Жменя вічності, стр. 34

— Привіт, Стефане, — сказав він, глузливо посміхаючись. — Схоже, ти так захопився боєм, що геть забув про мене.

Ахмад сидів у моєму капітанському кріслі й пальцями правої руки постукував по бильцю. У лівій він стискав два тонкі дроти, що тяглися кудись убік, за межі екрану.

— Комп’ютере! — чітким командним голосом гукнув я. — Бунт на кораблі. Захоплення в полон капітана.

Бортовий комп’ютер ніяк не зреаґував на мої слова, дарма що я повторив їх ще тричі. Ахмад голосно зареготав:

— Що, друзяко, спіймав облизня? Ти так упевнився у своїй владі над кораблем, що геть забув, на чому вона тримається. Будь-який комп’ютер, навіть найдосконаліший, — це лише купа брухту. Він просто робить те, що закладено в його проґраму, а її завжди можна змінити. Визнаю, що на початку я утнув дурницю, мені зовсім вилетіло з голови, що на кораблях такого класу стоять високоінтелектуальні комп’ютери. Однак потім уже ти дав маху, коли не відключив термінал у моїй каюті. На відміну від тебе, я не забавлявся віртуальними космічними польотами; у вільний час я серйозно вивчав кібернетичні системи й чекав слушного моменту, коли мене допустять до секретної інфомережі Опору. Я збирався… А втім, це вже неважливо. Головне те, що я зробив тут, на кораблі. Я заплутав комп’ютер лоґічними парадоксами, знайшов лазівку в захищену зону пам’яті й деактивував його блок ідентифікації. Тепер він слухається того, хто сидить у капітанському кріслі.

Я застогнав від розпачу та досади. Я зовсім забув про Ахмада та альва. Приєднавшись до ескадри, ми вирішили зачекати з доповіддю про бранців, оскільки побоювалися, що під цим приводом нас одразу відкличуть з району бойових дій. А потім, коли корабель пришвартувався до станції… Хай їм чорт, я навіть не згадав про них! Й інші, мабуть, також.

— І що ти робитимеш? — запитав я, намагаючись зобразити незворушність. — Чого домагаєшся? Ти спізнився, Ахмаде, тепер ти в пастці. Тобі нікуди тікати.

— Проте спробую вибратися. Мені однаково нічого втрачати. Але щоб ти не утнув якоїсь дурниці, май на увазі ось це. — Ахмад зробив паузу, камера змістилася вбік, і я побачив на підлозі предмет конічної форми, висотою сантиметрів десять і приблизно стільки ж у діаметрі. Від нього тяглося два дроти, що їх Ахмад стискав у лівій руці. — Це боєголовка від заряду десантної базуки, яку я знайшов серед напівлегкого озброєння. Її вибухової сили цілком вистачить, щоб роздовбати к бісовій матері всю рубку. Боєголовка активована, але поки я тримаю контакти з’єднаними, вона не вибухне. Та щойно я випущу їх з руки — наприклад, після пострілу з паралізатора чи бластера, — вибух станеться негайно. І від нього постраждаю не тільки я.

Камера змістилась ще далі, і я побачив Рашель. Непритомна, вона лежала на підлозі з міцно зв’язаними руками та ногами. Боєголовка знаходилася лише за метр від неї, і в разі вибуху жодного шансу на порятунок не було.

— Інші твої товариші паралізовані й замкнуті у своїх каютах, — продовжував Ахмад. — Усі засоби зв’язку я завбачливо відключив. Ці люди не цікавлять мене — загроза їхньому життю не змусить тебе до покори. А от заради цього дівчиська ти зробиш усе, що я накажу. Ми знайомі з тобою багато років, і мені добре відомо, як ти мріяв про дочку…

— Чого ти хочеш?! — хрипло загарчав я.

— Вгамуйся, Стефане. Всьому свій час. Я тут ознайомився з бортовими записами: за чотири години ваша бриґада у складі всієї ескадри вирушає до Марса. Ми спокійно стартуємо, а десь між орбітами Сатурна та Юпітера змінимо курс і підемо в глибокий космос. Переслідувати нас не будуть, та й не зможуть: як розвідувально-диверсійне судно „Зоря Свободи“ має кращі швидкісні та маневрені показники, ніж інші крейсери цього класу. Коли ми опинимося в безпеці, я посаджу всіх вас у шатл, а сам спробую прорватися в дром-зону.

— Ти не… — почав я, але вчасно прикусив язика. Ахмадові ні до чого було знати, що канали не просто зосереджені в невеликій частині простору, а й практично закупорені. — І куди ж ти подасися?

