Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників), стр. 12

Бакар знову спробував щось несміливо заперечити, але Маширмаль уже крокував до стайні.

— Буйволи почекають, спершу верблюденя нагодуй! — гукнув він наймитові.

Місяць ще не зійшов, довкола було безлюдно й тихо. Легкий туман оповив село і степ, на небі несміливо висівалися перші зірки. У гуснучих сутінках дерева неподалік скидались на велетнів у довгих чорних саванах.

Над дорогою край свого села непорушно сидів Бакар. Оддалік паслися верблюди, і теленькання дзвіночків на їхніх шиях відлунювалось у його серці похоронним голосінням. Рука судомно стискала шістдесят рупій, нічого тепер не вартих для нього. Він дивився на смужку тьмяного світла, що пробивалося з віконця його хижки, й чекав, поки засне Разія. Лише тоді, скрадаючись, як злодій, він міг прошмигнути в хату.

Переклад з хінді С.Наливайка.

Пханішварнатх Рену

Вечірня пісня

Як ото досвідчений ювелір радіє, несподівано помітивши в пилюці коштовний камінь, так і старий барабанщик не втримався від захопленого вигуку, щойно побачив пастушка Мохана:

— Господи, який гарний хлопчик І

Серед оцих полів, долин і садків, біля цієї худоби — і така краса? Неймовірної

Від розчулення очі старого барабанщика аж затягло сльозою. А пастушок Мохан тільки посміхнувся і запитав:

— А чого у вас палець на руці скарлючився? Це від того, що ви багато грали на мридангу [14], так?

— Що? — здригнувся старий від несподіванки. — А-а-а… Так… Ні… А хто тобі?.. Звідки ти знаєш, си…

«Синку» хотів сказати він, але вчасно схаменувся. Бо раптом згадав, як у Парманпурі він назвав синком одного брахманського [15] хлопчака, а потім і сам був не радий, що так необачно вихопилося в нього те слово. Сільська дітлашня враз оточила його: де це чувано, мовляв, щоб якийсь волоцюга смів так звертатися до високородних дітей? «Бий старого приблуду! — кричали вони. — Трощи його мриданг!»

Добре, що він не розгубився тоді, а жартома мовив до них:

— Ви вже вибачте мені на перший раз, людоньки добрі. Більше не буду. Тепер я всіх вас називатиму батеньками.

Дітлахи лишилися задоволені. А він поплескав по щоці якогось голого, років трьох малюка і підморгнув йому:

— То як, домовились, батеньку мій?

Малеча довкола так і пирснула сміхом.

Все обійшлося, але відтоді він уже остерігався вживати оте «синку», коли звертався до дітей. А от назвати Мохана синком старого так щось і смикало за язик.

— Пісню послухати хочеш? Ти диви, навіть распірїю? А звідки ти знаєш, що є і така пісня, га? Скажи, не бійся… синку…

І десяти- чи дванадцятирічний Мохан знав, що старий Панчкаурі трохи несповна розуму, отож від нього всього можна сподіватися. Пастушок про всяк випадок озирається на вигін, де пасуться його воли, а тоді насторожено зиркає на барабанщика.

…Старий Панчкаурі іде в Камальпур. Там, у садибі камальпурського пана Нанду його ще й досі зустрічають шанобливим і лагідним словом. Кілька разів навіть влаштовували частування на його честь. Тільки там ще й почуєш захоплені розмови про музику, про танці, пісні… Шанують там, знають мистецтво… Два роки не був він у цих краях, а світ довкола міняється швидко, не встигаєш роззирнутися навіть. Вранці, коли старий вирушав у дорогу, найменший хлопець Шобги Мішри так і сказав йому в вічі:

— Ти, барабанщику, не живеш, а тільки небо коптиш!

А й справді, що в нього за життя? Сміхота та й годі!

Тільки й утіхи, що і йому колись настане край, не може ж воно тривати вічно. Уже п’ятнадцять років Панчкаурі блукає від села до села з мридангом на шиї, жебрає, тягне руку за милостинею. А до пуття грати не може, бо на правій руці один із пальців геть скарлючився. Навіть найпростішу мелодію — і ту старий вибиває на своєму мридангу на превелику силу. Та й голосу позбувся, бо призвичаївся до опію та гашишу, хоч, щоправда, і намагається якось співати пісень Відьяпаті [16]. Але голос уже не той, що був: якийсь хрипкий, із присвистом, точнісінько як ото з ковальського міха, коли він прорветься.

