Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників), стр. 10

Коханий мій, пора зустрітись нам…

Збігали дні, тижні, місяці… І настав день, коли душа в Панкхі рантом здригнулась — так здригаються рейки, коли по них мчить поїзд. У той день Панкхі почув ту саму пісню і той самий голос. Так, так!.. На платформі перед станцією співала та сама дівчина, тільки тепер їй вторив оркестр.

Панкхі кинувся до того місця, звідки чулася пісня. Він відчував, що там зібрався натовп.

Коли пісня урвалась, Панкхі молитовно склав руки й став благати:

— О пані моя!

— Хто ти такий?

— Пані! Я звертаюся до пані, яка щойно співала.

І відразу ж у відповідь вибухнув дружний регіт.

— От дурний, — сказав хтось.

Але в цю мить зазвучала нова пісня:

У серці в Панкхі знялася справжня буря. Адже це його пісня! Колись його навчив цієї пісні Нітай, а пані почула її від нього, від Панкхі!

Пісню проспівано, голос замовк.

— Невже ти не пізнаєш мене, моя пані? Я — Панкхі.

— Геть звідси, телепню!

Проте він не хотів іти звідси. Його проганяли, штовхали, та він не здавався.

Задзвонив дзвін, і пасажири поспішили до поїзда.

— Гарненько упакуй патефон! — крикнув хтось. — Заховай пластинки в чемодан.

Поїзд відійшов. Станційні службовці й буфетник дуже здивувалися, виявивши, що Панкхі зник.

Минули роки… Слух у Панкхі став не такий гострий, і наступаючи ногою на рейку, він уже не міг визначити, чи далеко поїзд.

Тепер він звичайно сидів біля дороги, що вела до храму, й просив милостиню. Співав він рідко й неохоче, а якщо вже змушений був співати, то віддавав перевагу священним пісням. Але одного разу він чомусь заспівав:

Коли він скінчив, чийсь грубий чоловічий голос біля нього промовив:

— Це ж твоя давня пісня, люба!

Панкхі почув тихий сміх.

— Авжеж. Колись я співала її,— відповів жіночий голос. — Але він не почув мого заклику.

— Знову твої недоречні жарти! Однак мені вже набридли всі ці святі місця! Ходімо звідси.

І вони пішли. Вдалині завмер звук їхніх кроків.

Навкруги співали птахи. Світло, що багато років осявало життя Панкхі, погасло. Сліпий підвівся й повільно побрів по дорозі…

Переклад з бенгальської О.Лєнік.

Упендранатх Ашк

Верблюденя

Помітивши, як селянин-мусульманин Бакар жадібно роздивляється його товар, торговець Чоудгрі Нанду сердито гримнув:

— Ну, чого витріщився! Все одно не купиш!

І знехотя, ліниво потягнувся, розминаючи своє огрядне тіло. Гудзики на комірі його полотняної сорочки давно повідривались, і видно було широкі груди.

Бакар підійшов ближче. У нього, як у щирих мусульман, були вуса й невеличка клинцювата борідка. В запалих очах зблискував упертий вогник, наче Бакар зважився на хтозна-яку зухвалість.

Посміхнувшись самими кутиками рота, він промовив:

— Оце стою і милуюся однією вашою верблюдицею, Чоудгрі. Ну й гарна ж! І зовсім молоденька. Дивишся на неї — і душа радіє.

Торговець поглянув на селянина прихильніше.

— Яка ще верблюдиця? — вдаючи байдужого, буркнув він.

— А он та, четверта від краю, — показав Бакар.

У затінку старого розлогого дерева стояло на прив’язі з десяток верблюдів. Серед них привертала увагу молоденька верблюдиця, майже верблюденя, що час від часу тяг-лося вгору довгою гарною шиєю і неквапливо поскубувало з гілки зелені листочки. На ярмарку в Бахавальнагарі, маленькому містечку на самому краю пустелі, завжди торгували верблюдами, адже верблюд — корабель пустелі. Його тут запрягають, він переносить вантажі, робить у полі. Навіть раніше, коли корову можна було придбати за десять, а вола — за п’ятнадцять рупій, за доброго верблюда правили не менше півсотні. Тепер же за їздового верблюда беруть двісті-триста рупій, а за в’ючного — не менше восьмисот.

