Малиновий Клин, стр. 3

Таким чином, 28 тисяч квадратних верст Тамані і прикубанських степів опинилися практично без населення, якщо не враховувати невеликого загону російських солдатів, які охороняли кордон.

У такому стані перебував цей край аж доки не почали прибувати сюди перші переселенці із зруйнованої Козацької республіки.

ВІДРОДЖЕННЯ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА

Славна Запорозька Січ, що століттями слугувала форпостом і символом волі й незалежності в умовах військово-феодальної Російської імперії, була приречена історією і долею, бо мала від Бога забагато — людей працьовитих та мужніх, природних багатств. Подив світу, заздрість сусідів не на користь були Україні. Знали ж бо в Петербурзі, що поки існує непокірна Запорозька Січ, волелюбний дух серед українського народу не згасне.

"Заведя собственное хлебопашество, розторгали они тем самым основание зависимости их от престола нашего й помишляли конечно составить из себя посреди отечества область совершенно независимую под собственным своим неистовым управлением". Так у маніфесті про зруйнування Січі Катерина II виправдовувала знищення козацького краю.

Вранці 4 червня 1775 р. п'ять військових колон генерала Текелія несподівано й підступно оточили Запорозьку Січ, Проти десяти тисяч козаків, які знаходилися тоді у фортеці. було стягнуто близько 68 тисяч солдатів регулярної російської армії.

Ой, заступайтесь, хлопці, славні запорожці, плече повз плече

Та не даймо, хлопці, славні запорожці, Москалеві Січі.

Розпочати запорожцям бій, в якому, без сумніву, вони усі б загинули, не дозволив кошовий отаман Петро Калнишевський та січовий архімандрит Володимир Сокольський.

А як ударили із столиці новії рушниці.

Викидайте, славні запорожці, пістолі й рушниці!

Ой ударили із столиці, із нової пушки —

утікайте, славні запорожці не то кіньми, не то пішки.

Запорожці здалися царським військам, бо боялися, що Текелій винищить козацькі родини, захоплені у полон. А головне, що зробив останній, запорозький кошовий, — зберіг цвіт козацтва.

І вже тієї ночі кілька тисяч козаків, сівши на байдаки, взяли з собою святу козацьку ікону Покрови, і під проводом отамана Андрія Ляха відпливли за Дунай будувати нову Січ. Трохи пізніше вирушили за ними суходолом козаки отамана Бехмета.

Велик світ, мати цариця, підем хану служити,

аніж ми будем князям, генералам Вашим пічки топити.

Козаки цю "царську ласку" завжди пам'ятали, а їхні нащадки на Кубані зберегли пісню:

Вража мати Катерина, що ж ти наробила,

славне військо Запорізьке ти так розорила.

Ти, цариця судариня, напасть напустила

наше військо Запорізьке та й занапастила.

Наші пани, вражі сини не гаразд зробили,

що степ добрив край веселіш та й занапастили.

Сотні тисяч десятин землі козацької розхапали собі царські вельможі. Козацька старшина, брязкаючи кайданами, відправилася до Сибіру. Найтяжче було славному кошовому Петру Калнишевському — 28 років просидів він у кам'яному мішку Соловецького монастиря і помер там — проживши 112 років. Солдати Текелія зруйнували гарматами козацькі курені й зимівники, пограбували січову церкву. Запорожців пани намагалися обернути на кріпаків. Царський уряд святкував перемогу, але передчасну.

Знищити козацтво не могла ніяка сила, бо Запорозька Січ мала сильну підтримку сотень тисяч волелюбних українців. Січ була зруйнована, але лишилися десятки тисяч запорожців, котрі мріяли про відновлення своєї козацької республіки. І були ще запорозькі старшини, які зробили все для її відродження. Перші серед них — Сидір Білий, Захарій Чепіга і Антін Головатий. Всі троє мали дивовижну і славну долю, по праву увійшовши до пантеону запорозького козацтва разом з Сагайдачним, Вишневецьким, Сірком і Гордієнком. І головним чином саме їм кубанське козацтво зобов'язане своїм виникненням.

