Подвійні міражі, стр. 25

Білявий красень нахилився до Ліди, ніжно охопив її обличчя долонями, як дорогоцінний потир, і поцілував у занімілі губи. На тому місці, де вони стояли, закрутилася курява. Їхні силуети у щільній пиловій завісі почали втрачати форму, мерехтіти золотими вогниками і повільно танути в повітрі. Це було чарівно. А коли курява вляглася, ні блондина, ні Ліди біля маршрутки уже не було.

— Дешевий штукар! — сплюнув Геник.

— Фігляр якийсь! — відповів йому Штос.

Влада промовчала. Повагалася трохи, запитально глянула на Юрка, той кивнув, і посміхнувся. Без ентузіазму.

— Доведеться йти.

— Доведеться, — підтримав Геннадій. — Можемо лишити жіноцтво тут, і самі пошукати дорогу, а коли знайдемо…

— Ти ще не втямив, друже? — Бобир був саме співчуття. — Тут немає жодної дороги, ну, окрім хіба що до пекла. Ми в пастці. У клітці. Я не знаю, чому, і не знаю, навіщо, але це факт. Отже, вибратися звідси вийде лишень тоді, коли мисливець відкриє двері клітки. Такі правила гри.

— Ти зібрався до нього, — резюмував Геник.

— Я не хочу цього, повір. Але вибору немає.

— Вибір завжди є, — озвалася раптом Юля. — І тому ми тут. Він казав мені про це.

— Хто казав? — стрепенувся Геннадій.

— Це..й. Інвольг? Інгольв. Так його звуть.

— Де?! Коли?!

— Цієї ночі, чоловіче. На цвинтарі.

— Юлю, тебе там не було!

— Ні, була. Просто ти мене не бачив. Я піду з вами, — адресуючись уже до Влади та Юрка, мовила вона. — Хочу, щоб все закінчилося. Якнайшвидше.

— Юльцю, я тебе не пущу. Я тобі забороняю!

Жінка засміялася, посвітлішала на виду, ставши майже гарненькою. На щоках заграли ямочки.

— Генику. ти такий наївний. Я б хотіла, аби ти міг заборонити мені це. Якби ж ти тільки міг! Мені шкода. Справді шкода, любий. Це все через мене, — ямочки пропали, усміхнений рот змінився на рівну скорботну лінію. — Та тепер уже нічого не вдієш. Мусимо пройти все до кінця.

— Ксеню, а ви як вважаєте? Ксеню! — Юрко шарпнув жінку за рукав. Та здригнулася, часто-часто заморгала, як сова, котру знагла витягнули на денне світло.

— Що? Про що? — Ксеня зніяковіла. — Вибачте, замислилась. Я туди, куди і Влада. І гадаю, слід бути там, де треба. Якнайскорше. Мене діти ждуть…

— Ще одна скажена, — буркнув Штос. — Та вони плодяться!

Ксеня не зреагувала на образу. Розщепнула верхній ґудзик на пальті, зачепила пальцями ланцюжок на шиї під светром і піднесла до вуст натільний хрестик. Поцілувала його, щось прошепотіла, вочевидь, коротеньку молитву, і, вже ні на кого не зважаючи, рушила до автобусної зупинки.

— Пропоную взяти це як приклад до наслідування, — після паузи сказав Бобир. — Помоліться, хто в Бога вірує, і йдемо.

Ліда сиділа на лаві у крихітній кімнатці, схожій на каптьорку татового столярного цеху, геть не тямлячи, де вона і з ким. Біля неї примостився якийсь чоловік, велетенський, але не страшний; він гладив її по плечу й зітхав саме тоді, коли їй ставало особливо гірко. Під манюнім, як поштова марка, вікном, за крихітним та шикарним дерев’яним столом (дуб морений, не кіт начхав, донька столяра-мебляра в цьому тямить) усілася чудна жінка, уся біла, наче вилита з молока. Біла жінка прискіпливо вивчала Ліду, як комашку під склом, неприємну дрібну комашку — помилитися у значенні цього погляду було неможливо. Та вже мало її цікавили і незнайомці біля неї, і чужа кімната, і біль — усе змішалося: і свідомість, і спогади, і минуле, і нинішнє, й стало кружляти перед очима, наче візерунок у калейдоскопі. Знову заболіла голова; дзвони в ній принишкли, дякувати Небу, але Орчик ніяк не вгавав. Накопичив стільки образ, що на сто життів би стало, і все говорив, і говорив, рахував їх безкінечно. Вони вп’ялися в її душу сотнями зміїних зубів і випускали отруту, і кров згорталася в жилах.

— Мамо, ти стояла і дивилася, як він бив мене. На мій день народження! Ногами! І безліч днів потім — ти все це бачила і не втручалася!

— Він ніколи не бив тебе ногами! — огризнулася Ліда, і почула невеселу посмішку у наступних словах Ореста.