— Повірите, на весь ярмарок не знайти кращого! — ніжно розглядаючи верблюденя, знову озвався Бакар.

Торговець гордовито випнув груди.

— Ще б пак! — пхикнув він. — У мене всі верблюди як на підбір. Адже тільки січкою та висівками й годую!

— А я хотів би купити саме його, — рішуче мовив Бакар. — То як, продасте верблюденя?

Чоудгрі зміряв селянина презирливим поглядом.

— Собі хочеш чи хазяїнові? — поцікавився.

— Собі! — твердо проказав Бакар.

Торговець тільки головою похитав: та звідки в цього злидаря такі гроші!

— Ет, не мели дурниць! — буркнув він.

У Бакара аж руки свербіли дістати вузлика з пївторастами рупій і помахати ним перед носом цього зарозумілого дуки.

— Є в мене гроші чи нема, то вже мій клопіт. Ваше діло сказати ціну…

Торговець знову позирнув на селянина: дготі не сягало навіть колін, благенькі сандалі, певно, носив ще дід. І Чоудгрі спохмурнів:

— Ішов би ти краще, куди зібрався! Іч чого йому забаглося! Купити надумав… Та якщо вже тобі так кортить почути ціну, то слухай: вісім разів по двадцять, і ні рупії менше.

Стомлене, заклопотане обличчя Бакара проясніло. Він побоювався, що торговець заправить стільки, що до верблюдиці й не підступишся, тож невимовно зрадів, почувши таку ціну. Навіть якщо Чоудгрі не поступиться десятьма рупіями, то він їх у когось позичить. Бакар не вмів торгуватись, і зразу виклав усі свої гроші.

А Чоудгрі заправив стільки навмисне, щоб настрахати цього голодранця. На ярмарку навіть доросла верблюдиця коштує півтори сотні, а за це верблюденя якби хто дав сто сорок — і то було б добре. Але він удав, ніби робить Бака-рові велику ласку:

— Хоч воно я тут і терплю збиток, але коли сказав, то відступатися не годиться: віддаю тобі вже за півтори сотні.

Він підійшов до дерева і передав селянинові мотузку, якою верблюденя було прив’язане. На хвилю навіть Чоудгрі, людину черству і грубу, кольнула наче жалість: адже верблюденя змалку жило на його подвір’ї, він сам годував і поїв його, тож тепер, певно, відчував те ж саме, що й батьки, коли віддають рідну дитину в чужий дім.

— У мене йому добре велося, воно не знало лиха. Бережи його й ти, — незвично лагідним і тремтячим голосом мовив торговець.

Щасливий Бакар квапливо запевнив його:

— Будьте певні, життя для нього не пошкодую!

Зав’язавши одержані гроші в краєчок дготі, Чоудгрі

Нанду налив собі з глека води.

Було спекотливо й душно. Навіть на міських базарах, куди на час ярмарку підводять водогінні труби й весь час поливають землю, годі було продихнути від пилюки. А тут, поряд із пустелею, вона висить у повітрі, густо осідає на землю, крам, худобу, одяг, обличчя… Воду беруть з арика й носять у бляшаних бачках, та поки той бачок подорожує по ярмарку, вода в ньому стає теплою і брудною.

Чоудгрі хотів був зачекати, поки вода відстоїться, але в горлі так пересохло, що він не витримав і одним духом проковтнув теплу, неприємну рідину. Тоді простягнув глека Бакарові. Того ще до ярмарку мучила спрага, але зараз йому було не до цього: ще до сутінок він мусить дістатися до свого села. Міцно затиснувши в руці мотузку, він рушив назад, додому, на радощах не помічаючи ні спеки, ні пилюки.

Бакар давно мріяв купити верблюденя. Його предки споконвіку гончарювали. Та батько облишив спадкове ремесло й подався в найми. Його стежкою пішов і син — ще з малих літ почав наймитувати. Замолоду Бакар не надривався в роботі. Дружина йому трапилась працьовита, робила за двох і не ремствувала, тож він за нею не знав лиха. Та й сім’я була невеличка: сам Бакар, його дружина та маленька донька, тож навіщо було шукати зайвих клопотів на свою голову. Але доля недовго панькала його і незабаром пробудила із щасливого сну, нагадала, що на світі є не тільки радість і безтурботне життя, а й горе, й тяжка праця.