А років зо двадцять тому його ім’я гриміло. Хай би які були врочистості, чи то весілля, чи принесення пожертви богам, чи обряд надівання священного шнура, чи церемонія перших пострижин — завжди кликали виконавців пісень Відьяпаті. Але серед усіх музикантів найвідомішим був Панчкаурі, слава про нього линула по всій окрузі від Сахарсй аж до Пурнії. Не було жодної людини, яка б не знала уславленого мридангіста, його неперевершеної гри та співу. І хоч усі вважали його трохи схибнутим, але і старе і мале, і багаті й бідні в один голос захоплено казали:

— Немає іншого такого музиканта, як наш Панчкаурі!..

І ось зараз старий бачить перед собою пастушка Мохана — гарного, допитливого і, видно, здібного хлопчика, який просить заспівати й заграти йому распірію.

— Заспівайте, га?

— Хочеш послухати пісню — распірію? Гаразд, заспіваю тобі. Але спершу скажи, хто…

— Ге-ей, Мохане! Ти бачиш, де твої воли? — долинув здалеку чийсь крик. — Карму з тебе шкуру спустить…

— Ой лишенько! — підхопився Мохан.

Учора добряче відлупцював його Карму через тих волів, які весь час норовили залізти в шкоду.

— Я сидітиму під дим самим деревом! — гукнув навздогін хлопчикові старий барабанщик, — Завернеш волів і приходь, я тобі заспіваю пісню!

Але Мохан уже щодуху мчав від нього. Навіть не озирнувся…

Пісня-распірія!

Якось Джогендар Джха із Сахарси видрукував маленьку книжечку, до якої увійшло дванадцять віршів Відьяпаті. На ярмарку книжечку з піснями, що називались распірія, вмить розхапали. Згодом під супровід цих пісень стали виконувати й танці.

Край поля, у затінку гвоздичного дерева сидить старий мридангіст і виглядає пастушка Мохана. Навіть цього чудового надвечір’я, коли уповні місяць джетх [17], селяни, яких багато в полі, працюють мовчки, не чути ні їхнього гомону, ні пісень. Певно, недовго чекати, коли й зозулі не куватимуть, бо розучаться. І як люди можуть такої пори працювати мовчки. А ще ж зовсім недавно в них була снага до пісень…

Після першого дощу від смарагдово-зеленого килима полів линуть якісь особливі пахощі. У тихому надвечір’ї так і пориває заспівати. І люди заводили бірхи — пісні про розлуку, чанчари — пісні-веснянки та ще багато інших. Щоправда, ті, хто працює в полі, не зважають, чи відповідає порі пісня, співають, що спливає на думку й до чого більше лежить душа. Коли надворі сіється мжичка, вони починають барахмасу — пісню, в якій описується кожен місяць розлуки. Коли нестерпна спека, вони можуть заспівати бірху, чанчар, лагні… Хоч і не до пори були часом ті пісні, але все-таки їх співали. Хіба хто раніше дивився так байдуже, як оце тепер, коли він з’являвся на дорозі зі своїм мридангом? Та ніколи в світі! Відразу оточували його, навперебій просили заспівати щось… А тепер ця благословенна надвечірня пора проходить сумно, нецікаво, немов у людей не лишилося ні слів, ні почуття…

Яструб, що кружляв у небі, раптом пронизливо крикнув.

Старий барабанщик здригнувся:

— А щоб тобі добра не було!

Розбурхав його Мохан, розтривожив, а сам побіг до своїх волів. Чекає його старий Панчкаурі нетерпляче, вже сам ладен побігти до нього. Раз по раз вдивляється в череди на паші, силкується розгледіти Мохана, виловити його поглядом. Але марно, все повиває імла, очі сльозяться…

Старий заглянув у торбу: манго є, підсмажений рис теж є. Барабанщик відчув, що зголоднів, але те відчуття одразу зникло, щойно він пригадав худеньке, марне личко Мохана.