Славка, стр. 7
«Ну! Нну!» — навіть інтонації не мінялися, ніби хлопцеві вигуки були записані на диктофон і лунали звідусіль із гучномовців. У цих криках навіть не було справжньої людської люті — тільки лють безкінечна, лють одвічна — «нну!»
Ну! Ну! Я зловила себе на тому, що кричу на сливи і жбурляю їх у відро — і вони тріскають.
Корєнєв стояв із порожнім відром і дивився на хлопця.
«Цікаво, це йому так гратися цікаво? — спитав Корєнєв. — Про що він думає?»
«Може, що і ні про що, — кажу. — Це ти б, мабуть, думав би, коли колесо шмагав, а він не дума.»
Дядько піджав губи, і я пішла до слив.
Іще одна слива росла на межі, біля сусідської комори, сливки рясно усипали шифер її стріхи.
В цьому куткові саду було значно тихіше. Навіть «нну! ну!» здавалися тут ніжнішими. Ніби він був злий на коня, котрого дуже любив, ніби любов проступала крізь гнів.
Я з’їла сливу.
Оце буде нам слив’янки на рік! Слив’янка — дивовижне вино. У церкві воно стає Кров Господня.
Я ненароком стала на велику сливу, і вона, як мені здалося, підкреслено голосно чвиркнула мені на другу ногу.
Я витерла і задумалась.
«Ей, ти сливи збираєш, чи що?» — гукнув Корєнєв.
«Якраз зараз — чи що!»
Я задумалась.
У коморі хтось ворушився, хтось дряпався, продирався. Може, миша потрапила в полапку, може, ластів’я десь випало із гнізда або кажаненя збудилося, і нічого не бачить, і б’ється, і по-своєму кричить.
Я приклала вухо до стінки.
Чулися відчайдушні шелести.
Далеко чулося «ну! нну!»
Ця істотка в коморі — це ніби моя душа. Це я потрапила в полапку, бо випала із гнізда, бо збудилася не тоді, коли треба, і нічого не бачу.
Та ні! Це він на колесі розминувся зі своєю душею, а душа ж — тутечки — метрів сорок до нього не добігла — потрапила в чужій коморі у полапку.
Аби ж непомітно залізти до сусідів і звільнити мишу!
Хто збирає сливи на Кров Господню — мусить дбати про такі речі.
Я видерлась по сливі на чужу стріху і обережно, тримаючись за огорожу, пригинаючись, щоб мене було не помітно, пішла по шиферу. Віконце на горище було відчинене. Я залізла. Тут було повно пилу, лежали старі качани кукурудзи, порожні мішки, торішні горіхи у картоновій коробці, валялося якесь лушпиння.
Люк униз був відкритий, там стояла драбина.
Але я швидко злякалася свого гріха проникнення до чужої комори, гріха таємного споглядання чужих харчових запасів. Я відсмикнула себе від звершення гріха викрадення пораненої миші з чужої комори.
Може, це не його, це чиясь їхня душа! Може, це звершується їхня особиста доля у їхній особистій коморі! Може, цій миші було пороблено і вона несла у сусідську господу чиєсь прокляття, образу закоханої дівчини, нагадування про слово, якого не дотримались…
Я отямилась. Страшне! І це я лазила на сусідську стріху? Я щойно лазила?
Це збирання таємних слив зробило мене молодшою розумом!
Жена Корєнєва надворі робила обід, спитала в мене:
«От скажи, Славко: чи є в нього мама? Чий він?»
«Не знаю.»
«Бідна жінка.»
«Не переймайся так! Може, у малого сьогодні день такий.»
Жена подивилася на мене суворо: «Та ні, діти страждають за гріхи батьків. Такі діти - це Божа кара. Це найстрашніше на землі».
Жена сказала це серйозно, але спокійно, пішла до газової плитки знімати з вогню картоплі, і її жваві кроки ніби відповідали хлопцеві на вигуки-запитання «нну?! нну?!» Казали:
«Так, це так, все завжди буде так».
Сяяло Сонце. На вулиці було порожньо.
Коли це спиниться? Тільки вербова гілка тут може зарадити, зломившись об боки вороного коня.
Я не хотіла їсти під такі звуки!
Я цих «нну!» не їстиму.
Прийшов на обід Корєнєв.
«Чуєте, це татаро-монгольське іго досі там сидить!»
