Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників), стр. 2

Але й тепер не самою радістю позначене життя індійських дітей: надто тяжким виявився спадок, який дістала країна від колонізаторів, і надто непростий її шлях до світлого майбуття, — і про це з почуттям схвильованої зацікавленості та болю розповідає сучасна література. Із щемливим жалем дивиться на маленького бродячого співака панджабський письменник Гурбахш Сінх («Пісні вітру»). З великими труднощами добивається здійснення своєї мрії — придбати пристойне взуття — підліток в оповіданні Крішана Чандара «Черевики».

Проте хоч яке трудне буває життя в індійської дитини, вона сповнена оптимізму і за будь-яких обставин виказує кмітливість і здатність вистояти в боротьбі за життя (Поттеккат, «Маленька господиня»). Це відбувається тому, що сама дійсність нової Індії виховала в ній нові якості й погляди. Дійсність уже не постає перед нею, маленькою людиною, що входить у життя, чорним глухим кутом, як за колишніх, колоніальних часів, — вона вже відкриває шлях, нехай іще не дуже широкий, до руху вперед, дав надію на майбутнє.

Хто ж вони — люди, що своїм пером творять дитячу літературу Індії?

В переважній більшості це представники так званих «середніх прошарків» міста — їхні батьки працювали на державній службі, займались адвокатурою, журналістикою чи комерцією і були спроможні дати своїм дітям освіту. Проте, змалку заробляючи своєю працею на прожиття, майбутні письменники вже знали, як дістається трудовий шматок, і в них було що сказати своєму читачеві.

Вони представляють різні географічні області країни й різні мови. Нарайон Гонгопадгай (пар. 1918 р.) — бенгалець, і пише своєю рідною, бенгальською мовою, як і його старший колега Тарашонкор Бондонадгай (1898–1971).

Гурбахш Сінх (1895–1977) — панджабець, так само як Упендранатх Ашк (нар. 1910 р.) і Крішан Чандар (1913–1977). Але з них лише Гурбахш Сінх пише рідною мовою — пенджабською; Упендранатх Ашк творить на хінді, Крішан Чандар — на урду, і кожен із них, природно, належить до різних літератур: пенджабської, хінді, урду.

Видатне місце в літературі хінді посідає Пханішварнатх Рену (1921–1977), виходець із Північного Біхару, що лежить на кордоні з гірським Непалом. В літературі урду відоме ім’я письменниці Ісмат Чугтаї (нар. 1911 р.).

Чунілал Вардгаман Шах (нар. 1887 р.) представляє в нашій збірці гуджаратську літературу, а Педнекар — маратхську. Народи, що говорять гуджаратською й маратхською мовами, населяють західне узбережжя Індії (відповідно, штати Гуджарат і Махараш-тру); на орія говорить населення Орісси — штату, розташованого на східному узбережжі Індії, зі сходу омитого лазуровими водами Бенгальської затоки, а на заході облямованого рівними пасмами голубих гір, густо порослих буйною рослинністю.

Одну з основних літератур дравідійського півдня Індії — літературу телугу в нашій збірці представляє Буччібабу (це псевдонім, справжнє ім’я письменника — Шіваразу Венката Суббарао, роки життя 1916–1967). Народ, що говорить мовою телугу, населяє штат Андгра-Прадеш, який простирається на північному сході Деканського плато, по зелених долинах величних рік Годаварі й Крішни, понад лазуровими обширами Бенгальської затоки.

Почесне місце в тамільській літературі посідає ім’я Пудумейпіттана (це псевдонім, справжнє ім’я письменника — Віруттачалам, роки життя 1906–1948). Основна маса тамільського народу живе на самому півдні Індії, у штаті Тамілнад; його східне узбережжя омивають води Бенгальської затоки, південне закінчується мисом Коморін, що мов вістря списа вганяється в океан.

Поттеккат (нар. 1913 р.) представляє літературу малаялам. Мовою малаялам говорить населення «зеленої перлини» Індії — штату Керала, розташованого на південному заході півострова Індостан.

Пудумейпіттан і Поттеккат писали своїми рідними мовами, відповідно — тамільською і малаялам, а їхні співвітчизники таміл Разіпурам Крішнасвамі Нараян (нар. 1906 р.) і малаялка Парваті Тампі представляють індійську літературу, творену англійською мовою…

Проте хоч би якими мовами писали свої твори письменники, хоч Он як складалися їхні долі, вони є плоть від плоті свого на роду, з ним вони завжди — ї в радості, і в горі, і вони не уявляють своєї долі поза долею свого народу.

Коли для літературної молоді визвольна боротьба — це вже історія, про яку вони дізнаються в підручників та з розповідей літніх людей, то більшість письменників старшого й середнього покоління ще добре пам’ятають роки боротьби, а дехто з них особисто брав участь у визвольному рухові. І досі, трудячись в умовах незалежної Індії, вони всі сили віддають боротьбі за світле майбутнє своєї батьківщини. І поміж безлічі проблем, що їх вони прагнуть вирішити, не останнє місце посідав творення дитячої літератури, якій виховувати підростаюче покоління країни, літератури, яка завдяки їхнім спільним зусиллям проходить тепер стадію інтенсивного формування.

На закінчення хочу висловити надію, що оповідання, які ви прочитаєте, допоможуть вам, друзі, ближче пізнати незвичайну країну — Індію, життя її народу, мрії, надії і звершення її синів і дочок, що прагнуть миру, праці та оновлення життя.

Володимир Чернишов

Нарайон Гонгопадгай

Футбольний матч

Гол забив я. Ще й досі сюди долинають захоплені вигуки:

— Слава Паларамовії Гіп-гіп-ура!

Ех, а в ці хвилини мене ж могли підкидати вгору, нести на плечах, пригощати донесхочу ласощами в якійсь крамничці І А натомість мене шпиляють комарі, набридливі й невідчепні. Хотів був провчити одного, та так тріснув себе по носі, що сльози на очах виступили. А заплакати годі. От і сиджу серед багнюки, в кущах, а довкола комарі знай гудуть і гудуть у свої труби.

— Хай живе Паларам! Слава Паларамовії — знову почулося віддалік.

Якийсь нахаба комар вгородив свій хоботок у мою праву щоку. Лясь! Аж у голові замакітрилось. Навіть учитель арифметики Гопі-бабу не зумів би дати такого ляпаса. Я ледве не завив від болю, але вчасно стримався. Ще добру годину доведеться стриміти в цьому комариному царстві. Годі й думати, що пощастить вибратися раніше, ніж землю огорне темрява.

— Хай живе Паларам! — востаннє долинуло до мене.

Паларам — це я. Взагалі-то хлопець я нівроку, дужий, та інколи на мене нападає якась дивна недуга. Тоді я п’ю настій із листя дерева васака.

Я затятий член нашої футбольної команди «Грім». Щоправда, сам я не граю, зате болільник неабиякий. Якщо наша команда забиває гол, то потім я весь тиждень розмовляю хрипким шепотом. Коли ж ми виграємо — що трапляється вкрай рідко, — то від непомірних радощів у мене починається приступ тієї незбагненної хвороби.

Все йшло гаразд, поки я був тільки болільником. Лиха почалися з тієї хвилини, коли мені спало на думку вийти на футбольне поле.

Ми мали зустрітися з футбольною командою «Бродяга». Ще за три дні до гри я почав розучувати класичну мелодію, акомпануючи собі на зламаній фісгармонії молодшої сестри. Звичайно ж, я зовсім не збирався ставати співаком, просто хотів вивчити пісню, щоб без угаву горлати її весь матч. Та ба, мої музичні вправи тривали недовго, бо до кімнати, погрозливо вимахуючи грубезним підручником, влетів старший брат.

Ну гаразд… Далі — гірше. А вже на стадіоні нас чекала страхітлива звістка.

Кращими гравцями в нашій команді вважалися двоє братів — Бгонту і Гхонту. Обидва мастаки битися на палицях і неперевершені захисники. Якщо вже вдарять по м’ячу, то заодним і центрального нападаючого в команді супротивників зіб’ють. А скільки ніг переламали обидва братики! І не порахуєш.

А тепер вони добряче підвели власну команду, і вона закульгала відразу на обидві ноги.

Є у братів у Бенаресі дядько. Звичайно, де йому жити, то його особиста справа, та невже він не міг одружитися іншого дня?

Телеграма від нього надійшла якраз опівдні. І зрадливі Бгонту й Гхонту не гаючись підстрибцем подалися на вокзал. Одне слово, без ножа зарізали.