Подвійні міражі, стр. 21

І Ліда здалася.

Наступного разу вона побачила сина за п’ятнадцять років, уже на його весіллі — наречена наполягла на її присутності. Мабуть, Орест дуже любив свою пару, якщо погодився, але мамою він називав іншу. Оту жінку з опікунської ради, що сиділа біля нього поруч, а не в кінці столу, як Ліда.

Усе це, дуже довге в переказі — якби, звісно, Ліда наважилася хоч комусь таке розповісти, — промчало перед її внутрішнім поглядом за лічені секунди і зірвало сяк-так приладнану пов’язку смиренності з її зболеної душі. Ліда застогнала, глухо, безнадійно, дивлячись на кошмарний напис — літери, просякнуті кров’ю, ніби вистрибували з глибин її сумління, і навіть не здригнулася, коли мідний бовван з обличчям Ореста заговорив до неї з постаменту.

Він говорив недовго, дзвінко, холодно і по суті. А, коли закінчив, Ліда підійшла до постаменту й щосили вдарилася об нього головою. І ще раз, і ще… Вона зробила б що завгодно, аби набат, що, змішуючись з болем, вибивав по ній реквієм, перестав кінець кінцем звучати в її мозку.

Тоді їй завадили, але ліс. ліс мав їй допомогти. Достатньо просто зупинитися і почекати. І все прийде. Усе потрібне — прийде. Ліда усміхнулася. Нарешті. Вона ось-ось стане вільною. І тут їй точно ніхто не стане на заваді.

10

Юля загубилася. Геннадій місця собі не знаходив, кружляючи на одному місці, наче крук-панікер. Він не міг втямити, куди поділася дружина, і вже перестав навіть вгадувати, де вони узагалі і що тут коїться. Він змушений був погодитися з жінкою, бодай і подумки — це все його вина. Те, що вони опинилися тут. Те, що вона — вагітна! — блукає нині десь, сама-самісінька, змерзла, перелякана й голодна. Те, що вона…

…хотіла вбити твою дитину. Це теж твоя вина?

Геник відмахнувся від цих думок — не на часі! — і спробував зосередитися на тому, де він востаннє бачив Юлю. Та лишень щойно вона йшла, пиляючи його, повільно і невпинно, як іржава «Дружба», а він відповідав їй, як завжди, коли хотів заспокоїти «Звісно, так, ти маєш рацію, пробач, я цього не хотів», а потім… вітер, згадалося Геннадію. Був порив вітру, і Юлі не стало. Тобто, вона зникла.

Вітром знесло? Смішно!

Та сміятися не хотілося. Геник ще не відійшов від шоку того божевільного ранку — невже минув тільки місяць? — коли, повернувшись додому за забутою парасолькою, виявив дружину при повному параді, з поліетиленовим пакетом у руках. Це при тому, що напередодні вона і словом не обмовилася, що кудись збирається. Юля знітилася, розхвилювалася, побачивши чоловіка, залопотіла щось про діагностичну операцію, про жіночі проблеми і про те, що не хотіла його хвилювати, й тому промовчала, бо ну що тут говорити, операція простенька, за кілька годин вона вже буде вдома, і він, якби не повернувся, так нічого б і не знав, і ось на біса він повернувся? Останніх слів, Юля, звісно, не промовила, та вони легко читалися в її очах, і в тому, як тремтів і зривався на писк її голос. Геник вислухав це жалюгідне лопотіння мовчки, так само мовчки поліз до неї в сумочку, дістав звідти паспорт (Юля обурювалася, репетувала «Як ти смієш?!» і намагалася завадити), і побачив між сторінками про сімейний стан та прописку складений учетверо білий папірець. Розгорнув і прочитав, з великою цікавістю.

Направлення на аборт.

Строк: 5–6 тижнів.

Вакуум-аспірація.

І — результати аналізів на ВІЛ, гепатит В та сифіліс. Усі — негативні, що могло б потішити, за інших умов.

Геннадію було байдуже, як це називається, вакуум чи ще якось — суті справи це не міняло. Клапті порваного папірця встеляли килимову доріжку в коридорі, Юля ридала у ванній, а він пив щось міцне і намагався втямити, яким це чином опинився у шлюбі з убивцею. Він був досить лояльним з багатьох питань, визнавав право на свободу вибору — теж у багатьох аспектах життя, але що до цього…

що до аборту для нього не існувало напівтонів. Ну, хіба що аборт з медичних показань. З реальних медичних показань, а не з «О, Боже, я ковтала снодійне і народжу інваліда, нумо, притьмом зробіть мені чистку!»