«Чуємо.»
Колись узимку я спала на першому поверсі, а двері в парадне були зачинені на кодовий замок, а якийсь персонаж усе бився біля них, усе смикав, усе ніяк не міг зайти.
Я теж бувала у такій ситуації, але ж код на таких замках - здебільшого із двох цифр.
Можна всі можливі випадки перепробувати - і це не так і довго. Хвилин п’ять.
Але чоловік все смикав, дьоргав і сильно бив.
А може, його не чекають, може, ця жінка, що він іде до неї, не хоче більше його знать!
Невже не можна дочекатися когось надворі?
Ще ж не так і пізно!
Але чоловік розбігався і власним тілом гатив у металеві двері.
Він не хотів гратися із кодом!
Він хотів увійти!
Він хотів видрати замка, розтрощити двері!
А може, і не хотів…
Може, і не хотів увійти!
Може, хотів розбігатися, і гатитися у металеві двері, і скаженіти!
Ні, я вийду і відкрию йому двері!
Чого він не застукає мені у шибку і нормально не попросить відчинити, як деякі робили? Тоді б я знала, що він хоче увійти, а не хоче дико гатитися. А так — я відчиню йому, а він зо злості на ту дівку, яка не дає йому жити, яка не дає йому куди йому завгодно гатитися, — вгатить кулаком мене!
Отак — ГУП! — (це він знову вдарився у двері).
Що Господь як поставив — жодна людина не зрушить.
І от Господь його за двері поставив. І він — та людина, яка навіть двері не зрушить. Усе співпало.
Я сказала жені:
— Словом, я зрозуміла, що з цим хлопцем щось не так. Йому пороблено. Але я можу зарадити.
— Ти?
— До нього треба підійти і поговорити.
— Не знаю. По-моєму, краще не чіпати. Я б на твоєму місці його би боялася.
— Так я і боюся, але цим не зарадиш.
Жена промовчала.
Я кажу:
— Щось у ньому є від того Чудовиська!
— Якого?
— Ну, того, що Красуня і Чудовисько.
Жена здивувалася. До неї не дійшло.
Вона засипала сливи із миски у бутель.
Я ж почалапала до хлопця.
Я знала, що просто треба відчути, ніби ти його кохана і кохаєш його безмежно, а він тебе. І тоді все складеться саме собою.
І я підійшла до нього усміхнена.
Він був вбраний у спортивне, і футболка була на нього мала, бо він був трохи товстенький. І добре молодший за мене.
Тож я на всякий випадок іще уявила, ніби він мій син.
Я підійшла до нього, як до свого жениха, і сказала «Привіт!» — і поцілувала.
Він тупо розвернув до мене весь свій корпус, і так само, як колесо, зо всієї сили шмагнув вербою по ногах — хрест — навхрест — аж проступила кров.
Я скрикнула від болю, а він закричав:
— АААА-А!
І знову розвернувся до колеса.
Коли справжні речі торкаються нас — їхні доторки виразні.
Того літа я ще кілька разів бачила дивного хлопця. Він ходив із вербовою гілкою і колупав коров’яки і чорний кінський послід, а одного разу — хитав у воді яблучний качан.
КИРЕЯ
Я іще щось хотіла розказати Лілі про свої поцілунки, але вона приклала пальця до губ, і ми прислухались.
— Чуєш, хтось іде?
— Ні.
— Та іде хтось!
— Ш-ш. Хтось дряпається.
— Що?
Земля у ямі почала потихеньку рухатися, звідти видибала сіра маленька голова і сказала:
— О! Тут дівки!
Це, видно, зачула іще одна голова під землею і теж видибала.
— Дві дівки!
— Ага. Одна і втора.
— Обидві.
Перша голова витягла довгу сіру руку із кігтиками, а в ній — ніби заварошний чайничок із припаяною кришкою, і сьорбнула з носика. Потім обсмоктала свої зуби і мовила:
— Нема чого тут балакать далі. Тягни одну за ногу, та й по всьому!
І вони потягли.
Чорт забирай, вони потягли!
Лільку вхоп маленький із чайничком, а мене — більший у зеленому жилеті. Крізь товстий шар землі ми опинилися у довгому вогкому коридорі, який освітлювали тоненькі корінці, котрі стирчали зі стін. Тут земляні чуваки поставили нас, відійшли на метр і подивилися на нас строго і запитально.