Жменя вічності, стр. 7

Я зустрівся поглядом з ясними очима Рашелі. Вона дивилася на мене з надією й безмежною довірою, вона вбачала в мені свого захисника та заступника, для неї я був людиною, яка вже двічі рятувала її з біди і поруч з якою вона почувалася в безпеці. Я згадав, як лише кілька хвилин тому вона, загорнена в простирадло, така налякана й беззахисна, кинулась до мене і пригорнулася до моїх грудей…

— Ходімо, — сказав я твердо. — Усі разом.

6

Для втечі ми скористалися моїм флаєром, оскільки в машинах Аґатіяра та Ріти цілком могли стояти „жучки“. Флаєр вів професор, Рашель сиділа поруч з ним у пасажирському кріслі, а ми з Рітою розташувалися на задньому сидінні. Вона дала мені знеболювального, а потім медсканером зі свого кейса обстежила мою травмовану руку. Нарешті сказала:

— Нічого серйозного. Кілька свіжих мікротріщин. Ні вивихів, ні переломів немає. — Ріта обмотала моє зап’ястя еластичним бинтом і закріпила його. — Гадаю, цього вистачить. Тримайте руку в спокої й уникайте зайвих навантажень.

— Намагатимусь, — кивнув я. — До речі, професоре, куди ми летимо?

— До площі Дхавантарі. А там пересядемо на метро.

— Але ж станція є поруч з нашим будинком? — заперечила Ріта.

— Вона одна й ніколи не буває велелюдною. А біля Дхавантарі аж шість станцій з численними пересадками. Чужинцям доведеться переглянути записи кількох сотень камер, щоб відшукати нас і визначити, у якому напрямку ми поїхали.

— А ви певні, що Магдев не викликав підмогу? — запитав я.

— Майже на сто відсотків. Йому б не дозволили прийти самому за Рашеллю. На щастя для нас, він вирішив провести операцію самотужки.

Якийсь час ми летіли мовчки. Нарешті Ріта нерішуче мовила:

— Тату, я не зовсім розумію, що відбувається. Наскільки це серйозно?

— Дуже серйозно. Ти ж сама бачила, як поводився Магдев. Він кинувся до нас відразу, щойно отримав через свої „жучки“ інформацію, яку я зчитав з диска.

— Ви забрали його? — втрутилася Рашель. — Диск?

— Він у мене. І твій дистанційний пульт теж. Все гаразд.

— Ви дивилися лише фільм чи…

Аґатіяр похитав головою:

— На жаль, моя люба, не тільки фільм. Я зазирнув у файли специфікації… Сподіваюся, там не вказані координати?

— Ні, лише загальні технічні характеристики.

— Це вже краще, — полегшено мовив професор. — Але заради Бога, дитино! Навіщо ти взагалі взяла з собою диск?

— Щоб у мене були докази. Я боялася, що ви не повірите.

Аґатіяр зітхнув:

— Я б повірив. Я ж так довго чекав цього дня. Мріяв, вірив, сподівався… — Потім він на секунду повернув голову й винувато глянув на Ріту: — Мені дуже прикро, дочко. Якби я міг, то залишив би тебе в будинку, сподіваючись на милість Чужих. Але це неможливо. Вони не повірять, що Рашель звернулася до мене через ті давні події, тепер вони вважатимуть, що всі ці роки я брав участь в Опорі, а ти була моєю помічницею.

Ріта поклала руку на його плече.

— Не треба вибачень. Я б однаково не залишила тебе… А ти справді був причетний до тих подій?

— Так. Мене не даремно підозрювали, хоча нічого не змогли довести. А згодом… Через кілька місяців я дізнався, що стану батьком. І тоді злякався — за тебе, за себе, за твою матір. Вирішив відмовитися від боротьби, яку вважав даремною й безнадійною. — Він помовчав, відтак сумно підсумував: — Магдев назвав мене старим одороблом. Та насправді я просто старий боягуз.

Слухаючи їхню розмову, я нарешті зрозумів, про що йдеться. Це сталося понад чверть століття тому, коли я ще був десятирічним хлопчаком. Кількадесят вчених та інженерів з Ранжпурського інституту фізики потай від усіх створили п’ять ракет класу „земля — орбіта“ з потужними позитронними боєголовками. Якось уночі вони запустили їх і знищили дві станції Чужих. Після цього вся планета з острахом чекала на помсту чужинців, проте вони обмежилися тим, що зажадали від влади страти всіх причетних до диверсії осіб і наклали на Магаваршу одноразову контрибуцію. Обидві ці вимоги були негайно виконані, а остання ще й завдала великої шкоди планетарній економіці. Та, незважаючи на це, ще й дотепер на могилах усіх сорока трьох страчених змовників цілорічно лежать живі квіти…

Ми долетіли до площі Дхавантарі, Аґатіяр посадовив флаєр на стоянку біля великого торгового центру.

— Йдемо в супермаркет. Там є вхід до підземного пасажу, а звідти — на станції метро.

Так ми і вчинили. Рухаючись крізь юрбу людей, що заполонили вестибюль торгового центру, я нахилився до Рашелі, яка йшла поруч, міцно вчепившись мені в руку, і тихо запитав:

— То хто ж ти насправді?

Не вагаючись ані секунди, вона прошепотіла мені на вухо:

— Мене справді звати Рашель. Я з планети Терр-де-Ґолль. По-вашому, це Терра-Ґаллія. [1]

7

У великих меґаполісах на кшталт Нью-Калькутти підземка була найзручнішим способом пересування, проте я завжди віддавав перевагу повітряному транспорту. Отож і не дивно, що через кілька десятків станцій і низки пересадок я зовсім втратив орієнтацію.

Під час останньої пересадки, коли ми проходили по тунелю з вітринами невеликих магазинів, Аґатіяр раптом зупинився біля одного з них, попросив нас трохи зачекати, а сам увійшов досередини. За хвилину він повернувся з двома новими телефонами і без пояснень один з них дав мені, а другий сунув собі в кишеню.

Проїхавши ще три чи чотири станції, ми вийшли з метро в якомусь тихому приміському районі й пішли тротуаром уздовж неширокої вулиці, праворуч якої розташовувалися особняки, а ліворуч тягнувся парк.

Ми пройшли близько сотні метрів, потім звернули в парк і зупинилися біля однієї з лавок.

— Ви залишитеся тут, — сказав Аґатіяр. — А я піду в розвідку. — З цими словами він показав на будинок наприкінці вулиці: — Там живе… словом, той, хто може допомогти нам.

— А якщо за ним теж стежать? — запитала Ріта.

— Не стежать. Цей чоловік — не я, він… А втім, у мене все одно немає інших варіантів. Але ми, звичайно, підстрахуємося. Тому спершу я піду сам — на розвідку. Ви все почуєте через телефон, що я дав містерові Матусевичу. Якщо потраплю в пастку, негайно викидайте апарат і біжіть назад до метро. Чесно кажучи, я не знаю, що вам робити далі. Заплутайте сліди, знайдіть якусь схованку, а потім… ну, щось придумаєте. Я покладаюся на вас, містере Матусевич. Ось, тримайте.

Швидко роззирнувшись, він передав мені пістолет Магдева, а Рашелі повернув диск і дистанційний пульт. Потім за допомогою телефонів ми встановили зв’язок. Аґатіяр підсилив до максимуму чутливість свого мікрофона, а я свого, навпаки, вимкнув.

— Вийшло щось на зразок „жучка“, — прокоментував він, поклавши свій телефон до кишені. — Та все ж я сподіваюся, що ця обережність зайва.

Поцілувавши на прощання дочку та Рашель, а мені міцно потиснувши руку, Аґатіяр рушив до ряду особняків. Коли він опинився на протилежному боці вулиці, з телефону пролунав його голос:

— Якщо ви добре чуєте, потріть чоло.

Я так і вчинив.

— Гаразд, — сказав професор. — Тепер сідайте на лавку і вдавайте, що просто відпочиваєте.

Ми сіли — я посередині, Ріта праворуч, а Рашель ліворуч, і стали вдавати родину, яка прийшла в парк відпочити. Проте скоса спостерігали за тим, як Аґатіяр дійшов до потрібного йому будинку, піднявся на ґанок і подзвонив у двері.

Відстань була чималенька, та й сутінки вже насувалися, тож ми не змогли роздивитися людину, що впустила професора досередини. А з телефону почувся насичений баритон:

— Здрастуйте, сер. Чим можу вам допомогти?

— Добрий вечір, — відповів Аґатіяр. — Я хотів би побачити пана Вадьяпаті.

— Ви домовлялися про зустріч?

— Ні. Але я впевнений, що він погодиться мене прийняти. Передайте йому ось це.

Зависла пауза. Очевидно, Аґатіяр вручив візитку або написав на папері своє ім’я. Певніше останнє — навряд чи професор носив у своєму домашньому одязі візитні картки. А втім, хто його знає…