Славка, стр. 11
Я взагалі люблю пам’ятники. Бронзові теж, але вони зеленіють. І до того ж такі… мистецькі…
А я люблю, коли волосся кам’яне і кутувате, і все кам’яне взагалі.
Такі, як Горький, пам’ятаєш, був у скверику навпроти ЦУМа? Тепер там мистецький бронзовий ангел із гладенькими крилами. Я його, не подумай, люблю. Він — жертвам радянських репресій. ЦУМ — ти знала? — стоїть на кістках людей, розстріляних НКВД-шниками. Там своєрідна атмосфера. Одна подія, котра сталася зі мною там, лишилася назавжди…
А у Києві мені чомусь більш за все подобається пам’ятник Шалом Алейхему, тоді коли ідеш від Хрещатика до вулиці Шота Руставелі.
Колись я під ним просидів весь дощ. Тому що я ненавиджу, я ненавиджу ті місця! Я їх терпіти ненавиджу, всякі ті місця…
ПРИХОВАНА ПІСНЯ
Того року десятого листопада я прокинулась одразу. Від тривоги. Маю зробити щось важливе… Ага! Маю зустріти біля річки Моню, котрий саме пливе там в ці останні судноплавні дні на своєму плотику із довгою жердиною замість весла.
Я вибігла надвір. Було холоднувато, дуло в шию. Я побігла на Буг.
Шляхом траплялися сновиди: сонні вбрані у темне люди із ранковими справами в холодну погоду.
Від води піднімався туман. Крізь очерети я полізла до нашої місцини.
Від води віяло лихим, але мене ніхто не бачив. Хотілося спати — аж щелепи зводило. І погляд мій був на річку, і погляд під ноги.
Хотілося спати.
Моня з’явився на малому човні із веслом (і звідки я взяла, що має бути на плотику із жердиною?). І, по-моєму, човен цей звавсь «плоскодонка».
Водиця йому хлюпала, Моні теж хотілося спати. Він палив.
Із сонним видом (його і моїм) Моня проплив мої очерети, глипнувши два рази на самотню макітру, що стирчала отут.
Хоч плив Мон геть повільно, але швидко його стало не видно серед річкової рослинності.
Я пішла додому, ніби так і треба, подумавши, що так і треба і що так мені і треба.
Тижні через три нарешті випав сніг, зроблений із води дністрової та з води Бугу.
Я прокинулася від того, що хтось жбурнув у шибку сніжком.
Потім до скла знадвору притислась Монина макітра. Кілька виразних мін, котрі пройшли її м’язами, означали запрошення надвір у дивні пригоди…
— Взагалі відвернися! Відвернися і там ліпи своє! Тобі снігу мало? — Моня був лютий.
Моня ліпив мені сюрпризову снігову бабу! Або не бабу…
— Знаєш, ірландці кажуть: коли Бог створював сніг, він сотворив його достатньо! — кажу.
— Не сніг, а час! Коли створював час!
Я таки відвернулася і започаткувала свою снігову кулю. До неї знизу одразу налипнуло трохи гілочок і землі.
«Очисти від гілочок і очисти мене від землі, — згадалася прихована пісня, — бо гілочки свої я знаю, а земля моя переді мною постійно…»
— Дивись сюди! — в Монину кулю з-під снігу влипла якась знахідка.
Біла тоненька кістка!
«Приховав єси… в глибинах і в таємних речах…» — пригадувала я далі.
Моня снігом із землею почав відтирати від бруду дивну річ.
— Очисти снігом із землею мене, і буду я чистий, і стану біліший від снігу, — сказав Моня.
Я посміхнулася.
— І радітимуть кості… — казав далі Моня. — Ей! Ну відвернися!..
— І обличчя заховай… — додала я.
Ми засміялися.
Було незвично і весело. Я відібрала у Моні пташину кістку.
— Тю! Віддай!
— Тю! То «диви» — то «відвернись», то «на» — то «віддай»!
— Добре, забирай. Тут у мене все одно перспективна зона. Ще будуть знахідки.
Я поклала кістку в кишеню і повернулася до своєї роботи. У моєї баби вже були «ноги» — найбільша куля. Справа за наступною — «грудьми». Я зліпила маленький сніжок.
«Цим, — подумала, — започаткуються груди… Так це серце!»
Я посміхнулася.
Моня, невидимий мені, котрій — заборонено повертатися, щось ліпив натхненно і бурмотів.
