Оксамитовий перевертень, стр. 32

Лице Края раптом побіліло, виділившись із підвальної тіні, очі перетворилися на палаючі жовті монетки, а рот став бездонною чорною дірою, яка попереджала: «Ти зі мною, бо без мене тебе не існуватиме».

І досі вона була з ним, незважаючи ні на що. Та сьогодні зрозуміла, що далі так не може.

Сьогодні вони вбили двох. Спочатку зовсім молоду дівчину, практично дівчинку, потім хлопця-підлітка. Наскільки Желя встигла зрозуміти, ті просто опинилися не в тому місці не в той час — забралися на базу, не підозрюючи про її нових неофіційних хазяїв. Але те, що з ними зробили...

З неї досить. Вона не підписувалася бути співучасницею божевільної різанини. Вона більше не витримає. Вона повинна тікати.

Та чи зможе втекти від того, що називається Краєм?

Він не був людиною, і це єдине, що Желя тепер знала про нього напевно, але про справжні його можливості могла лише здогадуватись. Хто ховався за цим образом усміхненого спітнілого мачо у джинсах і брудній майці, за його голосом, що звучав оксамитом, подібним до гіркоти справжнього чорного шоколаду на язиці?

«Перевертень, — подумала вона. — Оксамитовий перевертень».

Зараз Желя мчала крізь надвечір’я по трасі Р-31 у бік Вишгорода, повертаючись додому, у свою шикарну конуру, придбану на чужі гроші. А що далі? Спакувати валізи й дременути світ за очі? Ха. Невже вона дійсно вірить, що це вдасться зробити отак просто? Що Край, котрий якимось незрозумілим чином промив мізки більш ніж півсотні людей, з легкістю перетворивши їх на ляльок-убивць, ні про що не дізнається? Що ж, кажуть, віра — сильна штука. Та навряд чи в цьому випадку...

— Ти в чомусь сумніваєшся, Желю? — Оксамитовий голос раптом пролунав у замкненому просторі салону, і його джерело було десь за її спиною.

Вона сіпнулась і ледь не випустила з рук кермо, машина загрозливо вильнула на трасі, але все ж таки знову вирівнялася. А в ніздрі почав заповзати могильно-гнильний аромат дихання Края, котрий нахилився до її вуха.

— Я відчуваю, що ти вагаєшся, — промуркотів він удавано ніжно. — Тобі нецікаво зі мною? Хочеш піти?

— Ні, що ти, — рішуче заперечила Желя, відшукуючи у дзеркальці заднього огляду його очі. Знайшла. Ті були круглі, як монетки, й каламутно-жовті, подібні до застарілої сечі в банці. Вони дивилися просто крізь неї.

— Справді? А мені почало здаватися, що тобі набридла наша компанія.

— Як мені може набриднути той, хто зробив мене такою, яка я є? — якомога щиріше відказала вона, ховаючи свої справжні думки за видінням безкрайнього макового поля, — неначе зашторила свідомість кровистою портьєрою. Це поле вона винесла зі свого дитинства, з тої короткої щасливої пори, коли вона малим дівчам відвідувала бабусю в селі під Ладаном. Те червоне море маків залишилося в її пам’яті чи не єдиним чистим і світлим, майже святим образом, тому зараз вона інстинктивно виставила його перед собою, як чудодійну ікону, що здатна захистити від непідвладного розумінню зла. Чи спрацювало? Ну... принаймні, вона все ще була ціла, неушкоджена і могла зв’язно думати.

— Що ж, я радий це чути, — відповів Край після кількох секунд тривожної мовчанки. — Справді радий. Я звик до тебе, Желю. І хочу, щоби ти була зі мною до кінця.

До кінця... Це ж до чийого?

— Звісно, я буду, — запевнила вона і швидко додала, намагаючись відвести думки Края від лоскітливої теми: — Я думала, ти лишився на тій базі... Не знала, що ти в моїй машині.

— А я і є на базі. Просто хотів переконатися... що все добре.

Він відхилився назад, і в дзеркалі з’явилася його усмішка, яка повільно перетворилася на беззубе чорне провалля.

— До зустрічі, Желю... До скорої зустрічі.

Останні слова повисли в повітрі, а заднє сидіння спорожніло.

Знову дихати глибоко Желя почала лише за Вишгородом. Разом із киснем прийшло підтвердження побоювань, що становище таке ж паршиве, як вона й очікувала. Якщо не гірше. Ніхто не збирається її відпускати добровільно, а тим більше дозволяти втекти. Тож які ще варіанти залишаються?

Тамара Сотник.

Останнім часом це ім’я неодноразово проскакувало між Маргаритою і Краєм — той чомусь дуже цікавився особою цієї невідомої мадмуазелі, з чого Желя зробила висновок, що незабаром ту також збираються навернути на потрібний шлях. Особливо ретельно він допитувався про якийсь дар, яким нібито володіє Тамара. З тих крихт інформації, що вдалося почути, стало зрозуміло, що дамочка займається відьомством чи чимось подібним. Отже, Край продовжував набирати під свої крильця особливо обдарованих. І, судячи з рівня його зацікавленості, ця Тамара мала виявитись чимось особливим.

Прикриваючи свідомість думками про макове поле, Желя вирішила, що мусить знайти її першою. Щось підказувало, що саме ця жінка зможе допомогти їй вийти з гри... вийти живою.

ГЛАВА 15

Про примхи сумління

Третім свідком після Тамари й Вересня, котрих Капелюшний нарешті відправив геть з очей, у нововідкритій справі імпровізованого харакірі Зорева був Богдан Лясовський, телевізійник, що працював з новоспеченим самогубцем на парі програм. За його словами, він сьогодні мав зустрітися з Філіпом у тому бісовому японському ресторані, щоб обговорити якесь нове шоу, але запізнився на півгодини і приїхав, в акурат коли з харчівні виносили тепленький труп колеги. Видовище справило на нього враження — Лясовський досі нервово сіпався на стільці, а кожне питання доводилося повторювати двічі. Капітана це починало втомлювати.

— Пане Богдане, питаю ще раз: чи помічали ви якісь зміни в характері загиблого останнім часом? Якусь неадекватність, щось таке, що здавалося дивним...

— Та він завжди був дивним, скільки його пам’ятаю, — розсіяно відказав Лясовський. — У цій сфері зараз усі з клопами в голові. Шоу-бізнес, знаєте... Щоправда, під кінець Зорев якийсь геть смиканий став.

— Конкретніше.

— Ну... частіше зривався на оточення. Він і раніше гиркав на своїх, але останні пару тижнів був узагалі сам не свій, ледь не лайном з рота бризкав. Працювати з ним набагато важче стало. Трохи щось не так, як він хоче, — і починаються істерики, вищить, як баба. Волав щось про те, що має шанс досягти просвітління, а сам возиться з дебілами...

— Той ще був хлопчик, так? — покивав Капелюшний. — Просвітління, кажете? Знаєте, що він мав на увазі?

— Уявлення не маю. Він багато різних дурниць верз у такі моменти.

— Як гадаєте, в загиблого міг статися аж такий напад істерики, що він з’їхав з рейок і сам укоротив собі віку?

— Собі... — Лясовський на мить замислився. — Не впевнений. Інколи здавалося, що в нього руки сверблять когось придушити, але себе... Ні. Він себе дуже любив. Манікюр-педікюр, ля-ля-тополя... По фітнес-салонах бігав, у солярії смажився... Не міг він сам себе розпанахати.

— Але ж розпанахав. — Капітан витрусив з пачки останню цигарку й закурив.

— Ну... я не знаю. Може, під кайфом був...

— Це ми зараз також перевіряємо. Забалдіти, значить, Філя теж полюбляв?

— Не без цього, — нейтрально знизав плечима Лясовський. — Важкої наркоти не вживав, але інколи любив підігрітися. Амфетаміни, стимулятори, «екстезі»... Ну, як уся клубна молодь.

— Угу, угу. Чудова була людина. — Капелюшний пожував губами, думаючи про свідчення Тамари, потім запитав: — Як гадаєте, міг Зорев мати справи з релігійною сектою?

Свідок щиро здивувався.

— Не зрозумів. Зі свідками Ієгови, чи що?

— Не обов’язково, але в цьому дусі. З будь-якою сектою, де б йому промили мозок і перетворили на фанатика.

— Гм... дуже сумніваюся. Філіп від будь-якої релігії був далекий, не вірив ні в бога, ні в чорта. Принаймні, раніше він так стверджував. Хоча... взагалі-то, щось фанатичне в ньому було останнім часом, так. Тільки не думаю, що воно пов’язане з релігією.

— Зрозуміло... Ви сказали: «руки сверблять когось придушити». Тобто Зорев справляв враження людини, здатної на вбивство?