Малиновий Клин, стр. 7
1843 р. у районах горішньої Кубані поселилися два чугуєвські козацькі полки з Харківщини.
Останній великий організованний потік переселенців з України відбувся у 1848-1849 рр. За ці два роки з Слобожанщини, Полтавщини, Катеринославщини, Чернігівщини і Київщини на Кубань відправилося близько 14 тисяч українців.
Таким чином, тільки за першу половину ХІХ століття на Кубань з України переселилося офіційно близько 130 тисяч осіб. Але окрім організованих переселень, на Кубань щорічно відправлялися ще й тисячі втікачів від панської неволі. Поповнювали Чорноморське козацьке військо і нащадки запорожців, які жили у Задунайській Січі. Ще на початку XIX століття на заклик чорноморського отамана Бурсака з-за Дунаю на Кубань перебралося 500 запорожців.
Коли 1828 р. задунайський отаман Гладкий перевів частину козаків під царську владу, вони були поселені між Маріуполем і Бердянськом, і утворили Азовське козацьке військо. Але задунайці прагнули приєднатися до чорноморців, і на початку 60-х років вони були переселені на Кубань, розселившись по чорноморському узбережжю.
Доля знову об'єднала колишніх вигнанців. Внаслідок цих переселень засновувались нові станиці й хутори. 1829 р. згідно з Андріанопольським миром вся земля за річкою Кубань до Чорного моря ввійшла до складу Російської імперії. Так почалася колонізація Закубання. Козаки-чорноморці заселяли нові місця, засновували станиці й хутори. Але тільки після закінчення війни з черкесами за бойовими козацькими підрозділами на закубанські землі вирушив масовий потік переселенців. Близько 500 тисяч черкесів виселялися в Туреччину, і козаки, хоч і примусово, обживали їхні колишні володіння. Незабаром всі землі по обох берегах річки Кубань були заселені козаками.
Тільки у 1896 році частину чорноморських земель відділили від земель козацького війська для заснування Новоросійської губернії.
Після Кавказької війни з горцями вільний доступ у козацьке військо був припинений, хоча інколи у деяких станичних громадах переселенців і записували козаками.
Але коли зникла небезпека постійної війни на Кубані, одночасно із скасуванням кріпацтва, коли мільйони селян отримали волю, на Північний Кавказ знову вирушили сотні тисяч нових переселенців. Так з'явилася нова велика група переселенців некозаків, — "новгородніх" або "городовиків". На 1913 р. "новгородці" Кубані становили вже 57% всього населення. За даними Кубанського статистичного комітету кількість українців серед "новгородніх" становила від 70% до 80%.
У матеріалах перепису 1897 р. зазначено, що на Кубані тоді прожинало 1911133 чоловік. Із них українців за рідною мовою було 49,1%, росіян — 41,17%. Згідно з переписом українців було більше у Єйському відділі — 81%, у Темрюцькому — 79% та Катеринодарському — 57%. В інших частинах Кубанщини українські компактні групи серед населення становили: у Кавказькому відділі — 47%, Майкопському — 31 %, Лабінському — 20%, Баталпашинському - 28 %.
Зважаючи на швидкий приріст населення, у 1913 р. чисельність жителів Кубанського краю вже становила 3050391 особу. Про кількість українського населення свідчать дані сільськогосподарського перепису 1917 р., згідно з яким українці становили 56% всієї кількості, а росіяни — 36%.
Згідно з дослідженнями деяких вчених, перед революцією українців було 60% серед усього населення Кубані — 1791000 чоловік.
Якщо враховувати масштабну кампанію з русифікації населення краю, яку наполегливо проводив царський уряд і внаслідок якої значна кількість українців Кубані втратила свою мову і національну свідомість, то кількість українського населення цього краю набагато перевищувала подані цифри.
НА НОВИХ ЗЕМЛЯХ
Переселившись у 1792—1793 рр. на Кубань, запорожці заходилися будувати своє нове життя. Кобзарі, які прибули разом з ними, співали вже нову думу:
Ой, тисяча сімсот дев'яноста першого року
Вийшов з Петербурга-города
Від нашої цариці
Ой що пан Чепіга і пан Головатий.