— Це моя справа. Тебе вона не стосується. Проте ти не дав мені доказати. Я відпущу всіх вас на волю лише за однієї умови: ти мусиш дещо зробити для мене. Інакше мені доведеться залишити на борту заручника. — Ахмад пильно подивився на мене. — Ти здогадуєшся, кого саме?

Я люто заскреготав зубами.

— Падлюка! Мерзотник! Ти… Я б задушив тебе власними руками!

— Не сумніваюся. — Ахмад був сама незворушність. — Тому я вжив усіх запобіжних заходів. Тож будь слухняним хлопчиком, Стефане, і все буде гаразд.

— Що тобі треба? — зітхнувши, запитав я.

— Ти мусиш викрасти технолоґію стискання дром-зони.

Почувши цю нахабну вимогу, я чомусь зовсім не здивувався. Від Ахмада — справжнього Ахмада, якого я пізнав лише нещодавно, — можна було чекати чого завгодно.

— Ти божевільний, — сказав я несподівано спокійно. — Невже ти справді віриш у те, що я зумію її викрасти? Це найбільша таємниця Терри-Ґаллії!

— А ми зараз пришвартовані до однієї зі станцій, яка містить у собі цю таємницю. Ґаллійці на разі почувають себе переможцями, вони втратили пильність, і мені майже вдалося добратися по внутрішній мережі до їхнього стискувача каналів. Зостався лише один бар’єр, якого звідси, з нашого корабля, я не можу подолати. Для цього треба потрапити на борт станції, але мені не можна залишати корабель: я серед особового складу не зареєстрований і мене затримають на першому ж посту. Якби я мав більше часу, то все б уладнав сам, а так мені знадобиться твоя допомога.

— Що я маю зробити? — саркастично спитав я. — Проникнути в їхню секретну мережу і скачати надсекретну інформацію? А дзуськи! По-перше, я цього не вмію, я не хакер. А по-друге, якби навіть умів, не зробив би.

— Е ні, Стефане, зробиш. Доведеться. Інакше твоя люба донечка полетить разом зі мною.

— А щоб тебе покорчило!..

— Так от, — вів далі Ахмад, — ніякого особливого вміння від тебе не вимагається. За чотири години, що залишилися до старту, ти мусиш потрапити до координаційного центру станції і через один з терміналів з’єднатися з нашим кораблем… тобто, уже з моїм кораблем. А решту зроблю я.

— Гадаєш, мене пустять до їхнього центру? Та ще й дозволять скористатися терміналом? Та ти просто йолоп!

— Можливо. Але ти постарайся, Стефане. Придумай що-небудь. Заради своєї коханої донечки.

Екран згас, я безсило сперся на стіл і затулив обличчя руками. Мені страшенно хотілося заплакати…

Хвилин за десять я йшов по одному з радіальних тунелів станції, а на зап’ястку моєї лівої руки красувався браслет з вмонтованим голопроектором, який при необхідності міг видати мені докладну карту всіх хитросплетінь станційних комунікацій і показати, де я перебуваю.

А втім, поки я йшов безцільно, сам не знаючи, куди йду. Думки в моїй голові переплуталися, я ніяк не міг привести їх до ладу, змусити себе думати послідовно й лоґічно, об’єктивно та безсторонньо аналізувати ситуацію.

Перед моїм внутрішнім зором стояла одна й та ж картина: зв’язана Рашель, така беззахисна й безпорадна, а поруч — активована боєголовка, дроти від якої тяглися до руки шаленця Ахмада. Коли б на її місці був хтось інший, я б ні миті не сумнівався, як мені вчинити. Але Рашель… Здоровий глузд підказував, що жодна дівчинка у світі, навіть найчарівніша, не заслуговує на те, щоб заради неї ризикувати майбутнім людства. Це були тверезі й розумні думки. Я знав, що сама Рашель, вихована в дусі патріотизму та самовідданості, без найменших вагань пожертвувала б собою, тільки б не дозволити Чужим заволодіти цією грізною зброєю, цією рятівною ниточкою, на якій тримається надія всієї земної раси.

Однак серце моє кричало про інше. Воно знай повторювало, що без Рашелі моє життя втрачає будь-який сенс. Воно вкрадливо нашіптувало лукаву давню сентенцію, що все людство не варте того, аби через нього страждала бодай одна дитина. Воно намагалося переконати мене, що у зрадника Ахмада однаково немає шансів втекти з цим секретом, що він напевно буде знищений на підступах до заблокованої дром-зони, а якщо навіть якимсь неймовірним дивом прослизне крізь один з кількох доступних каналів, то після стрибка потрапить прямісінько в тенета ґаллійських патрулів.