Заложна душа, стр. 8
... А потім побачили ми під пагорбом старого перебендю із порубаними плечима; і повз перебендя, гірко плачучи і кліпаючи сліпими очима, кудись по траві, і мацав навколо себе старечими руками із відрубаними пальцями; і зрозуміли ми — шукає він кобзу, що неподалік лежала і мертвого хлопця-поводиря; і знов зіскочив я з коня, і взяв кобзу і вклав у руки старому; обійняв він її, немов знайдену неньку, але глянув на мене білими очима — і відчув я, що простромив мене його погляд, немов гусарський спис; і назад мені штовхнув кобзу перебендя і хотів щось сказати, та тільки забулькала кров у нього на губах, смикнувся він і, мабуть, побрів за своїм хлопцем-поводирем Господу Богу про кривди переказувати... І поховали ми перебендю і хлопця біля могили; і прив'язав я кобзу із дев'ятьма напнутими й однією порваною струною до своїх тороків, і рушили ми далі...
...І виїхали ми на високу Чорну могилу, і стали колом, і викопали глибоку яму; і зрізав я жмут волосся із чуприни своєї, і кинув у порожню могилу; і позрізали волосся із чуприн своїх козаки і теж кинули у чорну землю; і присягнули ми, що не буде нам спокою ні на землі ні на небі; ні у вогні ні у воді, поки не звершимо ми Святу Помсту за Лицарство і за Вкраїну нашу; і присягнули ми на ятагані братчика нашого Гната Шаули, на кобзі мертвого перебенді, на землі могильній і на сонці кривавому, на Святім Хресті і на могилі лицарській, на душах предків наших і на зброї нашій; і присягнули ми звершити
Святу Помсту...
...І поклялися ми, що кожен із зрадників, що Січ зруйнували і нашу-Вкраїну до рук ворога віддали, прийме смерть люту... І записали ми імена зрадникі,в і кожен з нас витяг жереб, і кожен знав, кого стратити зобов'язаний...
...З тих часів всі братчики свою обітницю здійснили — не рятували від помсти нашої ні кремль московський, ні стіни варшавські; ні гайдуки збройні, ні варта гвардійська; ні молитва, ні чаклунство,ні благання, ні прокляття; і було дев'ять напнутих струн на кобзі, і як гинув один із нашого товариства, свою обітницю виконавши, рвалася струна; і залишився тепер тільки я із нашого Братства; і туга мене ссе, бо не зміг я доконати найлютішого після Ґалаґана ворога нашого, із ким випало мені по жеребу порахуватися, найвірнішого ґалаґанового пса, колишнього старшину січового — Горлача, що під Москву переметнувся і допоміг Ґалаґану тоді Січ спалити. Здалося мені, що вбив я його тоді у його ж власному палаці. Військо вижило і сказано було у таємній Книзі Низовій, що... заки Січ є, да не восстах із праху Мрець... Не встигаю я присягу виконати, не хоче для мене Бог таку милість надати; але доконаєш Святу Помсту ти, бо інакше моє закляття на тебе і на рід твій перейде і на душі праведні козацькі, і на весь рід вкраїнський... і нікому буде честь лицарства захистити, бо ще багато лиха накоїть цей пес...
Із тими словами піднявся Чорнояр і пішов просто у степ, прямий, як літ стріли із запорізького сагайдака...
6.Чигрин
...Чигрине, Чигрине, все на світі гине...
...І спекотним серпнем року від створення Адама 7184, а від плотського пришестя у світ Господа 1676, закінчилась Руїна...
...Від пошматованого власною славою і ворожими нашестями пресвятого міста Чигрина, нині обкладеного п'ятнадцятитисячним московським військом та трьома лівобережними полками, нарешті схиливши горду вию, вирушив до ворожого обозу нещасливий гетьман Петро Дорошенко із своєю старшиною.
Чигиринські стіни ще обкурювали дими від московських бомб, і в ровах тліли трупи після останнього приступу, а вже дорошенківські вірні сердюки-серденята похмуро стежили через бійниці, як повільно виїздить ясноповажна старшина на чолі із гетьманом до ворожого табору...
...Здаватись...
...Минули ті часи, коли сам Дорош вперто сидів під час минулої облоги із пістолем на діжці з порохом, воліючи піднестися нараз до неба, ніж складати зброю перед своїми найлютішими ворогами — Іваном Самойловичем-Поповичем та Москвою... ...
Щось зламалось у душі гетьмана. Коли зламалось? — хто знає...
Може, коли страчували без жалю його серденята уманську бунтівливу старшину, а може, коли благав свого сюзерена, султана турецького, випустити на волю поневолених міщан зруйнованого Кам'янця, а може, коли бачив, як вертаються його правобережники, немов ногайці з лівого берега, тягнучи ясир за собою, або в ту прокляту хвилину, коли залишив на затятого Демка Многогрішного щойно приєднаний із такою кров'ю Лівий берег та кинувся гамувати родинні чвари свої...
...Хто зна!
...Тільки, відчуваючи загибель справи своєї, передав гетьманські клейноди Війську. Військо гетьману Хмельницькому клейноди дало, тепер клейноди до справжніх господарів повернулись. І це було останнє, що зміг зробити для мрії своєї гетьман Петро Дорошенко.
...Але їхав тепер гетьман на поклін до затятих ворогів своїх, вірніше, вже не сам гетьман, а лише тінь від колишнього незламного володаря обох берегів козацько-малоросійської Вітчизни...
І не відомо, що більше пекло гетьманову душу — чи то сором від самої думки здаватись, чи насуплені погляди сердюків. А сердюки непривітно застигли на облуплених стінах під спекотним серпневим сонцем.
...А стіни вже безліч облог витримали, а кожен сердюк гусарської хоругви вартий...
...Виведи нас, пусти в останню лаву... Заллємо кров'ю рови чигринські...
...Але щось зламалось у душі славного гетьмана Петра Дорошенка...
...Старий канонір довго стовбичив замислено із запаленим ґнотом над мідною мортирою, споглядаючи, як розвертається старшина перед роз'їздом московських дітей боярських і лівобережників-барабашів. А коли кинув булаву під ноги стрілецькому полковнику гетьман Дорошенко, похилив сиву голову канонір, ґнотом ніяково повів і на ґніт плюнув, а потім довго дивився на блискучий ствол мортири, із якою пройшов довгий шлях, розпочатий на Жовтих Водах...
...Позаду гетьмана Дорошенка джура його відданий — запорожець Яків Горлач. Молодий, але справу свою знає. Тільки мовчазний занадто. Може, через те і прозвали його братчики не дуже смиренним ім'ям — Басурмак. Знає Дорошенко: нехай тільки косим оком хтось кине на нього, миттєво ляжуть залізні пальці на горло відчайдуха і холодне лезо дихне пекельно й запитально повернуться холодні очі до гетьмана.... Не одну таємну справу виконав Горлач, та тільки так добре, що і сам гетьман із неприємним почуттям зустрічає відкритий погляд джури свого вірного. Але зараз інші тяжкі думи обсіли гетьманову голову. Яків позаду конем править, скоса на лівобережників комонних поглядає — московських недоламків. Без упину двадцять років козацько — українську кров ллють.
Самому Якову чотири роки було, як розпалося козацьке братерство, стиснуте залізною рукою Хмеля. І вже виросло в Україні нове покоління, яке звикло лити братську кров наче воду.
Їде Яків обабіч полковників, які колись саму Польщу здобували. Сам Дорошенко, хоча широкі плечі свої як завжди поставно тримає, але вже не відчуває Яків тої заповзятої сили гетьманської, за яку колись полки яро у вогонь кидались.
А ось вже попереду роз'їхались діти боярські у бляшаних тегиляях. А за ними стрілецькі сотники замахали шестоперами і бородаті стрільці у червоних каптанах, незграбно брязкаючи бердишами, у шерегу шикуватись почали. Більш молоді витягували шиї, дивлячись на свого лютого ворога — клятого Дороша. Старі набурмосено позирали на поїзд гетьманський. Здавалося, над ними всіма — старими і молодими, над усім військом московським — моторошно віє єдина думка і єдине слово: Конотоп...
За шерегами, далі рівно тріпочуть по вітру прапори комонних полків Івана Самойловича. Московські недоламки. Перемогли нарешті недоляшків! Козаки на баских конях, суховій значками на списах грає — найкращі сотні відібрав гетьман Іван Самойлович, аби перед ненависним гетьманом-суперником похвалитись своєю силою. Сидять вправно, весело блимають очима: що, чигиринці, зварили чорта в ринці?