Військовий осавул Сидір Білий і полковий старшина Антін Головатий не розділили сумної долі багатьох січових старшин, можливо, тільки тому, що під час руйнування Січі перебували у Петербурзі у складі козацької делегації, яка намарно штовхалася по численних канцеляріях та приймальнях вельмож, відстоюючи запорозькі привілеї.

Сумно було делегатам вертатися в Україну. Що чекало на них? Неволя або вигнання. Та й сили були вже не ті. Запорожці перебували хто де: частина осіла поблизу Телі-гула (сучасна Одещина), чекаючи від турецького султана дозволу побудувати за Дунаєм нову Січ, інші марно намагалися уникнути кріпацтва. Згідно з переказами, коли відчай козаків дійшов межі, вони вирішили покінчити своє життя самогубством. Але колишній курінний Кущовського куреня Головатий закликав жити й боротися, аби продовжувати козацьку справу.

Білий, Головатий і вцілілі запорозькі старшини, котрі приєдналися до них, вирішили обрати традиційну тактику часів Самійла Кішки або Сагайдачного — в скрутний момент дочекатися, коли у можновладців виникне потреба у козацтві і, скориставшись цим, отримати для товариства необхідні пільги і привілеї. Ініціатором цього плану став військовий осавул Сидір Білий.

Народився він в українській козацькій родині на Херсонщині, отримав блискучу освіту, мав успадкувати родючі землі та велике майно, але проміняв все це на тяжкий козацький хліб і подався на Січ. Незабаром розумний, освічений і хоробрий козак прославився там. "Седой старик, но ислолненный огня, наездник давних сичевых времен, имевший привычку выезжать в перестрелку без шапки и с выставленной наружу мощной своей грудью".

Невдовзі Сидір Білий посів місце військового осавула (друге за значенням після кошового отамана). Відзначився він не тільки блискучою військовою майстерністю, а й вмінням виконувати найскладніші дипломатичні доручення. Царський уряд, відправивши частину козацької старшини до Сибіру, решту вирішив перетягнути на свій бік, роздаючи землі й чини. Колишній військовий осавул отримав десять тисяч десятин родючих земель.

Білого чекало спокійне і тихе життя у багатому зимівнику на річці Інгулець, старість мав зустріти у колі великої родини. Мав же він чотирьох синів — Миколу, Василя, Тимофія, Олександра й доньку Марію. Але щира козацька натура не могла змиритися з такою долею, коли десятки тисяч козаків ставали кріпаками і коли козацтво було немов би вже й знищене.

Так вже сталося, що головну роль у планах запорозьких старшин щодо відродження Січі мав зіграти той, хто зруйнував у 1775 р. Запорозьку республіку. Це був всевладний фаворит Катерини II князь Григорій Потьомкін, який тоді фактично керував усіма справами Російської імперії. Вже наприкінці 70-х років він намагався з колишніх запорожців сформувати пікінерські полки. Проте козакам було потрібне козацьке військо.

Сидір Білий і Антін Головатий, яким вдалося ввійти в оточення князя, все частіше натякали йому, що без відновленого січеного козацтва Росія не зможе успішно вести війну з Туреччиною і освоювати нові землі.

1783 р. після приєднання Криму до Росії там спалахнуло повстання татар. В липні того ж року Потьомкін почав розсилати листи до козаків, у яких дозволяв їм об'єднуватися в загони для боротьби з татарами. І от з далеких зимівників, бурдюків, рибальських та мисливських уходів потяглися запорожці до Білого. Незабаром він мав загін уже в 500 кіннотників і 500 піших козаків.

"Они его знали, уважали й верили: что этот старшина своим старанием о пользе их возобновит войско Запорожское". Обраний козаками отаман Сидір Білий засипав Потьомкіна проханнями про звільнення покріпачених запорожців, складав їх реєстри. Запорозькі старшини: осавули Мощанський, Ломака, Легкоступ, полковники Ковпак, Іван Височан, Андрій Білий, Тишковський їздили по селах і хуторах, збирали розсіяних по Україні запорожців.