Ярославна, стр. 15

Та я знову помилився в Юркові. Він підхопився і, широко посміхаючись, кинувся тиснути, як дорослий, руку Петра Семеновича.

— Це… чудово! Це… геніально] — вигукував вій, щиро радіючи. — Це, знаєте, навіть краще, ніж якась літаюча тарілочка. Колосально! І, найголовніше, придумано і зроблено у нас, на Землі!

Я спитав:

— Як же ця бобіна опинилася в сквері? Петро Семенович зніяковів, розвів руками:

— Горезвісна професорська неуважливість. Люблю ходити додому пішки. Йшов через сквер, почув, як співає вільшанка, сів на пеньок послухати, речі поклав долі. Ще пам’ятаю, там був слід од багаття. Мабуть, сміття прибиральниці палили. Потім портфель узяв та й пішов собі, а… бобіна залишилась…

На другий день газети повідомили, що вчора ввечері над містом пролетів метеор і, не досягнувши землі, згорів у атмосфері.

Калейдоскоп

Сержант міліції Барабаш служить, можна сказати, на кордоні. Тільки цей кордон — нова вулиця. По один бік її — старе місто. І не просто собі старе, а найстаріша частина його: вузенькі, покручені вулички й провулки, одноповерхові ветхі будиночки, що юрмились навколо невеликого, з п’ятак, майданчика. А на майдані тому доживала свого віку старезна, напівзруйнована церква, обшарпана, глуха, давно всіма забута.

По другий бік кордону — нове місто: багатоповерхові новісінькі будинки, великі магазини з дзеркальними вітринами. На розі, якраз напроти церкви, новий інститут із скла і бетону. Нове місто наступало, тіснило старе до яру, і воно неохоче, поволі опираючись, відступало. Он уже піднімається «за кордоном» на місці халуп перший розвідник — стрункий дев’ятиповерховий будинок.

Барабаш повільно обходить свою дільницю. Крізь освітлені вітрини видно порожні зали магазинів, такі незвично тихі й безлюдні вночі. Одне за одним гаснуть вікна в будинках. А он те вікно на третьому поверсі горітиме довго: там живе вчитель мови, з сорок другої шкода. Сидить над зошитами, виправляє помилки. І в тому вікні довго світитиметься: дочка їхня — студентка, до екзаменів готується.

Знає Барабаш, хто і коли повертається додому. Ось іде поважно, не поспішаючи, ніби хазяїн по своєму подвір’ю, його сусід Семен Григорович. З вечірньої зміни. Не скажеш, що з роботи, — мов з театру: костюм на ньому випрасуваний, сорочка нейлонова. Лише хода, важка, втомлена, виказує, що це не жарт — вистояти зміну біля печі. Давно вже давали Григоровичу квартиру в новому будинку — не хоче старий металург. Мені, каже, корисно в садку покопатися після роботи, а що я буду робити у вашій клітці? Квіти на балконі поливати? Так і не пішов, упертий.

— Добрий вечір!

— Добрий вечір! — басить Семен Григорович. — Як воно, Петровичу, живеться?

Запалили по цигарці.

— А ніч же гарна! — сказав сусіда Барабаша, поглядаючи на ясне зоряне небо. — Ех, оце б нам років з тридцять скинути з плечей, га? Ото б попарубкували удвох. Та де ж там… Минулося… Ну, щасливої вахти тобі, Петровичу.

— На добраніч, Семене Григоровичу!

Важкі, упевнені кроки сталевара затихають у провулку.

Пришуміла й Танька Сидорчукова — у вечірній школі вчиться. Бач, як вибиває підборами — за два квартали чути. Припізнилась щось сьогодні. Махнула в його бік портфелем, гукнула поспіхом:

— Привіт, дядьку Олексо!

— Бувай здорова!

А це хто? Щось незнайоме, з кошиком у руці. Іде, розглядається. Приїжджий. Побачив Барабаша, зрадів:

— Здрастуйте, товаришу міліціонер! Скажіть, будьте ласкаві, де тут будинок двадцять «б»? От лихо, набудували усяких «а» та «б» — шукай ото поночі! А вони, ті літери, чи пак, будинки, як дві краплі води схожі один на одного… Так і дочку не знайдеш!

Барабаш пояснив і трохи провів. Подякувавши, старий почвалав далі.

Під деревом стоять двоє. Барабаш і цих знає. Вона — там таке куцохвосте дівча — ось із цього п’ятиповерхового, а парубок — десь аж із центра приїжджає. Отак стоять годинами — і ніяк не можуть розлучитись. А не встигне він на останній тролейбус — тоді пішки.

І, проходячи повз них, Барабаш говорить так, у простір, ні до кого не звертаючись:

— Останній тролейбус через п’ятнадцять хвилин. А ще хвилин десять до зупинки йти…

Пройшов, а за спиною сперечання, шепіт і, нарешті, хлопець побіг. І дівчина поспішила до свого під’їзду.

З кривої вулички де не взялися двоє дядьків, міцно обнялися, наче ті брати рідні, і безладно затягнули вилудженими горлянками:

— Ой, хмел-ю-у, мій хме-е-лю!

Барабаш до них:

— Ви що — не в ті взулися? Люди вже спати лягли!

Дядьки зупинились і, відвертаючи обличчя, винувато зашепотіли…

— Ні-ні! Ми — що… Ми — тихо! Тс-с-с!

І скоренько шмигнули назад у вуличку. Ще через годину — зовсім безлюдно. Уже всі пройшли й пробігли додому. Чекай, а чого це сьогодні Стецюри Митька не було? Не було ж? Ні, не проходив. Хіба перевели в іншу зміну? А може й квартиру одержав. Хвалився якось — обіцяють незабаром дати. Та воно й треба. Дітей трійко, та ще мати.

Барабаш зупинився проти майданчика, що межує з новою вулицею. Посеред нього темною масою височіє стара церква. Кажуть, що її збудовано ще тоді, коли цариця Катерина сюди приїжджала, а міста тоді ще й не було.

Обернувся до нового інституту, задер голову: «Ну й красеня збудували, хай тобі гайда!» Кожне чергування милується ним — і не може намилуватися. В деяких вікнах світло горить: працюють учені. І вдень працюють, і вночі — ото робота!

На стіні блищала нова табличка. Підійшов ближче, прочитав: «НА ЦЬОМУ МІСЦІ У 1905 РОЦІ РОБІТНИКИ ЗБУДУВАЛИ БАРИКАДУ». Оце добре зробили! Нехай молодь знає, як їхні діди тут з царем воювали!

Сів на лаві. Тихо. Місто відпочиває, набирається сил, щоб завтра, еге, вже не завтра, а сьогодні вранці, прокинутись свіжим, бадьорим, працьовитим. День був турботливим і гомінким, а ніч тиха й повільна.

Барабаш позіхнув — так і заснути недовго. Підвівся, потягнувся — вже незабаром світатиме.

І тут побачив: з-за церкви з’явились якісь невиразні тіні і почали рухатись по майданчику. Барабаш приглядівся — що воно таке? На майданчик виїхали вершники! От щоб йому провалитися на місці! Троє. Стали, роздивляються, а потім швидко майнули у провулок і щезли. От чудасія. Де взялися ті вершники та ще вночі?

Не встиг Барабаш отямитись, як майданчик, церква і деякі будиночки освітилися, немов хто прожектора на них навів. Світло було червонуватим і лилося ніби зверху. Барабаш глянув угору: так і є — це з вікна інституту освітлюють. Видно стало на майдані, як удень!

Із провулку знову вискочили верхівці, одягнуті так, як одягалися махновці у громадянську: хто в чому. Один у кошлатій шапці, насунутій на брови, другий простоволосий, у картатому піджаку, третій — в офіцерському картузі та українській чумарці. Вони гарцювали, припадаючи до луки і раз у раз оглядаючись. Еге, було чого їм оглядатись! Слідком вискочила група вершників з червоними зірками на кашкетах, з оголеними шаблюками в руках.

Червоні кіннотники щось кричали, але що — не чути. Чекай, адже взагалі нічого не чути: ні цокоту, ні криків. Чи він не оглух?

Барабаш поплескав себе по вухах — чув. Сказав: «Агов!» Теж почув! Хай тобі гайда — яка чудасія! А вершники безшумно промайнули по майдану і зникли за рогом.

Знімають, можливо, фільм з часів громадянської? Але чому його не попередили у відділі міліції? А добре працюють хлопці! Ха-ха! Особливо отой, у кошлатій шапці, з виряченими від страху очима!

Оце вахта, як каже Григорович, випала сьогодні! Не задрімаєш!

Він зовсім розвеселився, засміявся, та нараз прикусив язика і не повірив очам. Протер їх кілька разів — те ж саме: на майданчику стояла ціла-цілісінька церква. Тільки-но була пошарпана, напівзруйнована, а тепер блищала позолоченим куполом і біліла свіжопофарбованими стінами. Видно було, як гойдалися на дзвіниці блискучі дзвони, а дзвону не чути. З розчинених навстіж широких дверей поважно виходили в старовинних чорних сюртуках бундючні чоловіки під руку з дамами, розкішно вбраними, у великих капелюшках з пишним пір’ям. На східцях у лахмітті сиділи жебраки, простягали до них руки, вуста їхні беззвучно рухались. Перед церквою юрбився простий люд.