Заложна душа, стр. 22
"Складений заповіт сей із слів Якова Горлача, вірного полковника гетьмана Івана Скоропадського і відданого слуги його Величності самодержця Петра Олексійовича, у місті Булавному намісника.
Виходячи із долі людської, яка непевна і скороминуща є, відчуваючи гріхи тяжкії на душі своїй, складено вже мною було два заповіти. Оний — останній і найважливіший, поміж іншими буде. Як дійде черга до володарів міста Булавного із заповітом сим ознайомитися, стануться події страшні та великі. На теє хочу із жалем у серці передати, що єдиним тільки зможуть душу моє нещасну втішити і врятувати місто і міщан від кари. Отож, панове володарі міста, заспокоїти дух мій зможе остання дівчина з роду мого. Хто вона буде і де знайдете її ? — то вже справа ваша, панове, але кров рідна волає до праху мого. Так, моїм заповітом бажання одне буде — доставити до палацу, де резиденція моя перебуває, через шістдесят шість років дівчину з роду мого, і залишити її там опівночі, як зійде повний місяць: за доброю чи недоброю волею. Як станеться це, то дух мій град нужденний врятує від лихоліть, в іншому разі — кара господа мого не забариться. Тому шукайте і рятуйтесь, мешканці міста Булавного!
Переписав відповідно слів пана Горлача суддя військовий Бублик місяця серпня 1709 опісля славної баталії полтавської".
— Після з'ясування обставин у заповіті викладених, — суворо промовив бурмистр Левель, довідались ми, що одружений ти був із шляхтянкою Христиною Кулаківською, яка прямою племінницею є покійному пану Горлачу по роду брата його двоюрідного Криштофа Кулаківського. Тому донька твоя Оксана останньою є, в котрій кров роду Горлачів тече. Тож, пане Вербовський, знаючи любов твою до племені козацько-українського і громади славетного міста нашого, прохаємо тебе врятувати нас і доньку твою до Булавного доставити.
Довго мовчав пан Вербовський і довго мовчали райці, очікувально і благально на пана Вербовського дивлячись. За високою ратушею неперервно бив дзвін, дзвін приреченості, у залі відчувався їдкий дим, який просотувався в кожну щілину. Райці очікували на все, але не на сміх. Вербовський засміявся. І це було найстрашніше.
Він сміявся довго, але сміх обірвався вмить. Навіть луна не встигла підхопити його і рознести залою...
— Хіба нас Горлач карає, панове виборна старшино? Хіба так ми вже Бога Вседержителя прогнівали послушанієм своїм? Хіба не христолюбиво корились ми силі навпроти нечестивих заколотників на кшталт гетьмана Івана клянучи? Шле він жах на місто наше і непорочну дитину собі на пекельний глум виставити бажає. А ви знов, як завжди, готові будь-яку забаганку сильнішого виконати — чи то сили мирської, чи то сили несотворенної, якої він володарем є. Може, тоді ми гріх страшний вчинили, коли Батьківщину нашу малоросійську на криваві шматки краяли за кляті часи Руїни? а може, коли зрадили гетьмана свого, полків Меншикова злякавшись? а може, коли мовчки полки московські собі на в'язах терпіли та годували і праведних гетьманів не йшли з московських фортець рятувати? Чи тоді, коли цвіт козацтва на північних каналах гинув, а ми, зігнувшись, прохали для себе дворянські титули для життя спокійного? Так чого ми знайшли, панове старшино колишня військова? Адже і Війська вже немає, а ми думали, що мине нас чаша сія? Тільки не минула... Де поводирі народу нашого козацько-українського? На Правобережжі вже нема їх, а стали вони вже ляхами, а тут, тут ким ми стали? І думали, що не робимо гріха, а народ наш рятуємо... дорятувались, панове радники! Так де ж той жах, якщо самі ми цей жах породили зрадами, хитаннями та вітійствами своєкорисними! Не врятує наше місто ні дитина пречиста, якою ви, душі перелякані, хочете свої гріхи викупити, ні хитрість ваша. Колись король Хмельницькому так сказав — "Чрез шаблю вашу маєте право!". Тільки, на жаль, забули ми накази дідівські і стали рабами лукавими, все для себе схованки ситної та титули шукаючи. Хіба не був Горлач таким, як ми, і хіба не зможе кожен з нас стати таким, як він? — тут пан Вербовський страшним оком кинув на присутніх, і пани райці схилили голови. — Хіба не маємо ми в душах зради і через те не пропали на віки, зрадивши народ свій і Закон козацького лицарства? Все... самі ми себе караємо, панове старшино колишня. Ніколи в житті не віддам доньку свою клятому людожеру на поталу...