Я покотила по снігу бабине серце.
До нього одразу почали налипати гілочки і земля.
«Серце чисте створи мені», — співалося далі у пісні.
— Всьо! Повертайся! — сказав Моня.
Я щось не почула.
— Ето! Поверни лице своє до мене і вже не відвертай! — торжествено виголосив Моня.
То був дивний звір зі снігу! Як зоряний бик із заставки до вечірньої казки колись!
Я задивувалася.
Бичачий рот був відкритий, і язик, видно, співав!
Замість зірок у бикові були дрібні цяточки цегли.
Усміхнений Моня стояв поруч.
— Це — тобі! Можеш на нього залізти і проїхатись!
— Ні-ні! Я ж можу зіпсувать!
— Я так і знав, що ти відмовишся! — весело сказав Мон і скочив на свого бика. — Але є в мене іще дещо, чим ти не погордуєш.
Він покликав мене до себе пальцем.
Я підійшла до нього зовсім близько, гадаючи собі: «Ну що ж він мені зараз вшепоче?»
Але Моня сьогодні не шепотів. Показав рукою на галявину за деревами.
— Ось отам. Бачиш?
Там стояла ціла снігова фортеця! Висока, із рівними стінами, з бійницями!
— Мури Єрусалиму! — сказав Мон.
ЗАЯЧА ГУБА
Так от, коли Мон приїздив у Боярку, ми ходили тут біля мене полем.
І він казав, що це — визначне поле.
І що він тут оселився б.
— Так давай замість нього тут оселимось! — видала Ліля.
— Що?
— Насправді це — давня моя ідея. Пам’ятаєш той підземний коридор, де дивні чуваки походжали? Пам’ятаєш, яку ми самі, своїми руками, яму в Білогородці вирили? Це ж — ціле підземне місто! Ціла величезна ничка, котра буде суто наша. Ніхто там нікого не зачіпатиме. Ми всередині усе гарно влаштуємо. Можемо там ховатися, можемо періодично ходити туди, можемо удвох там оселитися!
Наступні вихідні видалися на диво теплими.
Тож за недобудованими теплицями, на полі, у пагорбі ми із Лілею за цілоденну суботу вирили нору і назвали її Яма.
У неділю ж у дворі громада гралася в козаки-розбійники.
Ми ж із Лілею із прозорими пакетиками, повними харчів, вийшли за будинок, пішли до квітництва, а там і за квітництво, минули шмат поля, дійшли до закинутого скелета теплиць, обійшли пагорб і заховалися у нору на ймення Яма.
У ній вміщалося рівно дві дівчинки. Зате повністю: із ногами, і з косами, із харчами, і з простором, щоб харчі їсти, сидячи на старих драних сидіннях від стільців. Правда, пригинаючись, щоб голова не терлась об стелю і не заносила у волосся землі.
У неділю ввечері ми здійснили перший відпочивальний рейд у Яму.
Зійшовши туди, ми всілися і сиділи мовчки.
І відчуття було таке, що нарешті з нами сталося таке дещо, що дуже могло б і не статися!
Раптом згори, по пагорбу почалося пробігання.
Ми принишкли. Розсекречення нори було б кінцем усьому! Ані дорослі, ані інший люд не мав знати про нас і про нору. Але хтось забіг на пагорб і причаївся.
Дві пари ніг пробігли за пагорбом.
— Ліль, ну що там?
— Почекай!
Ліля припала обличчям до дошки, котрою зачинявся вихід, і у шпарку подивилася назовні.
— Я не бачу нічого. А. Так це хлопці. Козаки-розбійники. Зараз підуть. Все. Уже пішли.
— А той? — я показала пальцем вгору.
— Зараз перечекає і піде теж.
Я притулилася плечем до стіни земляної кімнати, щоб чекати довго. Ліля сперлась лобом на земляний одвірок.
Щоб заспокоїтись, вона кілька разів про себе прочитала «Богородицю», я ж заспівала в умі.
В умі я вмію співати голосом будь-якої жінки.
Настане день, і я все це вимовлю, і це буде страшний день. Вітер носитиме по дворі газети, пакети й інше шмаття, а на землі лежатиме маленький дядько і ніхто не зможе допомогти.
— Він спускається!
Хлопець тупцював на вершечку пагорба. І, видно, вирішив збігти донизу по нашій стороні!
Ой! На голови нам посипалося.