Тінь сови, стр. 17

— Що ж ти такий необережний, друже? — сказав він. — Через тебе я розлякав усю рибу.

Метелик винувато ворухнув вусиками і прислухався до сонця. Воно лагідно спивало з нього вологу, підмочені крильця і лапки ставали легкими й слухняними.

— Лети, — сказав Муталіб.

І метелик полетів шукати прихистку, бо відчув, що незабаром лине дощ.

Справді, волого дихнуло небо, і вода зарябіла від важких крапель, взялася бульбашками. Пішов рівний теплий дощ, який пах татарським зіллям, може, тому, що розворушив при березі його гостролисті зарості.

Заховавши під кущем одяг, Степан з Муталібом кинулися купатись, пирхаючи від утіхи, — тільки під час дощу вода здається такою теплою і шовковою.

— Доганяй! — крикнув Муталіб, випливши на русло, і легко пішов проти течії.

Степан доганяв його наввимашки, час від часу занурюючи голову в воду, і тоді відчував, як манить його глибина. Здавалося, опустися на дно, розплющ очі — і побачиш підводне царство, помережане тонкими водоростями, серед яких спритно мандрують ще небачені риби.

Муталіб теж плавав, мов риба, а коли Степан ось-ось мав дістати його рукою, раптом шугнув під воду і виринув позаду Степана. Реготав, мов хлопчисько, здіймаючи довкола себе рій бризок, перекидався на спину і підставляв дощеві своє смагляве обличчя, ловив губами теплі краплини і знов реготав, перекидаючись на живіт і махаючи Степанові руками, закликаючи до перегонів. Його мокре волосся щільно прилягло до голови, і через те якось смішно, по-хлоп’ячому стриміли вуха, і Степанові раптом пересохло в горлі, бо несподівано побачив — так виразно побачив, виразніше, ніж наяву, — худенького хлопчика з трохи розкосими очима і пересохлими від спраги губами.

Був він у чорній тюбетейці і з довжелезною ґирлиґою, вдвічі вищою за нього, бо пас невеличку отару овець, пас на майже голих білих пісках, де-не-де вкритих дрібними кущиками саксаулу та верблюжою колючкою. У небі висіло біле, як і ці піски, сонце, воно сипало на землю таким жаром, що навіть ящірки глибоко позаривалися в пісок, і хлопчик теж би зарився, бо там під верхнім розпеченим шаром пісок зберігав прохолоду, але він не міг цього зробити — мусив дивитися за вівцями. У роті в хлопчика було сухо, язик став шкарубким, як терпуг, і він не міг навіть облизати потріскані губи. Весь час думав про воду, і тому на шиї в нього важко ходив гостренький борлачок. А ще хлопчик думав про те, як він побіжить до озера Шорколь і кинеться в його прохолодне ласкаве лоно, здіймаючи довкола себе бризки, і реготатиме, реготатиме від утіхи. Натішившись, він ухопить одежу й босоніж помчить до своїх овець, а потім скрикне від болю, бо пісок обпече його вже підсохлі п’яти, і хлопчик затанцює на ньому, мов на розпеченій черені, перш ніж здогадається заритися ногами глибше, де пісок не такий гарячий. З-під його ніг вискочить наполохана ящірка, та, уздрівши знайомого хлопчика, заспокоїться: він ніколи не руйнував її гнізда і не полював на ящіркові хвости. Будь щасливим, хлопчику!

Коли дощ перепав, вони вискочили на берег, і Муталіб затанцював то на одній, то на другій нозі, наче ступив на розпечений пісок. Але берег тут вкривала густа соковита трава, то Муталіб витрушував із вух воду, все ще сміючись та відпирхуючись, і враз притих, помітивши, як Степан ухопився за груди й закашлявся. Спершу Муталіб подумав, що він сьорбнув води й похлинувся, але ні — Степан кашляв так, ніби йому не вистачало повітря, сухо й натужно, аж синява проступила на обличчі. Перехопивши стривожений Муталібів погляд, силувано і якось винувато всміхнувся й махнув рукою: мовляв, не зважай, це в мене буває, зараз минеться.

Муталіб удав, що нічого особливого не помітив, і вони ще гарненько порибалили (риба після дощу почала ловитися), а ввечері перед від’їздом дістав із своєї скриньки фонендоскоп й ретельно вислухав Степанові груди.

— Невтішні справи, — похитав головою Муталіб.

— Я знаю, — сказав Степан. — У мене порок серця.

— Порок різний буває. Тобі, Степане, пора міняти клапан. І чим швидше, тим краще.

— Як це — міняти?

— Дуже просто. Треба робити операцію.

— Нічо’ собі просто. Серце… різати.

— Таких операцій нині роблять тисячі, — сказав Муталіб. — І в нашій клініці — найкраще. Приїжджай, я сам прооперую тебе. А хочеш — попрошу самого Волощука.

— І довго після того живуть? — спитав Степан.

— А тобі скільки треба?

— Багато. Не так щоб дуже, але я хочу поженити дітей.

— Дехто після такої операції живе близько двадцяти років. Це по сьогодні. Але ж медицина не стоїть на місці.

— Двадцять років — це немало, — сказав Степан.

— А може бути й більше.

— Але я знаю, що вмирають і від простіших операцій.

— Вмирають від подряпини, — сказав Муталіб. — Та знаєш, що найприкріше? Такі браві хлопці, як ти, звертаються до нас здебільшого тоді, коли медицина вже безсила. Кожен думає, що хвороба сама минеться. А потім готовий на все, та пізно. Ти не уявляєш, яке це страшне слово — пізно. У нашій професії воно рівнозначне смерті.

— Не лякай мене, — засміявся Степан. — Пообіцяв двадцять років, а тепер забираєш?

— Тут не до жартів, Степане. Операція дуже складна, я не збираюся тебе заспокоювати. Хочу сказати як другові, щоб ти знав правду. Якщо не погодишся, то житимеш недовго.

— Скільки?

— Набагато менше, ніж двадцять, — сказав Муталіб.

— Скільки ж?

— Значно менше.

— Ти ще погано мене знаєш, — сказав Степан.

— Зате я добре знаю цю недугу.

— Але вгадай, чим ти мені подобаєшся? Всі лікарі обіцяють хворим, що вони проживуть до ста. І відразу знаєш, що це неправда, така собі приказка, яка ще нікому не додала віри. А от двадцять літ — це вже щось таке, що викликає довіру.

— Я з тобою цілком відвертий, Степане. Ти мусиш знати правду. Зараз ми друзі, а не лікар і пацієнт, хоча й перед пацієнтами я не вмію кривити душею. Часом це шкодить справі, бо кажуть, що віра хворого у своє одужання — дев’яносто процентів успіху. Тільки віру цю слід підтримувати не голими обіцянками. У тебе, Степане, справді багато шансів на видужання.

— Ти так говориш, ніби я вже приречений.

— Я хочу, щоб ти поженив своїх дітей. Не легковаж.

— Я подумаю.

— Подумай, але не довше, ніж до вересня. Найкраще це зробити восени. Ось, візьми. — Муталіб вирвав із записника аркушик, написав адресу, номер телефону й подав Степанові. — Я тебе ждатиму.

— Краще ти приїжджай, — сказав Степан. — До Шорколя далеко, то приїжджай на Тікич. Тут і на вихідні вибратися можна.

— Я приїду. Але приїду до тебе здорового. Не зволікай, у вересні мусиш бути у мене. Бо… — він якось по-хлопчачому пересмикнув плечима і задумливо схилив набік голову. — Хтозна, може, через рік мене вже не буде в Києві.

— Поїдеш додому?

— Не знаю. Там буде видно.

— Чогось мені жаль прощатися з тобою, — сказав Степан. — День бачились, а таке, наче… знаю тебе давно.

— Скоро зустрінемося.

— Муталібе… — Степан опустив голову і сумно дивився спідлоба. Видно було, що він хоче щось сказати, але не наважується. — Я ріс у батьків один, ні сестри, ні брата в мене. А так хотілося. У дитинстві хотілося й зараз. Будь мені за брата.

Муталіб схвильовано подивився на Степана, потім узяв його руку в обидві долоні і злегенька вклонився:

— Спасибі, Степан-укя. Будеш мені за шостого брата.

Вони всі троє влетіли до хати, розпашілі від біганини, аж чуби парували, а в порозі якось ураз принишкли, урвалися їхні гарячі голоси; навіть найменший Юрась відчув, що тут не до пустощів, і сполохано поглядав то на бабу, яка тулила кінчики хустки до очей, то на тата, котрий усміхався до Юрася зовсім невесело.

Степанові здавалося, що дитячі голоси лишилися там, надворі, вони ще й досі перекочуються за вікном луною, а діти без них, голосів, тулилися біля дверей розгублені й осиротілі.