Вимовивши ці слова, пан Вербовський повернувся і пішов. Ніхто не ворухнувся, щоб його втримати...
...Так пан Вербовський разом із своєю чарівною донею потрапив у вир зловісних подій, які загрожували закінчитись для них фатально.
16. Вовкулака
Очуняв пан Вербовський тільки тоді, коли останні промені сонця пробивалися крізь вузьке рублене віконце. Перше, що він побачив, було заплакане лице Оксани, яка витирала йому кров з обличчя. Гірко стало пану Вербовському.
— Вибач, доню, що завів тебе у степ; від біди ховаючись, у ще більшу втрапили.
— На все Божа воля, тату, — відповіла дівчина за своєю звичкою тихої покірності до волі Проведіння.
Промовчав на це пан Вербовський, і гострий біль пронизав його груди.
— Не можу я тебе, дівчино, на поталу залишити... — тільки встиг проказати, як двері відчинилися і до комори завалився харциз. Глянув він на пана Вербовського — і низько вклонився, блазнюючи:
— Чи дозволить вельможний шляхтич у себе нашого князя прийняти?
Але на це глузування пан Вербовський гонорово відповів:
— У князя цього душа чорна...
— Нічого, зараз присвітимо, — сказав отаман, заходячи із смолоскипом до комори. За ним ввійшов і Малюта. Пан Вербовський із стогоном спробував Оксану затулити.
— Бачиш, пан вельможний, весь ти у нашій владі, — спокійно промовив отаман, сідаючи на лантух із сіллю, — тому краще буде, як ти нам розкажеш: із яких таких справ тебе у Дике Поле занесло?
— Не тобі це знати, злодійська душа, — відповів йому Вербовський, просто дивлячись у страшні очі отамана харцизів.
Той розреготався на таку зухвалість полоненого.
— А я міркую, що, судячи по всьому, добре ти колись у Полі покозакував із січовою братією. Може, і який скарб із військової здобичі десь у байраці приховав, а зараз за ним вернувся? — із цими словами Волох підніс смолоскип до блідого обличчя пана Вербовського. Той прохрипів:
— Нема у мене скарбів у степу.
— І то, — немов собі міркуючи, проговорив Волох, — дівку свою ти б сюди не віз по такій справі таємній. Так за яким ділом тебе сюди занесло? Чую я, що великий зиск ми з тебе будемо мати...
Спохмурніло чоло пана Вербовського, і сказав він із болем.
— Вітчизна наша руїною взялася, Військо сплюндрували, а ти немов ворон мертвечиною живишся. Сам же колись у Коші був.
Волох хижо очима блимнув:
— Нерозумний ти, пане Вербовський. Першими ви, козаки полкові, немов воли на налигачах, козацтво своє задурно віддали. А тепер і Військо за вами підкосилось. Так що нема більше ні Вітчизни, ні Закону. Один Закон тепер — хто вспів, той і з'їв. Так що не пробудиш ти в моїй душі нічого...
— А хіба в тебе душа є? — вигукнув пан Вербовський. Волох мовчки дивився на нього.
— А що ляси точить! — крикнув рудий Малюта. — Зараз він усе розкаже! — із цими словами вдарив він у груди пана Вербовського чоботом, залізом обкутим. Впав старшина, а Малюта схопив Оксану за коси і кинув перед собою. Пан Вербовський спробував підвестися, але два харцизи схопили його за руки і до горла ніж приставили.
— Останній раз питаю: кажи, пане вельможний, чи за скарбом у Степ подався, чи тікаєш від кари царської, чи женешся за кимось? — страшно глянув отаман Волох на пана Вербовського, але той тільки хрипів із закритими очима.
— А зараз спробуємо боярську доньку... — рикнув Малюта і почав зривати намисто із Оксани, яка марно пручалася, притиснута до підлоги...
...Чіпка, весь подертий колючим бур'яном, крутився між копитами коня Цигана. Нарешті харцизу вдалося підхопити малого за чуприну і притиснути, немов жертовне ягня, до халяви. Вправним рухом харциз закинув голову хлопця назад і змахнув ножем над його горлом. Чіпка побачив над собою блискуче лезо... Раптом велика чорна тінь підлетіла із землі і тяжко вдарилася у тулуб Цигана. Харциз покотився із сідла. Кінь піднявся дибки, і Чіпка впав у ковил. Жорсткий катран дряпнув його по обличчю. Чіпка підняв очі — і крик застиг у нього в горлі. Прямо перед ним лежала чорноборода голова — з навпіл перекушеної шиї густо сочилась кров. Кінь із спотвореним тулубом оскаженіло нісся навпростець. Чіпка затрусився, немов у пропасниці — величезний чорний вовк із скривавленою пащею дивився прямо на нього великими червоними очима...