Так, наче йдеться не про живу дитину, а про якийсь сраний килим.

Тим більше, що в Юльки не було хоча б таких показань. Жодних, окрім її бажання.

На роботу він тоді так і не пішов. І над тим, як далі діяти, міркував недовго. Ухвалив рішення повністю змінити своє життя, і за будь-яку ціну дочекатися сина. Або доньки. Юля, м’яко кажучи, цій ухвалі не зраділа.

Вона верещала. Вищала. Кричала. Погрожувала розлученням і розподілом майна — Геник не злякався. Так, він знав, що Юля мала рацію, і за тутешніми законами, писаними не інакше, як великим дотепником, і він, що ішачив з шістнадцяти років по шістнадцять же годин на добу, і Юля, котра й дня у своєму житті не працювала, вважалися «подружжям, що спільно набуло своє майно», і майно це мало б ділитися навпіл. Тільки Юля не знала, що він віддав би їй усе — майно, кров, життя — їй або заради неї, бо кохав. По-справжньому. Мабуть, він таки завинив. І в тому, що дружина, не знаючи ціну копійці, залишилася, по суті, балуваним, примхливим дівчиськом п’ятнадцяти років у тілі дорослої жінки, і в тому, що він мало говорив їй про своє кохання. Та що ж слова?.. Невже вони важать так багато, що затьмарюють, знищують наші дії?

Бо усе, що він робив — він робив для неї. Як у пісні, тільки наяву.

Коли Геник відчув, що достатньо п’яний, він витягнув Юлю з ванної, де вона вже не ридала, а парилася в пінному окропі, червона, як рак, сподіваючись, мабуть, викликати викидень немедичним способом. Геннадій нагодився якраз вчасно, бо їй уже робилося зле, іще трохи — і вона, зомлівши, пішла би під воду, мов дірявий човен. Отже, він вихопив її з джакузі, загорнув у рушник, доправив до кімнати і, посадивши в крісло, спромігся на одне-єдине питання.

— Чому? Господи, Юлю, чому?!

Вона плела щось таке, мов учаділа — і про фігуру, яку неодмінно зіпсує народження дитини (Геник сп’яну ніяк не міг втямити, про що це вона? Та акторки і манекенниці часто мають купу дітей, і нічого, а вона ж ніби не акторка і не модель, і фігура в неї, як у штангенциркуля), й про небажання годувати, тому що це зіпсує форму її грудей (тут Геник не втримався і спитав, яку форму та яких грудей, чим завдав їй, як кажуть в американських кінах, непоправної моральної шкоди), і про те, чому вона мусить бути прив’язана до якоїсь малявки, витирати за нею лайно, де таке написано, що мусить, і про те, що вона ще не нажилася, не нагулялася, не натішилася молодістю. Мотлох — ось що спадало на думку Геннадію, коли він потім згадував цю розмову. Полова. Казна-що.

Юля просто не хотіла дорослішати. Їй подобалося бути вічною дівчинкою. Ну, а він прищепив їй це бажання і культивував його, мов фанатичний садівник. Ось воно й принесло плоди.

Час збирати каміння.

Найгидкішим було те, що Геник усе одно продовжував любити свою Юльку. Коли він думав — а думав він постійно — про те, що вона збиралася робити, в нього краялося серце. Він більше не хотів її любити. Усе, що він хотів — це отримати дитину, знайти їй няньку і годувальницю в одній особі (він знав, що це дуже дорого, але, на щастя, міг собі це дозволити), й забути про дружину, на той час уже, безумовно, колишню, як про кошмарний сон.

І водночас найстрашнішим його сном був той, де він її забував.

Як ведеться в цьому найліпшому зі світів, такі жахіття збуваються позачергово.

Безпорадний, збентежений Геннадій ще потоптався на місці якусь мить, а потім пірнув у сіруватий туман, що повз на нього, немов отруйний газ із покинутих ворожих окопів. Ніч також раптом зробилася сірою, як макове зерня; з наручним годинником коїлося щось дивне. Оскаженілі стрілки намотували коло за колом, обертаючись з такою швидкістю, яку не здатна визначити й фізика. Геник зробив кілька кроків у нікуди, бо не бачив далі свого носа, а потім туман ураз розсіявся, і чоловік опинився перед воротами з сітки, над якими вилася металева стрічка із якимсь написом. Він уже не зчудувався б, побачивши там сакраментальне «Arbeit macht frei», проте чавунні літери були знайомі, українські. Вони складалися з трьох слів.