Поклик Ктулху, стр. 3
Вирізки з газет, як я вже зазначав, повідомляли про випадки паніки, маніакальної чи дивацької поведінки в людей протягом того ж періоду. Професор Енджел, напевно, скористався послугами якогось агентства з моніторингу преси, оскільки число витягів приголомшувало, а джерела походили з усього світу. Наприклад, наводився випадок нічного самогубства в Лондоні, де сновида-одинак вистрибнув із вікна, розбудивши сусідів жахливим криком. Про те саме свідчить сумбурний лист до редакції південноамериканської газети, де фанатик із побачених візій робить висновки про жахливе майбутнє всього світу. Повідомлення з Каліфорнії сповіщає про те, що членам товариства теософів роздали білі шати для якоїсь «знаменної відправи», що ніколи так і не відбулася, тоді як джерела з Індії стримано сповіщають про те, що місцевий люд наприкінці березня перебуває в неспокійному стані.
Захід Ірландії теж повнився дикими чутками й оповідками, і художник-фантаст на ім’я Ардуа-Бонно на Паризькому весняному салоні 1926 року виставив богохульне полотно «Пейзаж зі снів». А зафіксовані заворушення в божевільнях були такі численні, що лише якесь диво не дозволило медичній братії помітити чудернацькі збіги й дійти висновків про загадкові причини цього явища. Словом, це була страховита купа вирізок - цим усе сказано; тепер я вже навряд чи можу заховатися за холодним раціоналізмом, який примусив мене відкласти їх байдужо без усякої уваги. Але тоді я був переконаний, що молодий Вілкокс уже чув від професора про ті речі, які ще раніше привернули його увагу до цієї справи.
2. ІСТОРІЯ ІНСПЕКТОРА ЛЕҐРАССА
Про давніші події, які спричинилися до того, що сновидіння скульптора і барельєф стали такими важливими для мого дідуся, йшлося у другій частині його довжелезного рукопису. Виявилося, професор Енджел уже колись бачив зображення цього пекельного безіменного чудовиська, застановлявся над невідомими ієрогліфами, що могли поєднатися лише у якесь жаске слово «Ктулху»; між цим усім був такий незбагненний і страхітливий зв’язок, що не доводиться дивуватися тому, як він напосідав на молодого Вілкокса, щоб той розповів про все бачене ним якомога детальніше.
Давній казус трапився у 1908 році, сімнадцять років тому, коли Американське археологічне товариство проводило свій щорічний з’їзд у Сент-Луїсі. Професор Енджел, як і належить настільки авторитетній і обізнаній людині, брав помітну участь у всіх обговореннях; і саме він став одним із перших, до кого звернулися кілька сторонніх відвідувачів, які пов’язали з зібранням висококомпетентних вчених мужів надію отримати вичерпні відповіді на свої запитання й експертні рішення своїх проблем.
Проводирем цього гурту відвідувачів, який став незабаром центром уваги всіх учасників з’їзду, був нічим не примітний чоловік середнього віку. Він прибув аж із Нового Орлеана у пошуках деяких відомостей, які неможливо було дістати із тамтешніх джерел. Звали його Джон Реймонд Леґрасс, і за фахом він був інспектором поліції. Він мав на меті показати те, задля чого він, власне, і забився сюди здалека, - гротескну, відразливу й, очевидно, дуже стародавню кам’яну фігурку, чиє походження ніяк не спромігся визначити. Не варто думати, ніби інспектор Леґрасс хоча б трохи цікавився археологією. Навпаки, його бажання з’ясувати суть та призначення цього витвору мало суто професійні підстави. Ця фігурка, ідол, фетиш, хоч би що це було, дісталася поліції кілька місяців тому у лісистих болотах на півдні від Нового Орлеана під час рейду на збіговисько гаданих прихильників культу вуду. Церемонії виявилися настільки ні на що не схожими і жахливими, що поліціанти не могли не визнати - вони натрапили на темний культ, їм зовсім не відомий, що куди перевершує своїм бузувірством диявольські обряди інших африканських культів вуду. Про його походження не вдалося дізнатися нічого, окрім недоладних і плутаних пояснень, добутих від захоплених учасників; відтак стає зрозумілим і бажання поліції знайти знавців давнини, які могли б допомогти їм ідентифікувати страхітливий символ і таким чином відстежити походження культу аж до його джерела.