— На відміну від тебе, так? Бо тебе він бив. Постійно. І ногами, й кулаками… Що ж, у тебе надзвичайно еластична пам’ять, мамо. Завжди приймає форму, що потрібна цьому виродку. Боже правий, навіть тепер!

— Не смій його так називати! — а у горлі щось кипить і булькає. Пекельне вариво з образ та роками тамованих ридань. — Він — твій батько! Хай там як!

— Добре, що у тваринництві ніхто не називає бугая-запліднювача татусем-героєм. Але, мамо… він не винуватий. Який сенс ображатися на дуб за те, що він дерев’яний? Винна ти, і тільки ти одна. Ти зробила з мене виродка!

— Я?! — чи можливо задихнутися болем і одним коротким словом?

— Ти, матусю, ти… я великий і давно дорослий дядько. Маю жінку, дітей, справжню родину. Мої діти мене не бояться. Я ніколи не бив їх, але… перший час, одружившись, я постійно хотів це зробити. За найменшу дурницю або просто так… Щоби вилити гнів, ну ти знаєш, як це буває. Зірвати зло на найближчих, на рідних — так легко і приємно. Та й то правда, не йти ж на вулицю, зачіпати чужих, там і писок можуть натовкти, інша справа вдома… Ось дружина, курва така, запізнилася з обідом, ось тримісячний син репетує, давай йому цицю, а тато заснути не можуть; ось у хаті не прибрано, пива немає в холодильнику… так багато поважних причин! Одного разу, коли малий захворів, і не давав закрапати носа, я зі злості ухопив його за горло, щоби не крутився, та так міцно, що ледве не вдушив. І ти знаєш, що зробила моя Валя?

Ліда хлюпнула носом, але змовчала. Утім, Орест на відповідь і не розраховував.

— Одягнула дитину, зібрала валізу і поїхала на таксі до своїх батьків. Ось що таке справжня матір! Я півроку до неї ходив, щоб простила. До неї і до лікаря. До психотерапевта. Мені легше зараз. Я завжди стримуюся. Завжди. Майже не дратуюся, але… ти обернула мене на інваліда. На емоційного каліку. Підсвідомо я вважав, що це нормально — бити жінку, адже мама терпить, значить, так і мусить бути. Як простити тобі це? Я не можу. Я старався, правда, дуже старався. Але не виходить. Чуєш, я не здатен на прощення! Ти вбила мене. Двічі. Ти вбила мою сестру.

Правда розпеченим залізом таврує тебе назавжди, і байдуже, що ти відчуваєш. Твій син каже правду, і його голос у твоєму мозку звучить, як заїжджена платівка.

Ліда плакала, звиваючись усім тілом, як в’юн на пательні, і вже нічого не заперечувала. Очі Інгольва також волого виблискували. Мойра залишалася холодною.

— Сльози — найбезглуздіша вигадка Бога, ось що я тобі скажу. Вони нуля варті й ані грама не важать. Легко плакати і нічого не робити. Щось змінити — ось де труд.

— Преподобна Мойро, ти, як завжди, світоч істини, — прогримів роздратований блондин. — І, доки ти не осліпла від власного сяйва, давай відправимо Ліду першою. Не чекаючи інших. Так чи інакше, доведеться це зробити.

Мойра потерла зап’ясток, як робила завжди, зважуючи усі «за» і «проти».

— Що ж, розумно… проведеш її?

— Авжеж, — велетень підвівся. — А ти впораєшся з рештою? Бо вони вже йдуть. Ти, пригадую, казала, що сама не зможеш…

— То я так, для красного слівця. Бач, тутешні чоловіки в жінках цінують слабкість — щось таке тобі відомо?

— Ні, — Інгольв ухопив Ліду в оберемок і ступив до дверей. — Я ж нетутешній, Мо.

12

За автобусною зупинкою справді був невеликий зруб. Група товаришів, як устиг зіронізувати Юрко, увійшла до нього вервечкою, із Ксенею на чолі, згинаючись навпіл через низькі двері, більше схожі на погрібний лаз. У кімнатчині їх зустріла жінка, висока, струнка і така дивовижна, що ошелешена Ксеня аж на місці завмерла, уже цілком байдужа до того, хто там товчеться в неї за спиною. Попри білий підрясник, що приховував усе тіло, стрункість жінки не вгадувалася, а була певністю і змусила Оксану відчути кожен свій зайвий кілограм, і почервоніти за нього, а королівська постава, білий апостольник і крейдяне обличчя незнайомки захоплювали і лякали водночас. Утім, новоприбулих Біла Пані (так відразу подумки назвала її Ксеня) розглядала приязно, і суворий абрис вуст, ніжно-ніжно-рожевих, як пелюстки шипшини, пом’якшав від посмішки і теплого вітання: