Славка, стр. 5

— Консервами там, крупою, пивом.

— І нормально?

— Та не дуже, але, якщо втрьох підемо, то нормально: Я, Ти і Мітя.

— А малу куди?

— Тю, дак із нами!

— Віддай її краще у кімнату дєвкам. Ті будуть із нею возитися.

— От іменна шо «дєвкам». Ніфіга вони не вміють за нею нормально подивитися. До того ж то такі чувіхи, що я не хочу, щоб Славка із ними навіть балакала.

— Тю. На себе подивись. Теж мені—приклад для наслідування.

Саня хрипко заржав, а тоді закашлявсь.

Корєнь задумавсь.

— Відведу-но я тебе, Славко, краще у двісті сімнадцяту, до чуваків.

Саня подивився на нього серйозно, тоді перевів погляд за вікно, у далечінь і спокійно мовив:

— Роби, що хочеш.

Двісті сімнадцята була дуже тісна. Зараз тут пребувало четверо людей, всі — веселі і галасливі. Господарями кімнати були маленький колобок Олежик і чувак, схожий на ворону, на ймення Духан, він мені одразу сказав:

— Кароче, Славік, у нас тут із дядями зараз свої справи, тому з тобою ми не можемо ані гратися, ані розмовляти. Можемо книжку дать. Ти вмієш читати?

— Трошки.

— Ну дак зараз дамо якусь хорошу книгу… Олежик, у тебе є якась хороша дівчача книга, щоб Славік почитала?

Олежик став на коліна, засунув голову під своє ліжко і довго там її тримав, видно, перечитуючи корінці усіх запханих туди книжок.

— О! — витяг товстеньку синю книгу, всю в пилюці. — Отлічна річ. Фіцжеральд. «Ніч ніжна».

Колобок протяг мені «Ніч ніжну» і широко посміхнувся.

Я подякувала.

Духан продовжував:

— Ти тут сідай за стіл і читай, а ми підемо на балкон курити нєкотору траву. А потім ржати і кричати. Але чур не плакать! І тоді нас не особо слухай і нічого не питай. Взагалі забудь, що ми тут є. А потім ми повернемося сюди, і будемо спати, і лежати, і тупі будемо, нєвміняємі і, — Духан задумався, — самодостаточні.

У «Ніжній ночі» писалися незнайомі назви, а деякі навіть — іноземними літерами.

На балконі чуваки кричали так:

— о-о-о-оО-ОО-О!

І чомусь пригиналися.

Один почав блювать.

Мені стало неможливо у цій чужій кімнаті, і ніби хмара, яка розривала мене, охопила мене, і я вибігла із кімнати, і побігла крізь листопад, а потім просто пішла.

І склала (чи десь почула) вірш:

До мене вчепилося це безмежно.

Я міряла безмежно на Боярку, бо воно жило тут.

Отак я люблю когось, як тягнеться без снігу грудневий двір, а за ним — садок, а я все ще люблю його. Далі — осінній ліс топче темне своє ж листя, а я і там люблю його, бо люблю безмежно.

А його, певно, десь жилава рука схопила за волосся і держе, і не дає бігти до мене!

І я виходжу з лісу знову в Боярку, до лікарні, і цей пагорб видно з інфекційного відділення, і цей морг минаєш, коли вертаєшся з лижами…

… І ось я згадала гаражі, де у присмерку, у запахові бензину тихі осінні лижі чекають снігу і наших ніг. А я своїм ногам не цариця, я тільки думаю про безмежно, затихо повторюю «без-меж-но».

І далі — дві залізничні колії відділяють нашу Боярку від Тарасівки.

І я переходжу колії у невстановленому місці. І безмежно не відстає і тут, безмежно триває.

Тільки один брехун ходив зі мною, брехун незримий триндів.

Я йому кажу: відійди від мене, бо я створюю все нове. А він не слуха і має окремий розум. Я кажу йому: слухай, я і так дурна, слухай, ти відчепишся, бо я і без тебе, віриш, дурна!

Я кручу головою, бо бачити більше не можу цього незримого брехуна у присмерку. Я проти того, щоб існували безтілесні. Це неповага до мене, до ночі, до проблеми із прогулянками у присмерку і до безмежна.

Брехун зареготався.

«Ти, — кажу йому, — чудище безтілесне.»

У дворі сорок п’ятого будинку тоді копалися погреби.

Тобто була лиш велика довга яма, дальній край якої проходив якраз попід заборами закинутих дач, так що між забором і краєм ями лишалася смужка землі сантиметрів п’ять-десять. А в деяких місцях вона і зовсім зникала.

І я подумала: чи пройду я по цій смужці з одного боку ями на інший?

І я пішла, притискаючись животом до заборів, хапаючись за їхні старі дошки.

Але не дійшла.

Бо в одному місці смужка землі зникла, а забор там був металевий. Я трималася за шов між двома звареними листами його заліза, проте пальці ковзнулися — і я зірвалася.

Впала на живіт, мабуть, перевернувшись у повітрі.

Я лежала на дні ями і не дихала.

Бо не могла дихати, і не виходило кричати і плакати, і все, про що я тоді подумала, мене душило.

Незримий брехун давно зник, бо він взагалі був незрозумілий.

І тоді я згадала одного зовсім малого хлопця, і він раптом прийшов, бо я ж його любила.

Він зазирнув на дно ями і побачив там людську жертву. І покликав дорослих.

Бо це був той хлопець, якому я сто років тому назад врятувала життя теж. Коли він ще не народився, пам’ятаєте?

І дорослі розпитали мене, звідки я, і відвели знову в гуртожиток.

Я зайшла у двісті сімнадцяту.

Там усі четверо чуваків лежали долі. Але моє ставлення до них сьогодні змінилося, бо мене врятував хлопчик, котрого я любила.

Я знайшла в Олежки за тумбою магнітофон і увімкнула. Залунала довга пісня, зіграна на старому синтезаторі.

І я пішла повільно танцювати, обережно ступаючи поміж їхніх рук і ніг.

У кімнаті стало зовсім темно.

Потроху руки і ноги почали ворушитися у такт музиці, то торкаючись мене, то відсахуючись, голови піднімалися і очі за мною стежили. Один тулуб почав звиватися. Ми стали єдина музична сутінкова гідра.

Саме тоді і повернувся Корєнєв.

— Я бачу, Славко, із тебе енергія аж пре! — так мені сказав і забрав на склад допомагати складати у ящики консерви.

Ми складали консерви у ящики до пізньої ночі, потім нам видали рибних консервів, тушонки, крупи і пива, і ми пішли правити трапезу вчотирьох в одній там альтанці.

Потім Саня пішов шукати батона і так і не повернувся. Тієї ночі.

Тоді ми намагалися повернутися у гуртожиток, але він уже був зачинений.

Тому ми вирішили залізти по балконах, і полізли, і Міті це вдалося, а дядькові й мені — ні, навіть не знаю, як так сталося, що ми не попадали.

Тому ми вирішили посидіти у кущах і протверезіти. Але заснули і замерзли.

Потім Мітя нам якось відкрив гуртожиток зсередини і забрав у тепло.

Коли ми прийшли, Саня уже спав на своєму ліжку, а на Корєнєва ліжку спала якась зовсім невідома науці дівка.

Корєнь тихенько поклав мене біля неї, а сам пішов шукати собі прихистку.

Оце і все, що стосується моєї роботи і таскання ящиків.

ТОЩА ЖІНКА

Приблизно так я і розказала усе це Лілі.

І тут заходе молода дівка, тоща і зростом тільки трохи за Лільку більша, обійняла малу, забрала і з’їла її бутерброда, а потім сіла в кутку чистити картоплю.

— Це моя мама, — сказала Ліля.

Жінка повернулася до нас і кивнула.

— А це — та дівка, що вчора нам двері роздовбла.

Мама, уже не обертаючись, весело засміялася.

Я образилася чогось, знітилась і видала:

— Ви не можете бути Лілі мамою, бо вам років мало. У скільки ж ви її народили?

Мама повернулася, подивилася на мене лагідно і сказала:

— Не знаю, кицюню, я не пам’ятаю. Це так давно було.

ЧАСТИНА 2. ЛІЛЯ

КІТ

Річ у тому, що батькам мене приніс Кіт у чоботях. У зелених чоботях із загнутими носками і з червоними камінчиками біля колін, які, як відомо, у котів згинаються назад.