Навряд чи інспектор Леґрасс був готовий до того, що своєю знахідкою спричиниться до такої сенсації. Проте першого ж погляду на представлену річ було достатньо для того, щоб викликати у присутніх тут учених мужів почуття захопленої цікавості, і, не марнуючи часу, вони зібралися навколо, аби побачити мініатюрну фігурку, чия беззастережна чужорідність і дух істинно глибинної давнини так імовірно свідчили про невідкриті прадавні світи. Відразливий витвір не вдавалося пов’язати з жодною відомою школою скульптури, проте, здавалось, сотні й навіть тисячі років залишили свої сліди на матовій зеленуватій поверхні ніким досі не баченого каменя.
Фігурка, яку повільно передавали із рук до рук для ретельного та обережного огляду, була сім-вісім дюймів заввишки й виконана з довершеною художньою майстерністю. Зображене чудовисько мало обриси, віддалено подібні до людського тіла, але голова його була схожа на восьминога, обличчя складалося з купи щупальців, лускате тіло скидалося на гумове, задні й передні ноги мали чудернацькі кігті, а позаду здіймалися довгі вузькі крила. Ця істота, сповнена, здавалося, несамовитої й неприродної злостивості, була опасиста й сиділа навпочіпки в загрозливій позі на прямокутній брилі п’єдесталу, вкритому невідомими письменами. Кінці крил торкалися заднього краю брили, сиділа вона в центрі, а довгі, покручені кігті складених удвічі стиснутих ніг вхопили передній край і протягнулися вниз іще на чверть висоти п’єдесталу. Голова спрута була нахилена вперед, так що кінці щупальців із обличчя зачіпали тильний бік величезних передніх лап, які стискали підняті коліна тварюки. Вигляд цього створіння був неймовірно життєподібний і, до того ж, страшний, оскільки природа його була зовсім не зрозуміла. Його прадавній вік, що неможливо обчислити роками, не викликав сумнівів, проте не вдавалось угледіти в ній які-небудь риси, що свідчили б про її зв’язок з будь-яким знаним стилем у мистецтві, який зародився при самих початках земної цивілізації - рівно як і за будь-якого іншого часу. Окрім того, сам матеріал, з якого фігурка була зроблена, являв собою загадку. Губчастий, зеленкувато-чорний камінь із золотистими чи переливчастими цятками і прожилками навіть віддалено не скидався на будь-яку речовину, відому геології чи мінералогії. Літери на п’єдесталі так само таїли свою сутність; ніхто з присутніх, незважаючи на те, що тут була половина світових експертів у цій царині, не зміг скласти бодай приблизного уявлення хоча б про найвіддаленішу спорідненість цих знаків з будь-якою земною мовою. Як і зображена істота та матеріал, у якому її було виконано, письмена належали світові жахливо далекому й відмінному від людського суспільства, з яким ми знайомі, світові, що страхітливо нагадував про прадавні поганські цикли життя, до яких наш світ і наші уявлення не мають жодного стосунку.
І все ж таки, коли учасники зустрічі всі разом і кожен зокрема хитали головами і зізнавалися, що не мають ради на проблему інспектора, був один чоловік, який відчув щось на диво знайоме у фігурі чудовиська й написах, і він, трохи вагаючись, чи варто привертати увагу вченої громади до випадкового епізоду зі своєї практики, все ж вирішив розповісти про нього. Це був покійний Вільям Ченнінг Вебб, професор антропології з Принстонського університету, дослідник із досить солідною репутацією. Сорок вісім років тому професор Вебб брав участь в експедиції до Гренландії та Ісландії в пошуку нових рунічних написів, які йому знайти так і не пощастило; і от там, на далекому північному узбережжі західної Гренландії, він натрапив чи то на плем’я деградованих ескімосів, чи то на гурт прихильників дивного культу, які сповідували форму дияволопоклонництва, що вразила його жадобою до крові й гидотними ритуалами. Інші ескімоси про цю віру знали дуже мало і згадували про неї лише з дрожем, говорячи, що вона походить із бозна-яких часів, давніших за саме створення світу. Окрім неподобних обрядів і людських жертв цей культ передбачав традиційні ритуали, звернені до вищого старшого з дияволів, «торнасука», і професор Вебб ретельно записав за старим «енгекоком», тобто чарівником-жерцем, передаючи звучання його слів латинськими літерами настільки точно, наскільки можливо. Але тепер для вченої громади особливого значення набув фетиш, якому поклонялися ці віряни, навколо якого вони нестямно гуцали, коли над крижаними бескидами спалахувало вогнисте полярне сяйво. Це, як твердив професор, був грубий кам’яний барельєф, що зображував гидкого ідола й містив таємничі письмена. Наскільки він міг пригадати, те зображення було приблизно подібним у всіх важливих елементах до потворної штуки, яка зараз лежала перед зібранням ученого товариства.