Зібравши все військо Запорізьке,
Гей виступає та на Кубань-річку
Їй вічнеє время все
Там будемо жити, тим будем гуляти
І рибу ловити.
Пізніше в станиці Тамань на місці, де вперше розташувалися переселенці, у 1911 р. козаки за малюнком кубанського художника Косодапа побудували своїм славним предкам пам'ятник, який зберігся й донині. На постаменті стоїть могутній запорожець. У правій руці він тримає військовий прапор, а ліва рука лежить на ефесі шаблі. На пам'ятнику навічно викарбувані слова пісні Головатого:
На Кубані запорожці отримали унікальну можливість — на безлюдній місцевості, маючи порівняно велику незалежність, реставрувати, наскільки це було можливо, колишню Козацьку республіку.
Та часи Івана Сірка й Петра Сагайдачного вже минули. І чорноморці згідно з новими політичними та економічними умовами, реорганізували козацьке січове товариство, хоча й максимально зберегли запорозькі військові традиції і привілеї.
Доки перші переселенці чекали у наспіх збудованих тимчасових землянках і хатах, коли закінчиться зима 1794 р., військова старшина працювала над законами, які мали бути провідними у житті новоствореного війська.
У січні 1794 р. з'явився на світ "на Ім'я панів полковників, бунчукового товариства, полкових старшин, курінних отаманів і всього війська" акт "Порядок общей пользы", який регламентував загальні положення про військове самоврядування і про розселення козаків на нових землях. Підписали документ Захарій Чепіга, військовий суддя Антін Головатий та військовий осавул Тимофій Котляревський. Згідно з цим "Положенієм" Чорноморське військо повинно було мати свій військовий уряд, який складався з кошового отамана, військового судді та писаря, котрі, хоча й обиралися військом, але затверджувалися у Петербурзі. Цей уряд забезпечував керівництво козацтвом — як військове, так і адміністративне.
Чорноморське військо поділялось на 40 куренів, з яких — 38 відновлювали старовинні запорозькі, а два — нові — Верезанський і Катерининський. Курені не знаходилися, як раніше, в одному місці у Січі, а повинні були розселитися по всій Кубані. Кожний курінь, що був головним осередком переселенців, зберігав широке самоврядування. Щороку 29 червня на день Петра і Павла курінна громада обирала отамана, курінного писаря і суддю. Практична більшість усіх курінних справ вирішувалася громадою. Кубанський історик Щербина влучно зауважив, що таким чином чорноморці замість однієї великої Запорозької Січі побудували собі 40 маленьких Чорноморських січей.
Всі землі Чорноморського війська поділялися на 5 округів або паланок, кожною з яких керували полковник осавул, писар і хорунжий, призначені військовим урядом. За прикладом запорозьких паланок кожен округ мав свою печатку. На печатці Катеринодарського округу (Карасунський кут) був зображений козак, котрий, спершись на ратище, стріляв із мушкета; на печатці Фанагорійського округу на Тамані — човен Бейсузький (землі в окрузі Бейсуга та річки Чолбаені з рибою; на печатці Єйського — козак з мушкетом, Григор'ївського (поблизу Кавказу) — козак на коні.
Окружні або ланкові старшини щотижнево повинні були надсилати військовому уряду звіти про всі події, стежити за озброєнням козаків та їхнім військовим станам.
У "Положенії", яке головним чином складав Головатий, з військового самоврядування була практично вилучена військова рада, значні пільги надавались старшині та все-таки Кубань залишалась ще тим місцем, де зберігалися залишки запорозької волі.
Весною 1793 р. чорноморці розпочали будівництво своєї столиці Катеринодара. Згідно з легендою місце для столиці обрав посеред дубового лісу сам Чепіга, якому дуже сподобалася джерельна вода. Козаки провели ралом довгу рису, по якій повинна була розташуватись центральна вулиця міста — Красна.