Польовий командир, стр. 4
Обличчя найвідомішого в Україні зеленоклинця замигтіло на президентських, урядових та офіційних сайтах, сусідуючи з пропагандистськими матеріалами для діаспори штибу «Батьківщина кличе!» та «Ненька чекає на вас». Микола ставав героєм. Про те, що чекають біженців і репатріантів переважно на Тузлі, він обачно мовчав.
Наука обдурювати електронні засоби охорони кордону, якою польовий командир щедро поділився з високочолими мудрагелями із профільного НДІ, розбурхала творчу фантазію останніх, і по лабораторіях закипіла робота.
Розділ 4. Кому належала медаль
(основні події, Україна, 20…р)
За кваліфіковані дії зміни старшого прапорщика Петренка щодо Миколи Шульженка начальникові застави оголосили подяку від прем'єр-міністра, командирові Північно-Східного загону прикордонних військ — аж від самого президента, а керманича головного департаменту охорони кордонів навіть нагородили хрестом «За хоробрість» першого ступеню, із золотими мечами.
Самого ж Петренка похвалили на вечірньому шикуванні особового складу, дали грамоту від командування застави та вручили цінного подарунка — дешеву китайську телескопічну вудку, одержану років зо три тому разом із шахівницями, кедами, м'ячами та ракетками для пінг-понгу колишнім помпотилу на центральному складі в Києві. Увесь цей час новітній засіб для риболовлі припадав пилом на верхній поличці в коморі, не вартий навіть того, аби бути поцупленим шляхом списання, і лише тепер знадобився.
П'єцухові та Логвииненку, що примудрилися вгледіти на нейтральній смузі здібного до маскування, війною навченого бойовика-партизана, не дісталося нічого. «А що вони такого особливого зробили? — знизали плечима у штабі. — Це ж їхня служба!»
Ловити рибу вудкою Петренко не любив з дитинства, бо саме такий спосіб риболовлі взагалі вважав бездарним марнуванням часу. Дурне діло — сидіти годинами на березі, утупившись у поплавець, що погойдується на ранкових брижах. Кинути через річку путанку на ніч чи затягти волока десь у затоці — оце славно. На «запретці» домовитися з охороною та поміняти пару пляшок самогону на пару відер рибки — взагалі екстра-клас. А от замість здорового вранішнього сну годинами столувати комарів власною кров'ю першої групи та купати в річці хробака, до того ж ще й без гарантії результату — це, даруйте, не для Петренка.
Але вудку він вирішив додому обов'язково принести — разом із грамотою. Хай Валентина знає, що його на службі цінують. І хай готується — бо ввечері прийдуть колеги, прапорщики Любченко та Вонсович, тож на столі має бути не гірше, ніж у людей!
Ех, Валентина… Взяла, бач, моду: зудить та зудить — наче той комар над рибалкою. Усе їй не так: зарплата мала, квартира погана, пайка цього разу гіршого дали… Часом, коли находив на нього настрій по-філософському обмізкувати життя, старший прапорщик вражався: невже оця сварлива баба — то і є та небесна дівчинка з легким волоссям та сяючими очима? Коли, як і, головне, чому сталася з нею така прикра метаморфоза? Не міг же він замолоду прогледіти та закохатись у лайливе чудовисько? Бравий прикордонник страждав та шукав виходу — для обох, або хоча б полегшення — для себе. Можливості розлучення він навіть не припускав, бо таки дорожив сім'єю, а нічого іншого, кардинально розумнішого, на думку останніми роками геть не спадало. Одного разу Петренко навіть наважився було на подружню зраду…
Це сталося в Ялті позаторік, куди він вирушив самотою, бо Валентина навідріз відмовилася їхати з ним: їй, бач, треба до батьків на село — чи то сапати, чи то підгортати. Чого вона не бачила в тому селі: від народження сімнадцять років там просиділа, аж поки не вступила до бухгалтерського технікуму, щоліта всю відпустку там пропадає… «Нащо мені те море, — заявила, — не була й не хочу!»
Тоді, пакуючи валізу, із досадою та роздратуванням згадав прапорщик батькову життєву максиму: «Дівку-то з села вивести можна, а от село з дівки — ніколи!»
Вже десь на третій день відпочинку через пристойні харчі, приємне байдикування, сонце-море-пляж та рідкісне природне здоров’я Петренко почав непокоїтися незліченністю молодих гарних жіночих тіл довкола. Отже, він перемігся, відважившись потамувати душевний дисонанс у такий спосіб, і швиденько домовився із гожою молодичкою, що торгувавала на набережній кукурудзою.
Поки вона допродувала свої запашні качани, кияхи та шульки, прапорщик мотнувася набережною, прикупивши пляшечку винця та вишукану, як на його прапорщицьке розуміння, закуску. Потай він дуже радів, що так легко склалося, бо після весілля до жінок жодного разу не залицявся і, якщо чесно, побоювався, що вже розтренувався.
Дорогою Сніжана — так звали Петренкову курортну пасію — забрала в тітки трирічного сина («Він рано лягає спати», — заспокоїла), а вдома спритно накрила на стіл. Бравий вояк відкоркував вино, наповнив келихи і… тут у кралі задзвонив мобільник. «Так-так», — відповіла вона комусь і випурхнула з хати, кинувши прапорщикові: «Я на хвильку у справах». Справи затяглися аж до післязавтрашнього ранку, і що пережив наш прикордонник у чужій хаті з чужою дитиною на руках, він згадувати не любив і не розповідав нікому.
Лишень тільки кукурудзяна бізнесменша з’явилася на порозі, він тицьнув їй на руки дитину (до його честі — чисту й нагодовану) і, не вступаючи в зайві дискусії, дав такого строкача, який не мріявся навіть відважним цісарським військам під час історичного Брусиловського прориву…
Хавлити Бога, номер у пансіонаті він мав окремий, а сусіди по столику в їдальні його відсутності делікатно не помітили (хіба не ясно — діло молоде), отож можна вважати, що прапорщикове фіаско історія замовчує. Відтоді, з огляду на сумний досвід та обмеженість жіночого контингенту застави, шлях донжуанства мужній охоронець рубежів Неньки для себе закреслив і відтак почувався загнаним до глухого кута.
Валентину вразила не грамота (краще б дали грошенят), а вудка, і не так факт її існування, як чоловікові слова: «Подаруємо батькові, він знаний рибалка». Ловити рибу вудкою Петренків татусь не вмів та й не любив, а от її неньо — перший на все село риболов… Отже, стосувалися ці слова саме його, а не патріарха чоловікового роду.
Тесть Петю Петренка, на відміну від другого зятя, київського бухгалтера Валерія Володимировича Соєва, ледь терпів і позаочі називав той. І хоч як старався бравий вояк — приїздив на вихідні, рубав дрова, копав город, обрізав дерева, — старий лише ледь-ледь теплішав поглядом, а варто було приїхати Валерочці — під вишню виносився стіл, на нього виставлялися сальце, картопелька, яєчня, варенички, різні соління-маринади, діставалася з льоху заповітна літрова пляшка самогону найвищої очистки, тесть із улюбленим зятем сідали й трапезували до самого вечора, обговорюючи різні важливі теми.
— А що ти, Валерочко, думаєш про НАТОвські перспективи України в зв’язку з обранням Барака Обами? — ьрадиційно починав старий.
Довго бухгалтер на селі не затримувався: десь на третій день відбував до свого Києва, залишивши в заставу дорогим батькам на цілий місяць їхніх доньку й онука, а старий ще тиждень ходив радісний та погідний. Одного разу Валентина почула, як татусь говорив матері:
— Валерочка — синочок: він і вислухає, і думкою твоєю поцікавиться, і свою скаже. З ним хоч про що можна поговорити. І наша до нього горнеться, одразу видно — гарний чоловік. А той — мовчун, слова з нього не витягнеш, та й часу поговорити з людиною у нього катма: дрова він рубає! Я що, сам не можу порубати? Мені увага та шана потрібні!
На милування нема силування — зрозуміла, а тепер, знаючи, що її Петренко далеко не дурень і про свої стосунки з її батьком все розуміє, його вчинок з вудкою оцінила дуже високо.
— Грамота — не орден і не медаль, — постановила вона, — та все одно — нагорода, треба відзначити. Ти поклич хлопців на вечір, а я зараз…
І вона заходилася парити й шкварити із пристрастю, на яку в ліжку Петренко давно не сподівався…