Заложна душа, стр. 34
— Бачиш, як ніженьки твої, бур'яном степовим поколоті — порізані, терпнуть?
Вклала Одарка дівчину на ліжко й пішла. Оксана спробувала встати, але гострий біль у стопах пронизав її наскрізь. Впала вона обличчям у жорстку подушку і гірко заплакала.
Ввечері, тільки зірки на небо висипали, як Одарка швидко почала піч топити. Оксана, сівши на ліжку, із страхом на неї дивилась.
Тим часом відьма продовжувала без упину:
— Село наше колись велике було, а зараз вже людей мало залишилось... Хто наймитувати подався... Хто у чорноморські степи, а хто і далі, — останні слова Одарка сказала трохи повільніше і з притиском, але потім продовжила, ще швидше, — так що не дивуй на хати наші змертвілі, — далі мова її стала уривчастою і незрозумілою: — Та ще краєм неба хмари із блискавкою йшли, і курява у степу недобре віщує; сичі у пролісках пугають, русалки ночами з води не виходять, і у коморах миші із ховрахами хліб псують, а чи ти хрещена чи наречена ... чи боронь-трава тебе береже, а чи сама ти на Івана Купала тирлич шукала... і чи не прилітав до тебе Вогняний Змій; а може знаходила ти срібне кільце-обручку ... — тут дивна тітка нахилилася над дівчиною і, дивлячись їй прямо в очі своїм пекучим зором, зашепотіла: — Ти нічого не бійся, бо вже сталося все, а там тобі ніхто не страшний: Він тебе береже... А про козака свого забудь... бо душа в нього заложна ... і рябі тебе не займуть, бо сила зараз в нього... і зірки глибоко під землею у глеку таємному світять, тільки не бійся нічого... бо я знаю, що це страшно... чи не була я молодою... а як Звенчиха мене вчила, щоб я за Михайлика мого помстилась, то водила на роздоріжжя... а там... боже ж мій, що там було...
Під ці слова-голосіння все в голові запаморочилось у дівчини, а задуха в кімнаті стала така сильна, немов хтось став її душити. Оксана знов спробувала стати — ноги вже не боліли, і почала вона на себе плахту одягати, як Одарка схопила її і на ліжко кинула: — Куди ж ти підеш, дурна дівчино! Там тебе дика баба розірве, або лісовик схопить! А я своїм зіллям тебе врятую!
Очі Одарки на мить застигли й наблизилися до дівочого чола — Оксана з жахом побачила своє перегорнуте обличчя в її чорних зіницях.
— Покинь мене, навіжена відьмо! — закричала Оксана і щосили відштовхнула Одарку від себе. Та відступила до стіни. Оксана вскочила й кинулась до сокири, що у куті лежала. Але не встигла і двох кроків зробити, як відьма із крюка зірвала пук трави, закричала щось ворожбитське і кинула в дівчину. Оксана поточилась — їй здалося, що суха трава миттєво обкрутила її тіло. Все попливло перед її очима, і дівчина впала на підлогу. Над нею схилилась Одарка — в руках вона тримала довгу сирицю.
— Що ти, дурна, від своєї долі тікаєш: її і конем не об'їдеш, а на тобі вже кров є... і ти чоловіка пізнала... тому нечиста ти є... — Оксана спробувала видряпатись, але власне тіло не корилось їй, Оксані здалося, що вона вклала всю силу, але ледве змогла тріпонутися, немов риба, кинута на берег, — і різне гаддя із лісів та з-під очерету, хляскаючи, повзе; сови чортів вигукують, а я гола на березі лежу, а з річки жаби на мене стрибають і черви лізуть, змії навколо ніг і рук обкручуються... — скрипучий голос відьми долітав до Оксани, немов з глибокої ями, розпливався навколо і паралізував холодом — крізь напівзабуття дівчина відчувала, як відьма перегортає її на живіт, як цупка мотузка впивається у заломлені за спину лікті. "Отак і Ярину Людолов змотузував — та хоч дряпатись могла", — думки плутались у голові Оксани, страшна задуха тиснула на її обличчя, відьма розплутувала мотузку, продовжувала страшне сповивання і вела нескінченну моторошну балаканину:
"...І сказала тоді мені баба Зеленчиха: — "Лізь до черева кобили — і знати будеш, що із тобою на тім світі станеться..."; скинула я із себе одяг, а була я тоді молода і прегарна, і тіло в мене дівоче таке свіже й струнке було — ну як твоє зараз"...
