нічого не розумію. Коли ви знали, хто ми, чому просто не проіґнорували нас?

— Спочатку ми так і збиралися вчинити. Але потім зрозуміли, що це буде помилкою. Якщо ми не підемо з вами на контакт, то ваше керівництво вживе інших заходів, можливо, найрадикальніших. Тому ми вирішили прийняти вашу гру й дозволити вам проникнути в нашу орґанізацію.

Я пригадала, як учора „обробляла“ Олега Рахманова, і мені стало соромно. Дурненька, пишалася тим, що так вправно підловила його на гачок, а виявляється, він просто грався зі мною…