...Відьма обвила мотузкою стан дівчини і накинула їй петлю на ноги. Тепер Оксана не могла й ворухнутися, з розпачем відчуваючи, як навколо колін і литок боляче стягується сириця...
... — Одяг я з себе скинула і на Зеленчиху озирнулася, але замість неї скривавлене личко Михайлика узріла — як його мертвого із шинку сусіди привезли, а він гордий був і слів образних не пропускав, а я дівчина проста — то я сорочку ізняла, а від дохлої кобили сморід душу виїдав, та хто зна — може, він душу мою тоді і виїв; то я очі закрила й у черево розчахнуте, немов у прірву, кинулася...
...Відьма сиділа біля зв'язаної Оксани — руки старої скручували навпомацки вузли, а червоні очі дивилися кудись у стелю:
— Впала я туди: світ вмер, а я наново народилась. І впилися у моє біле тіло черви й гади, а я і кричати не могла — і смоктали життя з мене жаби водяні, а щури отруту вливали, і народилась я, але із знанням чорним у душі...
...Хваткі пальці перегорнули Оксану на спину — над сірим від жаху обличчям дівчини схилилося перекручене спотворене обличчя з гачкуватим носом, червоними і глибоко запалими очима. Від колишньої Одарки не залишилося і сліду — зіниці глибоко запалих очей безперестанку бігали по стінах, мертво-жовте обличчя перетинали глибокі зморшки, а з покривленого чорного роту виривалось сморідне дихання. Жорсткі пальці сковзнули по спітнілому обличчю дівчини.
— Яка ж ти гарна, дівчино! — заскрипів співчутливий голос.
— Облиш мене! — спробувала вимовити Оксана, але з її губ вирвався тільки кволий стогін-плач.
— Так і ти невдовзі заново народишся, але тобі тяжче буде, бо я для ночі з'явилась, а ти зі світла денного народжена для Нього з'явишся... А я не знаю, чого він саме тебе шукає, тільки знаю, що кращої дівчини земля наша ще не носила, тому в цьому і прокляття, і щастя твоє...
Відьма замовкла і чуйно прислухалась до темряви:
— О, недаремно я тебе сповила — здається мені, твої рятівники з'явилися!
З тими словами холодні пальці натиснули на обличчя безпомічної Оксани, і дівчина з огидою відчула, як у її розщеплений від болю рот пхається скручена ганчірка. Все її тіло пересмикнув гострий приступ нудоти, Оксана востаннє спробувала рвонутись, але не змогла навіть поворушитись...
... — Егей! Відчиняй, стара шкапо!
— Що ж вам треба, ясні соколи?
— Бачу я, що ваше село від чуми виздихало — чому ти, стара, залишилась?
— Не хоче мене смерть брати — таку немічну... Ось ти, такий козак здоровезний, їй у нагоді станеш...
— Ти диви, Остапе, ще й жартує... Мо', перехрестити її домахою, братчику? І хата у неї дивна — на стрісі чорна ворона кряче...
— Та цур їй, слухай, бабо, — якщо бачила Оксану, чи, не дай Боже, їй якесь лихо учинила, я тебе у власній хаті спалю — шаблею присягаю!
— Та їдьте вже, соколики — нехай вам Бог помагає...
...Тупіт коней щез вдалині... Оксана відчула, як сльози розпачу покотились по її обличчю.
23. Палац
...На міській ратуші годинник вдарив у дзвін, відбиваючи четверту годину дня...
...Дим низько, немов неприродний страхітливий туман, стелився по вимерлому місту. Давно вже вмерли ті, хто сподівався димом відігнати Чуму. Ніде не було видно вогнищ, але дим продовжував звиватися темними кільцями над землею, повз між хатами і мертвими садами. Тепер дим жив своїм окремим життям і Остап подумав, що міста вже нема, а є тільки цей тяжкий дим, і невідомо, які істоти й потвори щохвилини народжуються у цьому диму. Можливо, саме такий вигляд мають всі людські селища, в яких вже не залишилося живих і тільки вони, п'ятеро божевільних, сунулися в це прокляте місце. Втім, вони були поки ще живими, вони та ще годинник на ратуші, який вперто доводив, що час іде навіть і в цьому проклятому місці.
Остап зіскочив із коня і підійшов до кам'яного хреста, — похилений та обплутаний зеленим плющем, хрест набурмосено очікував наближення Остапа. На ньому ледве читалось: